Усі ми знаємо, що закон (в царині права) — це нормативний акт, який має вищу юридичну силу. На жаль, як свідчить практика, для втілення в життя цієї «вищої сили», не завжди вистачає певних важелів. І йдеться навіть не про зловмисне невиконання чи халатне ставлення до слугування закону, а про об’єктивні чинники. Скажімо, закон ухвалено, а для його впровадження не вистачає бюджетних коштів. І де шукати винного?

Закон суворий, але потребує депутатської опіки

Як показує досвід, часом багато може залежати від авторів нормативних актів, передусім — народних депутатів. Так, минулого року Верховна Рада ухвалила Закон «Про державно-приватне партнерство», розробником й ініціатором якого була голова парламентського Комітету з питань промислової й регуляторної політики та підприємництва Наталія Королевська. Якщо гірники давно добрим словом згадують депутата як співавтора відомого закону про престижність шахтарської праці, то новий законотворчий труд приніс їй вдячність менеджерів гірничого бізнесу: завдяки цьому нормативному акту державні вугледобувні підприємства дістали право залучати приватні інвестиції.

А для того, щоб переконатись, що закон не є мертвонародженим, депутат днями відвідала шахту «Должанська-Капітальна», яка входить в державне об’єднання «Свердловантрацит». Як з’ясувалося, два провідні ДП Луганської області — «Свердловантрацит» і «Ровенькиантрацит» — завдяки відкритим можливостям з моменту дії нового закону змогли залучити 1,8 млрд. грн. приватних інвестицій від компанії ДТЕК, в результаті чого на підприємствах першого об’єднання тільки торік видобування вугілля збільшилось на 10 відсотків, другого — на 22 відсотки. Нинішнього року, сказав гендиректор ДП «Ровенькиантрацит» Олександр Богданов, видобуто на 1,25 млн. тонн вугілля більше, ніж у 2010-му.

— Ми двадцять років говоримо про реформи у вугільній галузі й весь цей час жодних реформ у вугільній галузі немає. Для них потрібна серйозна інвестиційна підтримка. Щоб завтра було «чорне золото», потрібно вже сьогодні вкладати кошти. Всі підприємства вуглепрому Луганської області сьогодні потребують ресурсів. «Свердловантрацит» і «Ровенькиантрацит» повинні стати пілотними проектами із залучення великих приватних інвестицій, але при цьому залишитися в державній власності, — сказала шахтарям Наталія Королевська.

Можливо, закон про партнерство держави й приватного капіталу запрацював тому, що потрапив у бурхливий потік непростих україно-російських переговорів щодо перегляду ціни на газ і всього комплексу реформ, на які пішла чи вимушена була піти Україна. Йдеться про скорочення споживання імпортних енергоносіїв, умову споживання не менш як 70 відсотків вітчизняного вугілля українськими ТЕС в нинішньому процесі приватизації об’єктів енергетики тощо. Але, як спочатку він довів свою необхідність, так нині підказує на необхідність логічного продовження.

Що буде після програми партнерства

Держава в галузі забезпечення національної енергетичної безпеки йде на безпрецедентні кроки, та серйозним гальмом на цьому шляху може стати брак бюджетних коштів. Як, наприклад, розповів генеральний директор ДП «Свердловантрацит» Олександр Коваль, за останні півтора року об’єднання з державної скарбниці не отримало жодної копійки. Якби не програма приватного партнерства — про збільшення видобутку палива, а отож про перехід з російського газу на українське вугілля годі було б і мріяти.

Але партнерство має свої обмеження, фінансові насамперед. Нині держава виділяє на фінансування вугільної галузі приблизно 10 млрд. грн., 80 відсотків з яких йде на зарплату й на забезпечення бодай мінімальних соціальних стандартів, обумовлених, зокрема, хоча б законом про престижність шахтарської праці. Водночас тільки «Ровенькиантрацит» і «Свердловантрацит» потребують 10 млрд. грн. інвестицій. До того ж ці держпідприємства — аж ніяк не єдині об’єднання копалень, які потребують ґрунтовної модернізації. Продати? Щоб держава втратила стратегічні об’єкти?

— Сьогодні ми обговорюємо модель державно-приватного партнерства як мобілізацію приватного капіталу для розвитку інвестицій вугільної промисловості. ДП «Свердловантрацит» потребує сьогодні суму від 3 до 5 млрд. грн. інвестицій, і ми розуміємо, що такий об’єм засобів може надати лише приватний інвестор на умовах концесії. Як розвиватимуться такі підприємства, як ДП «Свердловантрацит», ДП «Ровенькиантрацит», так розвиватиметься регіон, вугільна промисловість і весь Донбас, — підкреслює Наталія Королевська.

Отже — концесія? Як відомо, ця форма відносин держави й приватного капіталу обумовлює, що в концесію передається цілісний майновий комплекс на певний термін. 

Концесіонер платить державі за його використання, втілює в життя обумовлену концесійним договором програму модернізації, а отож повертає власнику сучасне виробництво, яке вже не потребуватиме масштабного бюджетного фінансування. 

Головне — гарантія збереження соціальних стандартів. Не тільки на Луганщині — по всій Україні.

Адже на балансі вугільних об’єднань країни перебуває понад 1920 житлових будинків, 85 гуртожитків, 61 котельня, 59 установ культури, 42 спортивні споруди, 41 дитячий садок. «Сьогодні розвиток вугільної промисловості передусім — це соціальна безпека Донбасу, а також Львівської та Волинської областей, — підкреслила Наталія Королевська. — Механізм концесії є оптимальним на сьогодні для того, щоб гарантувати соціальну стабільність регіону. За такої форми державно-приватного партнерства все майно, і навіть новопридбане, залишається у власності держави, але об’єм інвестицій, вимоги до інвесторів досить жорсткі. У разі невиконання інвестиційних програм, соціальних гарантій, держава має право припинити договір про державно-приватне партнерство».

Суворі вимоги і прозорість

З народним депутатом погоджуються виробничники. Олександр Коваль, задоволений першим етапом — програмою партнерства, переконаний, що саме концесія як продовження програми надасть його підприємству можливість отримувати не тільки короткотермінові, а й довготермінові інвестиції.

У скептиків могли виникнути сумніви, чи знайдуться, з огляду на суворі умови, охочі грати з державою в концесійні ігри на шахтарському полі. З’ясувалося, бажаючих вистачає, але пальму першості отримає той, хто повністю вдовольнить вимоги держави. Як повідомив голова Департаменту вугільної промисловості Міненерговугілля Олександр Вівчаренко, котрий є членом комісії, що напрацьовувала критерії вибору концесіонера для вугільних об’єднань, було подано вже три заявки. «Одна не пройшла, — сказав він, — оскільки претендент не зміг підтвердити свої можливості видобування потрібного об’єму вугілля».

За словами представника профільного міністерства, комісія врахувала всі промахи минулого й виписала чіткі умови, за якими визначатиметься переможець концесійного конкурсу. Особливо враховуватимуть застереження збільшити вуглевидобуток, збереження кількості працюючих й гарантію суворого виконання соціальних стандартів. Водночас, підкреслив Олександр Вівчаренко, «процедура матиме прозорий характер — жодних тіньових схем».

Мабуть, ці слова дали повне право гендиректору «Ровенькиантрацит» Олександру Богданову заявити: «Своє майбутнє ми пов’язуємо з концесіонером».