Суддів має бути рівно стільки, скільки необхідно для захисту громадян

Прийняття нового Закону України «Про судоустрій і статус суддів» стало вінцем судової реформи в Україні, але аж ніяк не її завершенням. Завдяки цьому закону рік тому в нашій країні було створено Вищу кваліфікаційну комісію суддів України, яка сьогодні діє на постійній основі. Про проблеми правосуддя в Україні, добору суддів та їх підготовки наша розмова з головою комісії, суддею Верховного Суду України, кандидатом юридичних наук Ігорем САМСІНИМ (на знімку).

— Ігоре Леоновичу, рік тому активізувалася робота з реформування судової системи. Зокрема, реорганізовано діяльність Верховного Суду, створено Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ. Наскільки це було виправдано?

— Дозволю собі таке уточнення: рік тому відбулася не активізація, а завершення першого етапу судової реформи. Минулого року сталася справді подія для судоустрою України — прийнято новий Закон «Про судоустрій і статус суддів», який торкнувся усіх сфер.

Тепер щодо реорганізації Верховного Суду та створення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Функції Верховного Суду, з огляду на переформатування судової системи, виписані в Законі добре і логічно. Це вирішення проблем, пов’язаних з різним застосуванням судами норм права, та забезпечення єдності і стабільності судової практики. Верховний Суд повинен наглядати за тим, щоб не було процесуальної і процедурної тяганини, щоб людину не ганяли по судах — від місцевого до касаційного і назад, а в результаті — закривали провадження, у зв’язку з тим, що спір, виявляється, іншої юрисдикції. Між тим, Верховний Суд повинен мати повноваження, а не тільки завдання: сьогодні він відповідальний за формування єдиної практики, але не має процесуального права прийняти власне рішення по суті спору, а лише направляє справу на новий касаційний розгляд.

Ще один момент. Верховний Суд розглядає справи у пленарному режимі, тобто всі судді, а їх на сьогодні 47, розглядають справу разом. Розгляд суто символічний, тобто ефективність невисока. Доцільнішим, як на мене, є палатний розгляд, коли судді, які спеціалізуються на певних правовідносинах, об’єднані в палати, що розглядають відповідні справи. Верховний Суд, як найвищий орган у системі судової влади, повинен працювати в такому процесуальному режимі, який сприятиме дотриманню всіх гарантій, які складають право на доступ до правосуддя.

Повернімося до питання про Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ. До останнього часу в нас склалася така ситуація: в країні діяли спеціалізовані господарські суди на чолі з Вищим господарським судом, спеціалізовані адміністративні суди з Вищим адміністративним судом. Але лишалося дві юрисдикції — цивільна і кримінальна, які замикалися на Верховному Суді, який після касаційного перегляду рішень здійснював ще їх перегляд за винятковими обставинами. Такий дисбаланс призвів до цілком логічного результату, а точніше — часто на результат потрібно було очікувати надмірно довго — Верховний Суд був завалений справами, на остаточне рішення окремі скаржники чекали роками, а Європейський суд з прав людини одне за одним приймав рішення про порушення українськими судами розумних строків розгляду справ. Тому я вважаю створення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ абсолютно виправданим і, більше того, — необхідним кроком.

— Але чи не призведе це до збільшення кількості суддів?

— Я б не сказав, що так потрібно ставити питання: у нас 45-мільйонна держава, половина громадян — доросле населення, їх конституційне право звернутися до суду повинно мати реалізацію, а головне — реалізацію ефективну. Тож суддів повинно бути рівно стільки, щоб це право було забезпечено, щоб рішення у справі ухвалювалось своєчасно, а не тоді, коли його актуальність для особи втрачена.

Пригадайте, раніше окремі категорії справ не підлягали розгляду в суді до того, як вони не були вирішені спеціально створеними колективними чи адміністративними органами. Таку практику, звичайно, не можна визнати прийнятною в демократичному суспільстві. Тепер ми це розуміємо. Конституція 1996 року зробила в цьому плані великий прорив, підпорядкувавши всі правовідносини, які існують в державі, судам. Тобто з будь-яким спором сьогодні можна йти до суду — і як наслідок зросла завантаженість судів.

Тому збільшення корпусу суддів за рахунок створення ще одного касаційного суду жодним чином негативно не позначиться на загальній картині ефективності відправлення правосуддя.

— Як ви ставитеся до пропозицій надати Верховному Суду право видавати свої нормативно-правові акти, що будуть обов’язковими при вирішенні справ у судах, щось на зразок запровадження свого прецедентного права? Та, як на вашу думку, чи повинен Верховний Суд мати право законодавчої ініціативи?

— Думаю, що про нормативно-правові акти не йдеться, а от обов’язкові скерування для судів нижчих інстанцій із застосування процесуального права, роз’яснення норм матеріального права, узагальнення судової практики — це актуально і потрібно.

Ви знаєте, нещодавно я брав участь у науково-практичній конференції, присвяченій проблемам розвитку адміністративного права, яка проводилася для вшанування пам’яті видатного вітчизняного вченого Вадима Авер’янова. Виступав мій колега, якого я дуже поважаю, — Євген Кубко і торкнувся питання прецедентного права та порушив проблеми, які змусили мене серйозно замислитися над тим, чи може у нас «прижитися» прецедент? Особисто я до цього питання ставлюся обережно. Немає у нас прецедентного права, і не може бути. В нас є практика застосування закону — так звані правові позиції, які є обов’язковими для застосування в аналогічних справах. Джерелом права виступає судова практика, тобто судове тлумачення — відповідна норма права у правозастосувальному розвитку. Ця норма вже існує у правовій дійсності в такому вигляді, в якій вона створена законодавцем.

Інша річ прецедентна система права — суд уповноважений творити право, розглядаючи справи і вирішуючи соціальні конфлікти. І в цьому, як ви бачите, докорінна відмінність у традиціях судової і парламентської систем.

Обов’язковий характер у нас має тлумачення, здійснене Верховним Судом, однак це не прецедентне право. Прецедент засновується на зовсім іншій основі. Він грунтується лише на судових рішеннях, а не на законі. А ми ґрунтуємо свої судові рішення на законі. Є закон, є позиція Верховного Суду, яка є обов’язковою. Завтра закон змінився і позиція Верховного Суду перестала бути обов’язковою, оскільки діє інший закон.

Щодо надання Верховному Суду України права законодавчої ініціативи, то це питання, безперечно, варто порушувати.

— Ігоре Леоновичу, давайте перейдемо до питання діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Комісія, яку ви очолювали в 2006—2009 роках, чим вона відрізняється від теперішньої?

— Відповісти на це питання і важко, і легко одночасно. Різниця полягає у статусі, повноваженнях, процедурі прийняття рішення, складі органу... Можна перелічувати довго. Є одна спільна риса: це мета функціонування цього органу, який пройшов, так би мовити, еволюцію. І тоді, і тепер Вища кваліфікаційна комісія суддів України відповідає за формування професійного корпусу суддів, долучається до заходів підвищення кваліфікації та впливає на проходження суддівської кар’єри.

Раніше кваліфікаційні комісії працювали на громадській основі. З прийняттям нового закону такі комісії ліквідовано і створено єдиний постійно діючий орган — Вищу кваліфікаційну комісію суддів України, яка поєднує багато функцій і, фактично, є «серцево-судинною» системою судоустрою.

— Чи не впливають інші державні органи на діяльність комісії через своїх представників?

— Більшість комісії — це судді, які обрані з’їздом суддів. Вплив або лобіювання якогось рішення не є можливим внаслідок того, що забезпечено представницьку більшість суддівського корпусу в органі. З іншого боку, присутність представників державних установ дозволяє забезпечити паритетність і виваженість у роботі ВККС.

— На жаль, доводиться констатувати, що комісія має майже два десятки тисяч скарг від громадян на діяльність суддів, частина цих скарг задовольняється. На що переважно скаржаться люди?

— Близько 80 відсотків скарг — це скарги осіб, незадоволених рішенням суду. Такі скарги комісія не може розглядати, оскільки для перегляду судових рішень є апеляційна та касаційна інстанції. Однак, незважаючи на цю очевидну позицію, існує ряд спірних моментів, що стосуються ключових питань. Отже, потрібно конкретизувати і визначити, які скарги підлягають розгляду на комісії. Є ще одне важливе питання: що входить у зміст поняття присяга судді, і що є порушенням цієї присяги? Існує також низка інших моментів, над якими варто і необхідно поміркувати.

— Які санкції може винести комісія?

— Лише догану. Комісія може ставити перед Вищою радою юстиції питання про звільнення судді за порушення присяги, але тільки якщо вбачається грубе порушення закону чи моральних засад суспільства.

Скажімо, суддя має догану, наприклад, за тяганину в розгляді справи. Потім ще проступок — знову догана. Тоді вже можна ставити питання про доцільність його перебування на посаді. Особливо це стосується суддів, які призначені на п’ять років: є бар’єр трьох доган, які він уже не перескочить, тобто не отримає рекомендацію до Верховної Ради про обрання на безстроковий термін роботи.

— Але п’ять років він буде знущатися з людей?

— Тут я з вами згідний. В цьому напрямі потрібно працювати.

— У травні цього року комісія вперше в Україні провела національне анонімне тестування кандидатів на посади суддів. Відомо, що його успішно пройшли лише 896 із 3430 кандидатів. Як проходило це тестування? Які нові форми і методи плануєте застосовувати під час добору кандидатів у судді?

— Так, 18 березня 2011 року Комісія оголосила всеукраїнський добір кандидатів на посаду судді. Надійшло 3593 заяви з усієї України. 163 особам було відмовлено у допуску до добору, оскільки вони не відповідали обов’язковим вимогам.

Тест мав на меті перевірити теоретичні знання кандидатів у галузі права. Фахівці склали більше 4 тисяч запитань у такому форматі: є запитання і чотири варіанти відповіді, де один варіант правильний.

Система тестування забезпечила цілковиту конфіденційність тестових завдань.

У результаті тестування ми обрали 896 кандидатів із найкращими показниками теоретичних знань у галузі права, яких і допустили до кваліфікаційного іспиту. У такий спосіб було проведено другий етап кваліфікаційного добору, в результаті якого до кадрового резерву зараховано 687 осіб, розміщених за рейтингом.

Серед цих 687 осіб ми оголосили конкурс — до 21 жовтня вони подаватимуть заяви на заміщення вакантних посад у судах — хто куди бажає піти працювати. Якщо на одну вакантну посаду буде декілька претендентів — обиратимемо того, хто стоїть вище за рейтингом.

— Як відбувається перевірка кандидатів на посаду суддів? Чи не має кандидат судимостей тощо?

— Кандидатів на посаду судді перевіряє спеціальний підрозділ. Кожен кандидат подав до Комісії заповнену анкету, яка розміщена на нашому веб-порталі. Правдивість викладеної в анкеті інформації ми перевіряємо, в тому числі й відомості про судимість кандидатів. Потрібно також заповнити дані про людей, які можуть надати рекомендації про кандидата, й у ході перевірки може встановлюватися навіть, чи надавалася рекомендація насправді. Є багато таких кандидатів, які написали, що вони не притягувалися до адміністративної відповідальності, при цьому проведена перевірка встановила протилежне. Хоча фактично притягнення особи лише до адміністративної відповідальності не є прямою перешкодою стати суддею й ніщо не заважає кандидату зізнатися, що він порушував, наприклад, правила дорожнього руху, адже всі ці факти будуть перевірені спеціальним підрозділом.

— Нещодавно Окружний адміністративний суд Києва, як забезпечення позову, ухвалив постанову, якою заборонив проведення Пленуму Верховного Суду 30 вересня. Пізніше сам ініціатор пленуму Василь Онопенко відкликав подання про його скликання. Це фактично означає призупинення процесу обрання голови Верховного Суду, на посаду якого висувалися Василь Онопенко та Віктор Кривенко. Чи означає це, що у Верховному Суді України відбувається боротьба за посаду голови, і найближчим часом ми побачимо нові імена?

— Сам пленум був призначений з порушенням закону. Якщо ми звернемося до статті 42 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ми побачимо, що пленум з питання обрання голови Верховного Суду скликається не пізніше одного місяця з дня припинення повноважень попереднього голови. Отже, не було підстав призначати пленум Верховного Суду. Голові ВС потрібно було сказати, що від сьогодні я припиняю свої повноваження. Діючий заступник бере на себе ці повноваження, а у разі відсутності заступника його повноваження виконує старший суддя за віком. Тут усе врегульовано.

Але є ще один момент. Одинадцятого березня цього року суддів Верховного Суду, відряджених на роботу до Вищої кваліфікаційної комісії, було позбавлено права голосувати на пленумі Верховного Суду. Робота у кваліфікаційній комісії є тимчасовою, не пов’язаною із відправленням правосуддя. Так, протягом роботи в комісії я не маю права виконувати обов’язки судді — здійснювати правосуддя, але я залишаюся суддею Верховного Суду і маю право в межах закону визначати його долю, адже після закінчення повноважень члена комісії я повернуся на роботу до цього суду.

Ухвала Окружного адміністративного суду міста Києва, наскільки мені відомо, винесена у справі за позовом мого колеги судді Верховного Суду Миколи Григоровича Пінчука, яким він намагається захистити свої права на участь і голосування на пленумі, оскільки два останніх пленуми пройшли без його (а так само і моєї) участі.

Складається враження, що особа не може звернутися до суду із захистом гарантованого законом права без того, щоб цей логічний крок отримав якусь інтерпретацію. Чому Микола Пінчук, а так само і я, маючи статус суддів Верховного Суду, повинні стояти осторонь такого важливого питання як обрання голови суду, де ми працюємо вже кільканадцять років?

Конституційний Суд, до речі, прийняв до провадження направлене ВККС подання про офіційне тлумачення положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», які регулюють статус судді Верховного Суду, відрядженого до ВККС. Зокрема, на з’ясування суду було поставлене конкретне питання: чи можуть судді ВСУ, відряджені до ВККС, брати участь у пленумі? Чекатимемо відповіді, а всі інші питання є другорядними і процедурними, вони сьогодні не на часі...

— Дякуємо.

Сергій ДЕМСЬКИЙ, Ярослав ГРУЩИНСЬКИЙ.