Не можна не бачити, що українське суспільство втомилося від суперечок за дешевий російський газ. Звідси заяви про ліквідацію господарської структури, що укладала міжнародні договори, загрози судовими санкціями. Звідси багато чого.
Про це піде мова в бесіді постійних авторів «Голосу України» журналіста, письменника Олександра МАСЛОВА з відомим економістом, заслуженим діячем науки і техніки України, ректором Київського університету ринкових відносин, доктором економічних наук, професором Володимиром ЧЕРЕВАНЕМ.
— Потрібен був запуск Балтійської газової магістралі й доведення до стадії реалізації Чорноморського проекту, що також обходить Україну просторовою дугою, щоб зрозуміти, що таке газ у сучасних умовах і що таке державна транзитність як умова успішної економічної діяльності. Тільки на цьому тлі визріло усвідомлення, що в повному обсязі своїх потужностей дорогоцінний газопровід українській державі стає тягарем. Але ж цей висновок сформували самі. Чи я неправий, Володимире Павловичу?
— Навіть якщо згодом пристрасті заспокояться, вляжуться, дуже складно буде повернути Росію в наш бік. У сенсі надання з її боку всіляких економічних преференцій. Але, насамперед, складно буде повернути капітал у модернізацію нашої труби, використаної разом із судовими процесами й загрозами міжнародних розборок як важеля запуску «Північного потоку», який далеко обходить нас. Прагнучи консолідуватися з Європою, ми в цій частині зачепили її кровний інтерес.
Росія відповіла погодженою з Європою дією із розширення пропускних можливостей «Північного потоку» і прискоренням робіт із запуску Південної гілки, що обходить Україну, украй складної газо- транспортної конструкції. Для цього знаходяться і бажання, і воля, і капітал. У всіх учасників проекту. З чим і з ким залишаємося? Потрібно усвідомлювати й те, що це ми самі підштовхнули Росію стосовно прискорення заходів поставок зрідженого газу і американцям, і французам, і Японії, і Китаю...
— Звернемо у цьому зв’язку увагу й на нещодавній візит до Росії північнокорейського лідера, з яким, крім інших, обговорювали тему прокладення через цю державу нафтопровідної магістралі — до Південної Кореї, тобто через обидві розділені корейські держави. І, судячи із преси, отримали на те згоду.
— Росія зміщує вектор економічної активності. У великому програші опинилися саме ми. Де й у чому шукатимемо вихід? Втрата газових залишків — лише фактор часу. Процес не буде одномоментним — цього року транспортування найважливішої сировини в Європу через Україну скоротиться на 20 відсотків. Наступного, можливо, ще на стільки ж. Водночас не слід виключати із процесу і стан самої цієї труби.
— «Іржавість» і відсутність коштів на її, «іржавості», ліквідацію?
— І того, що «Північним потоком» уже в наступному році піде друга гілка. Будуть і третя, і четверта. Маршрут прокладено, а його «накатка» — справа часу й попиту. Надії української сторони на неефективність проекту нічим не обґрунтовані.
Не можна не бачити й того, що таким своїм підходом до власних інтересів ми поставили під сумнів свою «головну тему»: входження до зони вільного ринкового простору. Для ЄС Україна — завдання геополітичне. А Росія для України і Європи — це реальне економічне життя. І не тільки за рахунок енергоресурсів. Не випадково в Росії товарообіг тільки з Німеччиною сягнув 150 мільярдів. І процес у розвитку. До нього, бачимо, долучилася Британія — складний для Росії партнер. США підписали з Москвою проект про інтеграцію капіталу в півтрильйони доларів. Україна від цього процесу дистанціюється.
— Річ не в тім, що конфліктуємо, щось там з’ясовуємо. Питання, а чому так відбувається? Адже начебто і з Росією було нормальне, і гострі питання здалися вирішеними — мова про 100 доларів до газу за Чорноморський флот. І з боку Росії надходили пропозиції, з якими можна було працювати. Солідні. З інтеграції капіталу — у суднобудуванні, у машинобудуванні, в оборонному комплексі. І раптом усе на узбіччя. Ідеологія змінилася?
— Головна причина таких узбіч вбачається в тому, що Україна, вже начебто перебуваючи у статусі держави з ринковою економікою, як і раніше не бажає жити за ринковими законами. Звідси й результат. Не хочемо жити за принципами свободи і переливання капіталів, робочої сили, послуг. За умовами конкуренції й економічної свободи бізнесу, ринкового ціноутворення. Подивіться, що відбувається у світі. Чи знайдемо хоч одну фірму, хоч одну трубу, які функціонували б під настільки жорсткою опікою держави? Ту трубу, до якої нікому не можна прикладати капітал. А що це за труба? Нею йде український газ? Ні, це газ російський. Він до нас іде? Ні, здебільшого в Європу. Тоді чому намагаємося встановити за цією апріорі міжнародною системою такий жорсткий власний контроль? Та ще й зведений у ранг державної політики. Та ще в ситуації, коли в усьому світі тривають процеси капіталізації та інтеграції. І на основі цього досягаються найвищі економічні результати. У тому-таки «Північному потоці», що обійшов нас стороною й забрав значну частину наших прибутків, зайняті десятки різних фірм. Саме на цій основі отримують свою вигоду і виробники, і транзитери. І дешевий газ, і можливості гідних капіталовкладень. Для реконструкції й модернізації безлічі інших систем на інноваційній основі.
— Ми рвемося в Євроспільноту? До того ж у той час, коли для неї самої актуальна тема не введення нових країн, а виведення старих, не здатних в умовах рецесії стагнації пристосуватися до реалій дня.
— І в умовах, коли на порозі друга ще жорсткіша хвиля загальносвітової кризи. А ми будь-яким способом прагнемо в Європу — навіть ціною втрати ринкового й ресурсного простору Росії. І зовсім не думаємо про те, що буде найближчим часом зі світовою економікою і як це зачепить нас самих. Та й тих теж, хто, смикаючи за мотузочки, штучно формує роздрай усередині нашої держави.
Справді, європейський вибір — це важливо. Але чому при цьому вперто не хочемо бачити, що за період будівництва української незалежності з нашими євроінтеграційними цілями сама Європа стала проблемною зоною? І що вже ціла низка країн Єврозони опинилася на межі банкрутства й закономірних соціальних потрясінь? І йдеться вже не тільки про Грецію, Угорщину, Італію, Португалію... Криза має системний характер. Уже в її рамках перегрітий, як то кажуть економісти, Китай, що обріс власними проблемами, намагається врятувати Італію, викуповуючи її держборг. Візьміть євровиробництво — зростання в один відсоток. Скромно, аж надто. Плюс проблема мігрантів, які не бажають уписуватися в традиції єврокультури і навмисно руйнують її поле. Те саме приносить участь у всіляких чужих військових авантюрах, за переможними підсумками яких скандинави перекривають кордони. Порушуючи свята святих — правила Шенгенської зони у спробах обрізати шляхи мігрантам з охоплених або майже охоплених війною Ємену, Єгипту, Сирії, Іраку. Європа налякана, прийнявши вже 18 мільйонів мігрантів — як наслідок того, що сама ж зрубала під собою гілку. Але основний вантаж Євросоюзу — держборг, який становить майже 88 відсотків до його валового внутрішнього продукту. Він визначається вже астрономічною цифрою в 13 трильйонів євро. У Греції її ВВП оцінюється в 250 мільярдів, а держборг — в 350. У 2011 році очікується мінус п’ять відсотків валового внутрішнього продукту. Тому в Німеччині — основного тяглового коня системи — лише 50 відсотків населення підтримують практику надання матеріальної допомоги слабким країнам, решта — рішуче проти. Адже не випадково К. Лагард, директор-розпорядник МВФ, заявляє сьогодні, що «країни повинні діяти негайно й діяти рішуче, щоб провести свої економіки через цей небезпечний новий етап відновлення».
Це до того, що й наш вибір спрямовано в бік серйозних проблем. Мають намір їх розділити або ще більше загострити? Хто думає в цьому зв’язку про те, що українські європерспективи можуть залишатися в довгому ящику ще дуже тривалий час? 20 років пролежали у ньому, полежать іще. Але виживати потрібно сьогодні.
— Простіше кажучи, там, де наш вибір, наші проблеми не розв’язуються.
— Однозначно. Та Європа, на яку розраховуємо, у нинішньому нашому та її стані наші проблеми вочевидь розв’язати не може. Більше того, з нашими замороженими конфліктними ситуаціями ніхто нас у ці кордони не допустить. Але навіть якщо й допустить, то ті втрати, які реально отримали, отримуємо, мріємо отримати за російським вектором, ніяк не перекриють наших євронадій.
— Закономірне запитання, чи буде Росія блокувати ці відносини по лінії Україна—Європа, що обговорюється у пресі.
— Їх блокує не Росія, а сама Україна. Це робитиме, вже давно робить сама нова геополітична ситуація, що практично стала реальністю дня, яку ми самі ж під себе й формуємо. Але конфлікти з Росією загострюються. А разом з ними і внутрішньоукраїнські проблеми. Адже Росія напевне робитиме зусилля із скасування свого безвізового простору, що боляче вдарить по населенню України, і так розколотому на кілька частин, звузиться товарообіг, який сьогодні на рівні майже 50 мільярдів доларів США. Закономірно виникнуть енергетичні проблеми, і не тільки стосовно газу, який від цього вочевидь не стане дешевший. Прийдемо знову до зміцнення кордонів, тобто чергового риття окопів, що вже робили, але розсудливо відіграли назад. Але найголовніше, і для нас теж, означиться проблема мігрантів. І в цих умовах уже дуже не хотілося б, щоб ми самі себе перетворили з нині нейтральної держави на фронтову. З усіма наслідками, що випливають.
Сьогодні навіть уявити важко, у проблеми якого масштабу може вилитися практична реалізація тих заяв, які чуємо з різних боків. І в яких формах можуть виникнути конфлікти. Нам мало Тузли, нам мало історії з російським десантним кораблем «Азов»? Але ж нерви в таких іграх можуть у когось і не витримати.
Та головне, що будь-який такий конфлікт для України з її україно-російським товарообігом, що досить оптимістично наростає сьогодні, закриє шлях до Євроспільноти. Україну з конфліктною ситуацією з Росією Європа ніколи до себе не допустить. За будь-якого варіанта розвитку подій
— Навіть в умовах, коли чуємо висловлювання політолога А. Рара, що Європа дуже боїться дружніх контактів України і Росії. Цей прояв дуалізму від явної невизначеності нинішньої ситуації, від рецидивів ідеологічних матриць уже минулих часів, але все ще комусь потрібних.
— Але ж вони кажуть і про те, що не тільки Україна, а й Європа теж у пошуку своєї лінії поведінки, і поки що не в змозі її відшукати в самостійному режимі. Європа метається, і метання це не кращим чином позначається й на нашій зовнішній і внутрішньоукраїнській економічній та політичній сферах. Ось так по колу й ходимо.
Але набагато важливіше партійних маневрів те, що знову насувається криза. І для її мінімізації свідомо потрібні якісь об’єднуючі зусилля. Тим паче коли Україна зав’язана на експорт, а експорт цей працює на світову економіку. І тут важливо не тільки не ловити гав, а й не допустити неправильних кроків. Тим паче в умовах явної непередбачуваності в розвитку ситуації. Світові експерти вже зазначають, що до США невблаганно наближається день розплати, оскільки не можна жити тільки на постійному друкуванні грошей. Поки що долар годує, але він уже на межі.
— А чи є сили, здатні витягнути світову економіку, адже з 1998 року йдемо без будь-якої визначеності? Кризу бачимо, але моделей із виходу з неї як не було, так і немає.
— На сьогоднішній день таких сил немає. Ні «двадцятка» нічого не може зробити, ні «вісімка», ні ЄС, ні ЄЕП, ні БРІКС. Ніхто. Немає гідних пропозицій і наукових ідей. Криза наукової економічної думки. Вона не подолана. Очевидно, економічні проблеми повинні загостритися, щоб світова економічна думка знайшла гідну відповідь із виходу зі світової кризи.
— Володимире Павловичу, був в Алмати. Кажуть, хочемо побудувати авіазавод під добре відому модель АН-140-100, здатну закрити безліч дірок в авіаперевезеннях по всьому світу. Казахи — «за», Росія згодна. А Україна вже досить тривалий час робить усе можливе, щоб тягти кота за хвіст. Як і стосовно газу.
— Тому й кажу, що головний акцент в економічній політиці має робитися на інтеграцію капіталу. Поки є що інтегрувати.
Кому погано від дорогого газу? Нам чи Росії? Звісно, нам. А для отримання дешевого газу нам пропонують об’єднувати капітал із транзиту. Про це нам каже й ЄС. Потрібно міняти таку філософію. І якнайшвидше, тому що можна виявитися тим горезвісним «санітарним поясом», на який тиснутимуть із двох боків. Тому нам у політиці потрібно докласти всіх зусиль, щоб гармонізувати відносини в рамках Росія—ЄС. Що все має вирішуватися в рамках цього трикутника на основі єдиного пакета. Не випадково вже навіть З. Бжезинський на форумі в Ярославлі заявив, що і США, і Росія будуть зближуватися з Європейським Співтовариством. Це після того, як він тривалий час відправляв Росію в Азію. Така зміна акценту як свідчення, що світ шукає порятунку. В інтеграції, у нових формах глобалізації.
Тому нам, одній із найрозвиненіших колись держав світу, одній із засновниць ООН, потрібно бути особливо далекоглядними. Якщо не прагнемо вкотре опинитися на узбіччі глобальних процесів.
