Якого кольору старість?

Ганна МІРОШНІЧЕНКО.

30 вересня 2011 89

1 жовтня – День людей похилого віку

За українським Сімейним кодексом, про стареньких родичів повинні піклуватися діти та онуки. Але чи завжди ми спостерігаємо це в житті? Скільки випадків, коли «вдячні потомки» ухиляються від своїх законних обов’язків, кидаючи старих напризволяще. На жаль, повну гарантію щасливої старості не дає і добре ставлення до батьків...

За даними Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, у січні 2010 року 55 відсотків українських пенсіонерів (у цифровому еквіваленті — 13,7 мільйона) отримували пенсію не більш як 800 гривень. Забезпечити собі гідну старість на ці гроші досить складно. Хто подбає про старих, якщо вони не мають вдячних дітей та люблячих родичів? Українське законодавство пропонує декілька варіантів.

«Завжди будь доброю зі своїми дітьми: саме вони обиратимуть для тебе будинок престарілих»

Цей жарт американської актриси-коміка Філліс Діллер більше схожий на саркастичне пророцтво. Одним із вигідних варіантів піклування про себе на схилі років вважається укладання договору на довічне утримання. Але до нього пенсіонери вдаються нечасто. Як показує життя, люди бояться шахрайства, переживають за свої життя та здоров’я. Має вагу і той чинник, що після укладення договору довічного утримання людина вже не може в разі скрутної ситуації звернутися до інтернатських установ та скористатися їхньою допомогою. Розірвати цей договір досить складно. Тож для декого зручнішим варіантом є можливість скористатися державними допомогою та захистом — будинками престарілих. Крім державних, уже з’явилися й приватні пансіонати, які пропонують комфортніші умови, але є платними. На Луганщині, наприклад, усі двадцять інтернатських установ (дві з них — дитячі) належать міській комунальній власності. За рік вони обслуговують близько чотирьох тисяч людей.

Тут кожна історія — про самотність

Я вирішила навідатися до одного з луганських будинків престарілих. Чесно кажучи, морально до зустрічі готувалася довго, очікуючи побачити похмуру будівлю з не менш похмурими мешканцями. На щастя, мої «совкові» очікування себе не виправдали.

Помешкання тут чисті, досить затишні. Жахіть на кшталт невипраної білизни або голодних очей старих не бачила. Навколо будинку розбито невеличкий парк з акуратними клумбами та свіжопофарбованими лавами. Кожен тут був зайнятий своїм: хтось спілкувався з товаришами, хтось читав книжку, а дехто сидів самотньо, занурившись у власні думки. Середній вік жителів пансіонату — близько 80 років. Але, незважаючи на солідну кількість свічок на торті, серед пенсіонерів трапляються справжні активісти й «бодрячки». І навіть у такому віці вони шукають і знаходять своє щастя, створюють сім’ї! Інші захоплюються якимось новим для них ремеслом чи заняттям і в такий спосіб урізноманітнюють інтернатські будні. Звісно, люди потрапляють сюди не від хорошого життя. Кожна людська історія просякнута болем втрат і самотністю.

Мотрона Савелівна в пансіонаті вже восьмий рік. Подивувала її фраза: «Так, як тут, удома про нас ніхто піклуватися не буде». Подивувала і зачепила. Невже й правді ніхто?

— Чи є у вас діти? — запитую.

У відповідь отримую: ні, немає. З чоловіком прожила лише шість років. Тільки-но завагітніла, почалася війна, і його призвали на фронт. З війни чоловік так і не повернувся. Його було оголошено зниклим без вісті, тож навіть на могилці Мотрона Савелівна не могла поплакати... Все чекала, чекала, заміж більше не вийшла. Народила доньку. «Чудова була дівчина», — згадує розповідачка. Разом із матір’ю працювала в залізничному депо. А ось заміж вийшла невдало. Після народження дітей — двох хлопчиків-близнюків — чоловік почав пити, піднімати на дружину руку. Одного дня, після чергової сварки, на роботі стався нещасний випадок. Якась проблема з регулюванням... і дочка потрапила під потяг. Мотрона Савелівна узяла обох внуків під опіку. Зять не заперечував, більше того, навіть не намагався відстояти дітей.

— Не знаю, як я ті роки пережила, — розказувала Мотрона Савелівна. — Заради дітей трималася. З грошима було скрутно, бо я вимушено покинула роботу на залізниці. Не могла бачити того місця... Найнялася прибиральницею. Час ішов, хлопці виросли...

У цьому місці своєї розповіді Мотрона Савелівна почала плакати. Одного з онуків зарізали в бійці — вступився за дівчину. Про другого жінка взагалі нічого не сказала, лише: «Згинув він, зовсім згинув». Отак і лишилася вона одна. У літах, без власного дому, майже без грошей... Нині Мотроні Савелівні 92 роки. Жити в пансіонаті їй подобається. Раз на місяць до неї приїжджає племінниця.

— Завжди привозить фрукти, солодощі, одяг, — посміхається жінка. — Та головне, що провідує, пам’ятає про мене... Спасибі їй.

Мотрона Савелівна багато раз повторює, як їм пощастило із директоркою та персоналом — усі привітні, ласкаві. Ніхто не образить, не дорікне шматком хліба. Вона цілком задоволена. Але мені від цього заспокоєного голосу ставало страшно. Від цих людей віяло таким... християнським милосердям. Всепрощенням, якого ми навряд чи заслуговуємо.

Невдячність — найстрашніший із гріхів

Моїй оповідачці вже час було збиратися на обід. Коли ми підходили до ганку, то застали таку сцену: здоровенний хлоп’яга гучним басом щось розлютовано доводив маленькій бабусі, яка, немов та кульбаба на вітрі, колихалася, зачепившись за перила. Побачивши небажаних свідків, чолов’яга стих і, окинувши нас сердитим поглядом, пішов до виходу. Бабуся сумно дивилася йому вслід. Мотрона Савелівна тихо пояснила мені:

— Розумієш, сьогодні пенсію привозили. Третину ми віддаємо інтернату на своє утримання, решту витрачаємо на свій розсуд. От деякі родичі й приїжджають... по гроші.

Я вже дійшла до воріт інтернату, коли з криками: «Галю! Галю!» мене смикнули за плече. Обернувшись, я побачила красиву, не таку ще й стару жінку. Посмішка на її обличчі вмить згасла.

— Ой, вибачте. Я вас із донькою переплутала. У неї волосся світле... давно не приїжджала.

...Залишала це місце з якимось душевним дискомфортом. Мені було соромно. За всіх тих, хто не в змозі піклуватися про своїх рідних. За тих, хто не хоче цього робити. Так, старість — не радість, та невдячність — найстрашніший із гріхів. А ще виникло величезне бажання зателефонувати батькам і сказати, як сильно я їх люблю.

«Ми тут не виживаємо, а живемо!»

В обласному геріатричному пансіонаті для ветеранів війни та праці співвідношення чоловіків і жінок приблизно 1:2, та живе ця велика родина мирно. Один великий будинок: дні народження й інші свята — разом. «Ми тут не виживаємо, а живемо!» — казали мешканці пансіонату. І це справді так!

Пансіонат функціонує з 1988 року, мешкає тут сьогодні 301 підопічний, а розрахований він на більше. Як пояснила директор закладу Наталя Потапова, це перший рік такого недобору. А начальник головного управління праці та соціального захисту населення облдержадміністрації Елеонора Поліщук прокоментувала його причини.

— Два роки тому до інтернатських установ була велика черга, тож Луганська міська влада вирішила відкрити новий інтернат. Сьогодні він працює і має змогу розмістити до 200 ветеранів. Тож не потрібно переповнювати інші інтернатські установи. Крім того, продовжують працювати відділення перебування престарілих при територіальних центрах, де люди можуть отримати їжу, медичну допомогу і т. п. Слід урахувати й сезонний чинник: улітку, коли не потрібно сплачувати за опалення помешкання і є додаткова можливість прохарчуватися за рахунок городу, більшість пенсіонерів вважають за краще залишитися вдома. Взимку відсоток тих, хто звернувся по державну допомогу, зростає.

Хто винен і що робити?

Фактично єдиною причиною того, що старі люди потрапляють до інтернатських установ, є відсутність прямих родичів. Якщо людина непрацездатна, якщо вона не в змозі про себе піклуватися, достатньо оформити документи, написати заяву — й усе. Хоча з пансіонатами для пільгових категорій населення трохи складніше. Той самий обласний пансіонат розрахований на інвалідів війни, учасників бойових дій, учасників війни та ветеранів праці. Звісно, тут умови комфортніші, ніж деінде, але й потрапити сюди складніше. Якщо ж людина не належить до пільгових категорій, її можуть узяти до закладу на так званій «контрактній основі». Тобто тоді своє перебування слід оплачувати, а все це витікає у 2—3 тисячі гривень на місяць. Очевидно, що ця сума набагато перевищує розміри звичайної пенсії. Це, швидше, варіант для заможних родичів. Тому «контрактників» дуже мало. В обласному геріатричному пансіонаті для ветеранів війни та праці такий взагалі один. Обережність стосовно активного прийому «контрактників» директор пансіонату Наталя Потапова пояснила тим, що у більшості випадків платня за утримання ветерана з часом... просто перестає надходити, а зв’язатися з родичами стає майже неможливо.

На моє запитання, що ж потрібно для зміни ситуації на краще, Елеонора Поліщук відповіла:

— Не можу сказати, що проблема в коштах. Головна проблема... в самотності цих людей. Вони вважають себе нікому не потрібними. Є виділені кошти, є волонтерські загони. Та немає простої уваги до людей. І важливість цієї проблеми потрібно ще доносити до громадськості.

За 2010 рік Міністерство фінансів України на установи соціального захисту в Луганській області виділило 82264,9 тисячі гривень. Обласна рада не залишилася осторонь і додатково виділила 18337 тисяч гривень. Цього року обидві цифри збільшилися.