На конверті листа в одеський корпункт «Голосу України» не було ні зворотної адреси, ні поштового штемпеля. Його доставляли в Одесу не один день. Пізніше, коли прочитав лист, стали зрозумілі й запобіжні заходи, вжиті його авторами. Написали лист засуджені за різними статтями Кримінального кодексу України, що відбувають покарання в 111-му Ширяївському виправному центрі. А в «Голос України» відправили його тому, що серед ув’язнених це найпопулярніша газета — її виписують 37 осіб.
І скаржилися в листі ув’язнені, що їх, громадян України, у місцях позбавлення волі відверто зводять у могилу, над ними знущаються, б’ють, не годують, не надають медичної допомоги. А керівництво виправного центру, йшлося далі, краде з державної скарбниці «по-чорному і в особливо великих розмірах». У листі були й суворіші обвинувачення на адресу керівництва виправного центру.
Природно, що про лист було негайно поінформовано прокурора Одеської області Ігоря Проценка. За його розпорядженням була створена комісія Одеської прокуратури з нагляду за дотриманням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах. Старший радник юстиції Олег Корнілов узяв розслідування скарги під особистий контроль. І в селі Орджонікідзе, де розташовується виправний центр, протягом тижня працювала група правоохоронців, перевіряючи кожен викладений у листі факт.
Якщо говорити коротко, то, за винятком двох фактів про непрацюючий міжміський телефон і відсутність гарячої води у вестибюлі їдальні, жодне обвинувачення на адресу правоохоронних органів не підтвердилося. А за підтвердженими фактами внесено акт прокурорського реагування на порушення вимог закону.
І наглядати, і виховувати
Зовсім поряд із міжнародною автотрасою Одеса—Київ, у селі Орджонікідзе розмістився 111-й Ширяївський виправний центр.
Начальник управління державної кримінально-виконавчої служби України в Одеській області генерал-майор внутрішньої служби Олександр Адзеленко розповів «Голосу України», що на сьогоднішній день тут відбувають покарання 245 засуджених судами до обмеження волі.
— На відміну від ув’язнених, що відбувають строк покарання в колоніях і в’язницях, — пояснив генерал Адзеленко, — у виправному центрі засуджені перебувають без охорони. Вони працюють на виробництві, вільно пересуваються робочою і жилою зонам, за свою працю отримують зарплату. Вони проживають у трьох гуртожитках, можуть за бажання готувати собі їжу, купувати телевізори і холодильники, передплачувати газети і журнали. Одяг купують самі на будь-який смак. Семеро осіб хворі на туберкульоз, четверо — СНІД. Звісно, виправний центр — не курорт, за людьми, що перебувають тут, ведеться суворий контроль. Для порушників трудової дисципліни, розпорядку дня, за розпиття спиртних напоїв передбачено покарання в дисциплінарному ізоляторі строком до 10 діб.
Знайомство з постояльцями Ширяївського виправного центру розпочалося з відвідування тваринницької ферми. У свиновідгодівельному комплексі нас зустрів 32-річний Денис Чернишов, старший зміни. У недалекому минулому він випускник Південноукраїнського педагогічного університету, дипломований викладач англійської мови. Засуджений на чотири роки за хуліганство, у виправному центрі — 8 місяців.
— Поголів’я налічує понад тисячу голів, — розповідає Денис. – Кормами забезпечені на сто відсотків. Щотижня тварин оглядає ветеринар. Та й доярі наші набираються майстерності — корів перестали лякатися.
Тваринницьку ферму довелося відновлювати, як то кажуть, по цеглинці — перекрили дах, відремонтували загони, змайстрували грубку для обігріву свиней.
До речі, у виправному центрі, на відміну від фермерських господарств, розташованих в окрузі, поголів’я великої рогатої худоби не зменшується, а зростає. Зростають і надої.
— Щодня здаємо заготівельникам до тонни молока, — розповів начальник виправного центру Павло Возіян.
За 111-м виправним центром закріплено 6 тисяч гектарів землі, з яких 4800 гектарів — рілля, 1000 гектарів — пасовища і 200 гектарів займає лісосмуга. Врожай нинішнього року зібрано, середня врожайність зернових трохи більш як 20 центнерів з гектара.
По суті, Ширяївський виправний центр — це сільськогосподарське підприємство. Міцне підприємство. Воно бере участь у продовольчому забезпеченні виправних установ, розташованих на території Одеської області
Із дня на день відповідно до Указу Президента України «Про амністію» Ширяївський виправний центр залишать 40 осіб.
— Ми бажаємо їм чесного життя надалі, — розповідає Павло Возіян. — Але для нас з їхнім звільненням виникнуть проблеми: селянська праця не допускає перебоїв, і тому тим, хто залишився, доведеться якийсь час попрацювати за двох.
Павло Возіян до призначення на посаду начальника виправного центру працював помічником-консультантом народного депутата України. Має досвід роботи з управління трудовими колективами.
То хто його підопічні — фермери за колючим дротом чи ув’язнені, які займаються сільгоспроботами?
— Відбування покарання в нашому виправному центрі треба заслужити, заробити, — розповідає Павло Леонтійович. — І неправильно думати, що перебувають у нас «пухнасті» і добренькі дядечки. Серед моїх підопічних 23 особи вчинили навмисні вбивства, 6 осіб — розбійні напади і грабежі, а 33 засуджено за навмисне завдання тяжких тілесних ушкоджень. Та й в умовах обмеження волі деякі з них потрапляють у дисциплінарний ізолятор. Там побували цього року близько ста осіб, здебільшого за пияцтво і невихід на роботу. І тому в першу чергу ми вважаємо їх не фермерами, а людьми, засудженими за порушення закону, які відбувають покарання
Світло тюремних вікон не дозволить збитися зі шляху
Селищний голова Орджонікідзе Тетяна Дьяченко каже, що майже 300-тисячний бюджет сільради складається переважно із прибуткового податку на заробітну плату засуджених. Середня зарплата становить 673 гривні.
Так сталося, що майже за 30 років існування виправного центру місцеві жителі не просто звикли до нього і його мешканців, а вважають їх членами своєї територіальної громади. Із 12 депутатів сільської ради двоє працюють із засудженими. А серед жителів сіл Орджонікідзе, а також Жовтневе, Бердинове, Петрівське, що входять до складу сільської ради, сьогодні чимало тих, хто свого часу відбував тут покарання.
У виправному центрі довелося розмовляти й вислуховувати тих, хто втратив волю за рішенням суду. У кожного з них своя історія, своя життєва трагедія. Перше враження від цих зустрічей — люди покаялися у скоєних злочинах, мріють повернутися в родини, почати нове життя. Чи вдасться?
До Василя, він родом із Закарпаття, приїхала дружина і 13-річний син. Василь відсидів на зоні 7 років, залишилося півтора, розраховує на умовно-дострокове звільнення. Він змайстрував простеньку кузню і сьогодні творить у ній дива — з-під його рук виходять куті ворота, люстри, канделябри...
Андрія Хусанова засуджено за «наркотичною статтею». Відсидів 2,5 місяця, Ігор Алдушин у виправному центрі два місяці, попереду — півтора року ув’язнення, Анатолій Кузьменко, бригадир пасічницької бригади, за вбив-ство відсидів у колонії 6 років, два з половиною року трудиться у виправному центрі. Вони не скаржаться на тяжкість покарання і вважають його справедливим. Усі вони абсолютно впевнені, що більше за ґратами не опиняться ніколи. Хотілося б вірити.
Звісно, виправний центр не вписується у сформований стереотип в’язниці — тут немає ґрат, тут у теплицях вирощують лимони і гранати для засуджених, тут цвітуть троянди і б’ють фонтани, у клітках бігають фазани і граються дикі вовченята, що довірилися людям, у кімнатах живуть по дві-три особи, а в готелі для родичів, що приїжджають відвідати ув’язнених, горить камін. Тут грають весілля. Але хоч би яка гарна була картинка — за нею залишається все-таки несвобода.
Ну а як же свавілля тюремного начальства, про яке йшлося у скарзі, що надійшла до редакції?
Отже, ув’язнені скаржилися, що їм не дають можливості користуватися мобільними телефонами. Чинне законодавство забороняє засудженим зберігати, виготовляти, купувати мобільні телефони і пейджери. До тих, хто намагається в обхід закону все-таки користуватися мобільними телефонами, застосовуються заходи дисциплінарного стягнення, а телефони і зарядні пристрої вилучаються. 42 мобільники й 6 зарядок, вилучених в ув’язнених, зберігаються у службовому сейфі, їх повернуть господарям після їхнього звільнення.
Скаржилися засуджені, що їм забороняється користуватися особистими ножами для готування їжі. І ця заборона адміністрації спирається на вимоги закону. У службовій інструкції зазначається, що столові і консервні ножі маркіруються, зберігаються у приміщеннях для готування їжі засудженими і надійно прикріплюються за допомогою ланцюжка до стола.
Викликає здивування в деяких засуджених, що з ними не укладають трудові договори, мовляв, вони працівники, а вже в другу чергу — ув’язнені. Але відповідно до кримінально-виконавчого кодексу (стаття 60) між засудженим до обмеження волі та організацією, куди його відправлено для роботи, не укладається трудовий договір і на засуджених не поширюються в повному обсязі норми трудового законодавства, що регулюють правила прийому на роботу, звільнення й перехід на іншу роботу.
Виправний центр у Ширяївському районі кілька років тому опинився в дуже тяжкій ситуації — він руйнувався просто на очах. Не в переносному, а в буквальному значенні слова: поля заростали бур’янами, техніку не ремонтували, а намагалися здати за гроші на металобрухт, засуджені голодували і, як то кажуть, жебрали в найближчих селах, худобу пустили під ніж. Рік тому після зміни керівництва ситуація потихеньку стала поліпшуватися. До ідеальної їй, звичайно, ще далеко, але вже сьогодні в колоніях Одеської області ув’язнені просто в черзі стоять, щоб заслужити право опинитися у трудовій комуні під назвою виправний центр. Чому? Дуже добре, просто душевно сказав мені про це засуджений Олександр: «Тут ми проходимо експрес-курс із підготовки до життя на волі, котру ми так чекаємо і котру побоюємося трішки. Тут нас знову вчать бути не ув’язненими, а людьми, яким суспільство простягає руку». Краще і не скажеш.
Одеська область.
 
 
Фото автора.