Домінанта суспільно-політичного життя України

Тематика наукових зібрань буває різною. Є теми, присвячені практичним інтересам, і їхні результати цікаві лише вузькому колу науковців та фахівців. Є теми прогностичного характеру, історичної спрямованості, які також мають свою певну аудиторію. Є теми надважливі й прохідні, кон’юнктурні й нагальні, спрощені й понадміру ускладнені.

Тема «Михайло Грушевський» — особлива. Уже більше двох десятиліть їй не просто приділяється увага. Вона — одна з домінант суспільно-політичного життя України. Хоча в сенсі серйозного осягання її, треба сказати, прогрес не надто значний. Понад століття досліджують М. Грушевського зарубіжні вчені, але й вони спромоглися лише наблизитися до розуміння його.

Виявилося — набагато простіше поклонятися М. Грушевському, аніж його зрозуміти. І в цьому нема нічого дивного. Зрозуміти високу постать завжди надзвичайно складно, а тому до справжніх велетів духу люди тягнуться спочатку серцем, а вже згодом, вникнувши й заглибившись у сутність ідей і думок, сприймають розумом.

Сьогодні ми тягнемося до М. Грушевського серцем. З’являються пам’ятники, барельєфи, меморіальні дошки, відкриваються музейні експозиції. І не тільки в Україні. Пам’ятні місця, пов’язані з М. Грушевським, зустрічаємо в Австрії і Росії, Чехії й Польщі, Грузії й Франції. Готується до видання повне зібрання творів М. С. Грушевського; його іменем називають вулиці й почесні нагороди, грошові знаки й студентські стипендії; проводяться наукові конференції, як наша сьогоднішня, й організовуються кафедри грушевськознавства.

Звісно, все це добре й потребує дальшого творчого розвитку. Але дуже важливо, щоби за поширенням зовнішньої декларативності, утвердженням атрибутивності не відбулося підміни справжнього пізнання М. Грушевського. Сьогодні нашому суспільству вкрай необхідне осягання глибини його думки, практичне застосування його рекомендацій, порад, науково вивірених рішень. Сам він говорив: «Суд судить предків судом потомків і потомків судом предків, так як культ предків само собою переходить в обов’язок перед потомками».

У нашій пам’яті ще зовсім свіжі приклади осуду М. Грушевського. Засуджували бездумно, не знаючи його праць, не розуміючи, за що його потрібно критикувати.

Подібним чином, досить часто, поступаємо й сьогодні. Правда, тепер інша крайність — його славословлять. Але така хвала, якщо вона не базується на осмисленому розумінні величі М. Грушевського, — лише формальна даність. Таке поверхове возвеличення аж нічим не краще огульної критики. Це той випадок, коли, за словами М. Грушевського, предки мають судити потомків.

Оглядаючи масиви літератури з дефініціями: М. Грушевський — фундатор української державності, М. Грушевський — найвидатніший український історик, задумуєшся, а що, окрім гучних заголовків, переказу загальновідомих сентенцій, дають такі публікації? Що нового вони відкривають, які невідомі грані вченого висвітлюють? І чи такого дослідницького підходу потребують напрацювання Великого Українця?

Достеменно відомо одне: М. Грушевський вповні сьогодні не досліджений і не осягнутий ні як історик, ні як державний діяч. А його геніальна думка охоплювала не лише ці сфери людської діяльності. Ще чекають на своїх дослідників теми: М. Грушевський — археолог і археограф, теоретик і практик конституціоналізму, федералізму і державного будівництва взагалі. Зачекалися уваги теми: М. Грушевський — фундатор концепції національної культури і організатор української науки; М. Грушевський — мовознавець і літературознавець, белетрист і мистецтвознавець, етнограф і філософ.

У кожній із цих сфер він був якщо й не новатором, то принаймні провідним дослідником, високопрофесійним фахівцем. І це не новітнє констатування. Це думка його видатних сучасників. Мало кому вдається за життя заслужити такої високої оцінки з боку тих, хто й сам уособлював епоху.

І. Франко вважав, що «...діяльність Михайла Грушевського була головним осередком, коло якого згуртувалися відокремлені давні і нові сили. Українська історія, література, етнографія й етнологія, а за ними й інші науки... перестали лежати облогом, або ледве примітивно обробленим полем, як було досі... Коли сьогодні... життя розбуджує давно давлену надію кращої будучности народу найнещасливішого з нещасних — то історія колись згадає в тім переломовім моменті ім’я Михайла Грушевського, як того, що вказував українській інтелігенції нові дороги й охороняв її від ідейної блуканини та повторення знаних історичних помилок».

В опублікованій 1935 року у Львові роботі «Михайло Грушевський. Життя й діяльність» його талановитий учень І. Крип’якевич згадував: «Ще за життя Грушевського всі в нас відчували, що між нами живе хтось великий. Усі в нас дивилися на нашого історика як на незвичайну людину, як на вченого, що сміло може стати поруч найбільших людей науки у світі, всі ми подивляли його роботячість, а всі ми бачили в ньому одного з найкращих борців за єдність нашої нації.

Але ж усі заслуги Грушевського для нашого народу, вся його велич станули перед нашими очима ще тоді, коли його не стало. А це по його мученицькій смерти нам ясно зробилося, кого ми втратили...».

На жаль, це вже наша національна ознака: оплакувати тих, кого не стало, й одразу ж забувати про свій обов’язок перед ними. Обов’язок осягання їхньої величі, сумлінного студіювання їхніх напрацювань. Забуваємо М. Грушевського, що «суд предків може судити потомків». Звісно ж, мова йде не про ритуальне згадування, а про особливу відповідальність за безцінний спадок духовного набутку.

Як зазначав геніальний вчений і організатор науки, сучасник М. Грушевського, академік В. Вернадський: «Я вважав і вважаю, що Грушевський зробив величезну справу для відродження українського народу... Велика постать, щоб не казали, яка залишила глибокий слід у національній самосвідомості України. Як воно розгорнеться у майбутньому? Основне — не політичне, але величезне історичне і фактичне, що залишилося у його виданнях пам’яток і матеріалів.

Я думаю, що глибина його впливу після його смерті зробиться яснішою».

Сучасник М. Грушевського, президент академії наук України, академік В. Липський, відзначаючи його заслуги перед Батьківщиною, зазначив: «Ви стали відомі не тільки в межах України, не тільки в межах нашого Союзу, але й далеко за кордоном... В особі Грушевського ми маємо найкращого знавця України взагалі й одного із найвидатніших її синів».

Це було сказано не для красного слівця. У зв’язку з шістдесятилітнім ювілеєм та сорокаріччям наукової діяльності (чи не останнє пожиттєве відзначення) на адресу Академії наук України надійшло кілька тисяч вітальних телеграм і адрес. Практично з усіх обласних і більшості районних центрів України. Вітання прислали сотні бібліотек, десятки музеїв і картинних галерей, архівів і науково-дослідних інститутів, наукових товариств, хореографічних капел, художніх інститутів, заводів і сільгоспартілей.

Ювіляра вітали з міст і сіл України, Російської Федерації, Білорусії, Закавказзя, Середньої Азії.

Сотні вітань надійшло з відірваної на той час Західної України, десятків наукових товариств і вчених з Польщі, Німеччини, Австрії, Швейцарії, Словаччини, Чехії, Югославії, Франції, Італії, Нідерландів, Румунії, Угорщини, Великобританії, Ірландії, Фінляндії, Бельгії, Португалії, США, Латвії, Литви і навіть з далекої Австралії.

Може виникнути питання: що ж тут дивного — на ювілей прийнято надсилати вітання. Так, але не слід забувати, що не від такої кількості відомих вчених і наукових колективів. І ще одне — це було в 1926 році, коли, одразу ж після повернення в Україну в 1924 р. і, не дивлячись на охоронний лист («академік Грушевський обшукам, арештам і переслідуванням не підлягає»), агенти ГПУ пильно тримали його в полі зору, як і листування та контакти. Про це всі знали. А тому таке масове пошанування було не лише демонстрацією проти утисків М. Грушевського, а й визнанням його величі як ученого.

Шановні учасники 

наукової конференції!

Цей науковий форум присвячений українському парламентаризму як в історичній ретроспективі, так і з точки зору сучасності. Показово, що в ньому беруть участь відомі фахівці з дослідження наукового спадку М. Грушевського. Не перед такою аудиторією говорити, що і в цій царині досягнення М. Грушевського незаперечні. Починаючи з віче Київської Русі і, завершуючи українським парламентаризмом початку ХХ століття, М. Грушевський досліджував його на наявність цілісності народного волевиявлення і представництва, причини перервності, узгодженість і поєднаність моделі парламентської з українською моделлю системи права, особливості українських представницьких законодавчих механізмів і механізмів абсолютистського характеру в сусідів і т. д.

Тобто М. Грушевський порушував такий пласт проблем (і багато з них встиг вирішити), які сьогодні не під силу навіть цілим науково-дослідним інститутам.

Сподіваюсь, що учасники наукової конференції зібралися як для відзначення 145-річчя від дня народження М. Грушевського, так і з бажанням та переконанням у можливості зробити ближчим і зрозумілішим М. Грушевського, думки і ідеї якого мають бути не зашкарублим набором догматично висмикнутих цитат, а керівництвом до дій та практичного вирішення багатьох нагальних сучасних проблем.

Парламентаризм — явище багатоаспектне, багатолике, а український парламентаризм — проблемний, заполітизований, амбіційний. Як зробити його таким, щоб він толерував з мудрістю М. Грушевського, питання, на яке, сподіваюся, ви спробуєте відповісти в ході роботи вашої конференції.

Переконаний, цей науковий форум зробить свій посутній внесок у спільну справу вдосконалення парламентаризму в Україні.

Бажаю вам конструктивного діалогу, плідної роботи, вагомих напрацювань, які будуть запропоновані Верховній Раді України для поліпшення парламентської роботи.