Євген Хотимчук належить до тієї невеликої когорти особистостей, які зуміли поєднати у своїх творчих устремліннях газетярське ремесло і письменницьку працю. То рідко кому вдається. Бо, з одного боку, журналістські дороги — це цікаві зустрічі, «занурення» у життєвий вир з його болючими проблемами і неповторними характерами. А з другого — газетярська робота не тільки додає яскравих вражень, а й забирає багато часу, нервів, творчих зусиль, а отже, звужує літературні можливості. Окрім того, засмічує поле красного письменства своїми штампами, без яких не обходиться журналістика.

Але треба знати впертість, чи точніше — наполегливість, вміння добиватися свого, що властиве Є. Хотимчукові ще з юних літ. Відтоді, як помер батько, і вони з братом могли сподіватися лише на самих себе. Та ще на велику материнську любов, яка берегла хлопчиків-напівсиріт від усього недоброго, злого, благословляла на добро. «Я для вас вимолила щасливе життя, — часто повторювала вона. — Бог мене почув, допоміг вибитися вам у люди», — згадає в одному автобіографічному нарисі вже після смерті матері вдячний син.

А починав звичайний селянський хлопчина з Рудки-Козинської, що недалеко від волинського містечка Рожище, з нехитрих заміток у декілька речень, які друкувала районна газета. Потім працював бібліотекарем, вчився у Львові в університеті, звідки прийшов кореспондентом в обласну газету «Радянська Волинь». Спробував і партійного хліба, працюючи інструктором обкому партії, потім була Вища партійна школа у столиці... Одне слово, типова кар’єра радянського журналіста. Водночас час від часу в періодиці з’являлися його літературні образки та шкіци, новели. А вже у перебудовчі часи побачили світ і його перші книжки — «Батькова хата» (1989 р.) і «Спокута» (1991 р.).

Як на мене, то крутий поворот у творчому й особистому житті Євгена Хотимчука почався з другої половини 90-х років, коли він очолив новостворену газету «Вісник», яка сьогодні є найтиражнішою газетою в західному регіоні нашої країни. А заодно не забуває про свої літературні уподобання. І книжка «Іду до тебе», яка побачила світ у луцькому видавництві «Вісник + К» і де зібрано все найкраще з літературного доробку автора, ще раз це виразно підтвердила. Читач знайде у ній і ранні оповідання автора, і невеличкі замальовки, вихоплені з життєвого плину — «Прості історії», і повість у новелах «Вивезенці»... 

Та насамперед привертають увагу романи «Суд», уже відомий читацькому загалу, та «Іду до тебе».

«І особливо, синку, бійся перевертнів... Перевертень не тико той, хто вбив чи запродався, а той, хто сьогодні молиться одному Богу, а завтра — геншому, сьогодні сміється до тебе, а завтра бруд ллє відрами... Страшнішого створіння за перевертня на світі немає», — так напучує дід Макар старшокласника Василька, між якими склалися довірливі стосунки, у романі «Суд». Цей твір, написаний у горбачовські часи, — то виразне художнє віддзеркалення адміністративно-командної системи з усіма її неприхованими виразками: підлабузництвом, лицемірством, злодійством, аморальністю... В його основу автор поклав поступове й невідворотне виродження тямковитого, ініціативного, навіть трохи наївного молодого лісничого Петра Синиці. Автор переконливо, вплітаючи у сюжетну канву нові ситуаційні деталі і колізії, показує закономірне моральне падіння талановитої людини, яка в сприятливих умовах по-іншому розпорядилася б своїми можливостями. А так вона переступає через свого ще ненародженого сина, давніх друзів, які допомагали йому в професійному становленні, запроторює у психлікарню власну дружину, нечесністю і лицемірством доводить до загибелі своїх підлеглих, калічить долі молодих людей. Роман «Суд» — то вирок системі, яка культивувала керівників типу Петра Синиці. Прозаїк зумів органічно поєднати два часові пласти: визвольну війну нашого народу під проводом Богдана Хмельницького, зокрема трагічні події під Берестечком, і застійно-задушливу атмосферу 70—80 років минулого століття. А завершується твір уявно-символічним судом над головним героєм. Як і загалом над системою, яка його виплекала.

Попри вторинність назви («Іду до тебе» — так називається кіносценарій про любов Лесі Українки до професійного революціонера Сергія Менжинського, написаний І. Драчем на початку 70-х років минулого століття), цей роман гостроколізійний, з цікавими характерами і майже детективною сюжетною лінією. В його основу ліг отой звичний «трикутник» непростих взаємин «чоловік — дружина — нове кохання». Воно приходить як березнева повінь, як травневе цвітіння садів, як солов’їні ночі на межі літа. Несподівано, розкрилено, запаморочливо. І оте захоплення вже не першої молодості лікаря з поліського райцентру Олега Степчука до симпатичної лаборантки Віки приносить йому не тільки хвилини неземного щастя, а й чимало проблем і у родинному житті, і на роботі. Здається, що той клубок нерозв’язаних проблем заганяє головного героя в глухий кут, у безвихідь. Отож безвільно ступає він на балкон багатоповерхівки, щоб в одну мить покінчити з усім. І тут, як чарівна фея, з’являється вона, Віка, щоб сказати-вблагати його: «Не йди. Я люблю тебе». І цим рятує Олега, як, зрештою, і свою вистраждану сумнівами і людськими пересудами любов.

«Іду до тебе» — це своєрідна сповідь головного героя про ті радощі і прикрощі, які приносить справжнє почуття, коли ти вже припнутий певними обов’язками і моральними стандартами до родинної колісниці. Бо ніщо на цьому світі не проходить безслідно — за все треба платити. Але за всіма скандалами, людськими поговорами, тимчасовими сумнівами знову і знову бере в свої терпкі обійми свято живодайної любові, яке відсуває набік усю суєту, усі умовності. Саме з такого свята народжується диво високих почуттів. Як оця літня ніч, проведена Вікою й Олегом на лісовому озері з королівським купанням. «То була не просто злива, а справжній ураган любовних утіх. Усі скандали й образи відійшли, розтанули, згоріли. Віка й Олег знову стали самими собою, закоханими до нестями, жагучими, бажаними одне одному, палаючими». Мабуть, заради таких життєвих миттєвостей і варто жити. Нести справжню любов, а не імітацію почуттів, палати, але не згоріти.

Приємно вражає стиль письма Євгена Хотимчука. Автор не зловживає зайвою описовістю чи пустими діалогами, слово в нього повнозерне і точне, як рухи косаря у загінці. Отож образність письменника і журналіста з Волині вирізняється передусім достовірністю і заземленістю. Так губи у Віки «вологі, гарячі й пухкі, як мамин пиріг, котрий вона щойно вийняла з печі». Або «сказав голова, наче каменем придушив заквашену капусту в бочці». Чи «а так же кортіло допитатись, аж кінчик язика свербів».

Через кілька днів автор книги «Іду до тебе» святкуватиме ювілейну дату.

З роси і води, Євгене Яковичу!

Фото Леоніда МАКСИМОВА.

Головний редактор газети «Вісник+К», письменник Євген Хотимчук з дружиною Людмилою і сином Олежиком.