Скромна зарплатня і малокваліфікована праця — на таких умовах суспільству потрібні люди з особливими потребами. На спеціалізованих підприємствах працівники не міняються десятиліттями. Вони наче вросли в робочі місця і рухаються життям наосліп, тримаючись за старенькі поручні заводів. Молодь ці перспективи ваблять мало. Вона має вибір: «ручна» й низькооплачувана праця, фіктивна робота (трудова книжка лежить на фірмі, а «працівник» отримує за це копійки) чи зціпити зуби й конкурувати на рівних із усіма. Адже далеко не кожен роботодавець створить особливі умови для працівника з особливими потребами.

 

Ми йдемо повз чорно-білі, як довгий жезл, перила. Ось і вхід до учбово-виробничого підприємства №3 Українського товариства сліпих (УТОС). Тут виготовляють розетки, прищіпки, викрутки, затискачі для штор тощо. Завод уже пенсіонер — дожив до шістдесяти. 175 його трударів — теж переважно літнього віку. Із них 97 — люди з особливим потребами.

На прохідній пахне свіжими булочками. А в око впадає застарілість: у латках різного лінолеуму, на верстатах «made іn USSR» із 1970-х років. Крізь порепану шкіру крісел світиться поролон. Із фасаду — сучасні металопластикові рами. З внутрішнього двору — потріскані дерев’яні. Підприємство має такі самі проблеми, як і більшість: щомісяця дорожчають електроенергія та газ, гіганти-супермаркети продукцію заводу не купують. Люди заробляють негусто за «чотириденку» в одну зміну. Розказують: начальник цеху отримує 1200 гривень, слюсарі-складальники — 400—800, залежно від плану, штампувальники —  700—800 гривень на місяць. Ще пенсії. З того й живуть.

Майстер Тамара Годзинська, яка працює на виробництві 31 рік, показує нам цехи. В першому зо два десятки слюсарів збирають розетки. Зосереджені обличчя, прудкі рухи. Молода дівчина попри шум слухає плеєр. Усе, як на звичайному заводі, тільки люди мов заглиблені в себе.

— Виробництво примітивне, щоб мали роботу і спілкувалися. Це як причал для них. Раніше було з півтори тисячі робітників. Хтось пішов по старості, хтось по хворобі, ну і скоротилися замовлення. Позалишалися в деяких цехах 1—2 людини. Приходять о пів на сьому ранку і зразу до роботи стають. Ось тут один Геночка якраз устигає все робити, — розповідає Тамара Петрівна.

Ми — в цеху, де пресують пластмасові кришки. Завод виготовляє й ланцюжки «Евріка» для старомодних зливних бачків.

«Колись ми державі допомагали. А тепер ми — ніхто»

— Фотографуватися? П’ять доларів, — похмуро жартує Галина Сусарєва.

Вона працює штампувальницею вже 38 років. З-за товстелезних скелець окулярів вимогливо дивляться голубі очі. На думку пані Галини, в молоді на заводі мало перспектив:

— Раніше ми читали вголос газети, танцювали, грали в шахи й шашки, займалися спортом і туризмом. Зараз завод навіть не може орендувати спортзал, бо немає грошей. Молодому тут нічого робити. Або пити, або отримати 900 гривень і сидіти вдома. Колись було багато замовлень, бери, скільки хочеш змін, ми державі допомагали. А тепер ми — ніхто. Якщо держава даватиме замовлення, то й молоді прийдуть. Але на копійки, які ми тут заробляємо, ніхто не прийде. Буває, навіть на одну зміну роботи не вистачає.

«Зараз більше існуємо, ніж живемо»

У 71-річного Миколи Захаровича — великі сині очі. Він працює складальником уже більше 50 років. Усе життя — на одному заводі. Склавши докупи пенсію інваліда першої групи та зарплатню, має близько 1500 гривень на місяць. Стримано описує:

— Малувато, звичайно, — за квартиру треба 750—770 гривень платити. Живу з сім’єю, жінка і троє дітей, син — інвалід. Раніше я за пенсію міг і костюм купити, і за квартиру заплатити, і їсти. А тепер живемо впроголодь, думаємо, як на чорний день відкласти, щоб діти потім не ходили в людей позичати. М’ясо й сало купуємо хіба що до свят. Але тут усі не дуже-то розженуться. Хто швидко робить, заробляє 700—800 гривень. Я за день можу скласти 1500 розеток. Ходжу на роботу, щоб спілкуватися з людьми і трохи заробити, сидіння в хаті нічого ж не дасть. Зараз більше існуємо, ніж живемо.

Вакансії ще є

За 24 роки на заводі Олександр Крамнистий виріс від слюсаря-складальника до директора. На його думку, правильно, коли людьми керує той, хто має такі самі проблеми. На столі перед директором — лінійка-лупа і «товсті» окуляри. Він розповідає про позитивні сторони роботи. На УВП №3 УТОС люди без залишку зору можуть здобути нову професію: слюсаря-складальника, штампувальника, різьбяра тощо. Новенькі вчаться в цехах під наглядом майстрів і колег. Хтось — тиждень, хтось — до трьох місяців. Іноді працівників посилають на двохмісячні курси реабілітації при УТОС, де вчать готувати їсти, прасувати, працювати на комп’ютерах, орієнтуватися у просторі. На роботу всі добираються самостійно. Директор каже, що зараз є можливість брати нових людей. Краще — в цех. Деякі працюють у себе вдома, їм привозять деталі й забирають готову продукцію, але зарплатня менша.

— Для «надомників» це — справжня віддушина, — розповідає Олександр Омелянович. — Вони почуваються потрібними. Торік на три місяці припинили таке виробництво, щоби продати товар. Люди дзвонили, просили: «Дайте роботи».

Дохід підприємства — 300—400 тисяч гривень на місяць. На все: сировину, комунальні витрати, зарплати, податки. Товари продають на базарах і оптом, дещо експортують до Киргизстану. Загальний спад прийшов із ринковою економікою: підпирають потужні заводи й «тіньовики». Однак, за словами Олександра Крамнистого, деякі підприємства УТОС змогли швидко адаптуватися й оновити станки. Це — у Дніпропетровську, Керчі, Сімферополі, Вінниці, Білій Церкві тощо.

«Треба долати бар’єри в собі»

— Самостійне життя для незрячої людини — це більше мрія, ніж право. Але, в принципі, нам не так і багато треба: умови, щоб вільно пересуватися між домом, місцем роботи і навчання. Насамперед треба долати бар’єри в собі. Перестати думати, що «мене повинні навчити, працевлаштувати», «мені всі і все повинні». Наша доля — в наших руках, ми маємо досягати всього самі. Другий бар’єр — ставлення до інвалідів у суспільстві. Найбанальніше: коли на тролейбусній зупинці питаєш: «Який тролейбус під’їхав?» і чуєш: «Залізний...» Був такий випадок у Хмельницькому, — ділиться президент Всеукраїнської молодіжної організації інвалідів із вадами зору «Генерація успішної дії» Геннадій Євсев’єв. На вигляд йому ледь за двадцять. Геннадій жваво розповідає, як молодь із його організації ходила в похід із волонтерами. Переживши пригоду, вони зрозуміли: в доброму гурті вади зору значення не мають.