На перехресті перед Корцем «голосує» літня жінка. Просить підвезти до міста. За коротку дорогу встигаю дізнатись про життя-буття пенсіонерки, яка теж поспілкуватися не проти, бо удома ні з ким — живе самотньо...

— Оце їду у Корець на базар, щоб купити трохи харчів, — пояснила наша пасажирка, яка представилася Ніною Турович із села Калинівки, що за кілька кілометрів від райцентру.

— А хіба своїх не маєте? — провокую на розповідь.

— Та маю. Городина цього року, крім капусти, вродила непогано. Буряки, цибуля, морква... Тож борщ є з чого приготувати. Огірків на зиму трохи насолила. Та й картоплю маю, хоча цього року садила небагато — лише десять соток. То й деруни буде з чого насмажити.

— То навіщо у райцентр на базар їхати, якщо так?

— А сала трохи купити, щоб було чим суп та борщ засмачити. На м’ясо не дуже розженешся за мої 850 гривень пенсії. Хочу кілька кілограмів цукру купити — чула від людей, що він трошки подешевшав. Та й масла грамів з двісті-триста куплю, щоб було з чим чай попити. Бо моя коза може запуститися, ось тоді й наляжу на чай...

Раніше Ніна Савівна, який нині 83 роки, працювала у місцевому колгоспі у ланці, звідси й вийшла на заслужений відпочинок. Але оскільки пенсія маленька, то й практично того відпочинку не має — щоб вижити у час дорожнечі, вдова мусить і на схилі літ працювати до сьомого поту.

— Коли помер чоловік, стало важче по господарству поратися одній, то із живності у мене тепер — коза і четверо курей, — розповідає Ніна Савівна. — Діти теж розлетілись по світу, у кожного своя доля, сім’я, клопоти, намагаюся не навантажувати їх своїми проблемами, доки сама справляюсь. Але якби із здоров’ям було б зовсім погано, впевнена, що дочка, яка мешкає у Рівному, мене не залишила б напризволяще. А поки сама собі даю раду. Ось і город (а це 29 соток) сама впорала цьогоріч. Щоправда, трохи соток відвела під люцерну, щоб козу було чим годувати, решту, як казала, під овочі та картоплю. Весною заплатила, щоб мені зорали город (назбирала за зиму грошей), а ось виорювати картоплю мені забракло коштів. Адже за сотку правили 50 гривень. Тому потихеньку сама всі десять соток викопала — так і дні спливли скоріше...

Дуже проблемно, розповідає пенсіонерка, забезпечити себе теплом на зиму. У селі поки що немає газу, то люди опалюють домівки хто чим: хто вугіллям, хто дровами.

— Я опалюю хату дровами. На сезон мені їх потрібно купити на дві тисячі гривень. То мушу економити на іншому, щоб мати за що їх придбати. Щоправда, нам виплачують невеличку компенсацію за вугілля. Її теж пускаю на дрова, — розсекречує домашню бухгалтерію Ніна Савівна. — Хоча купити дрова — це півсправи. Їх потрібно ще й порізати та порубати. Це обходиться мені недешево, зважаючи на мої більш ніж скромні доходи. Торік за те, що порізали, взяли з мене двісті гривень, за те, що порубали, — стільки ж. У мене тоді не вистачило п’ятдесяти гривень, то маю невеличкий борг... Загалом взимку дрова дуже економлю — більше протоплюю у тій кімнаті, де сплю, у решті лише підтримую плюсову температуру.

Здивувало, що розповідаючи все це, Ніна Савівна Турович не скаржилась на життя — каже, що звикла покладатися тільки на себе. Це дисциплінує і змушує рахувати кожну копійку. Похвалилась, що тепер за свої поважні літа щороку отримує 100 гривень одноразової доплати (таке рішення свого часу прийняла Рівненська обласна рада. — Авт.). Жінка лише просить у Бога здоров’я, щоб на схилі літ не стати для дітей тягарем.

Розмовляли з Ніною Савівною про харчі. А пенсіонерам потрібно ще й у щось одягатися, купувати предмети особистої гігієни, той же пральний порошок, платити за використану електроенергію... Тож нічого в тому дивного, що більшість пенсіонерів при своїх мізерних пенсіях змушені вести аскетичний спосіб життя.

Рівненська область.