Тайговий вимір

П’ятигодинна різниця (проти московського часу) з кліматичним поясом південної частини Східного Сибіру переконала, що ми зробили такий собі стрибок у часі з пересадкою у Санкт-Петербурзі. Відчуття — ніби пірнув із головою в Байкал, який навіть у 30-градусну липневу спеку відлякує холодною водою. Але ми таки наважилися, угледівши... нерпу. Звідки і в який спосіб потрапила сюди вусата симпатяшка, ніхто не скаже, зате до 350-річчя міста, яке відсвяткують у вересні цього року, вже наштампували футболок з її зображенням, які охоче розкуповують туристи.

Ми пірнули в Байкал у Листв’янці, за сімдесят кілометрів від Іркутська, вважай — у передмісті. Для іркутян і бурятів — не відстань. Я збагнув це після того, як ми «Нивою» та «УАЗиком» упродовж доби занурилися на сотні кілометрів у тайгу, аби дістатися базового табору. Сибір масштабніший за найсміливіші очікування.

Іркутськ, Ангару, на якій місто стоїть із сімнадцятого століття, і ще більш як дві з половиною сотні байкальських річок з усіх боків оточують скелі, хмари і безкрайня тайга. Якщо ти тут уперше, то легко відчуєш себе кімнатною рослиною, якій не прижитися. Неймовірно мальовничий і безпардонно дикий біом сформувався внаслідок вікових тектонічних зрушень, шаленства вітровіїв, природних лісоповалів та стихійних підтоплень. І за царів, і за генсеків, і за президентів він закликав до порозуміння. Але люди прислухалися по-різному. Бурят і тепер не жбурне камінчик у Байкал, бо ставиться до озера, як до живої істоти. Але правлять бал тут не буряти. І за царя, і за генсеків, і за президентів у Саянах порядкують шукачі корисних копалин і дорогоцінного каміння, нафти й газу, виробники металу та алюмінію. І колись, і тепер тут активно видобувають золото, полюють на ведмедя та омуля — чого більше?! Аборигени не осторонь, а, як то кажуть, на підхваті.

Якщо Саяни — свого роду світова комора мінеральних копалин, то Іркутськ із передмістям — не інакше як паноптикум помпезних адміністративних споруд із натурального каменя. Навіть на цьому тлі будинок Управління Східно-Сибірської залізниці на вигляд, наче діамант у золотій оправі. Я й собі присвиснув, але більш ошелешений від думки, що тут працюють колишні будівники Байкало-Амурської магістралі — одного з найбільш провальних і збиткових проектів минулого століття. Тепер її колії здебільшого іржавіють у тайзі, а корінні іркутяни уникають говорити на цю слизьку тему. На цьому тлі обшарпана віками дерев’яна забудова приватного сектору, яка захопила добру третину житлового фонду, не шокує лише тому, що від величі гірських ландшафтів дух перехоплює. Вас неабияк здивують, показавши в передмісті суцільно мармуровий залізничний вокзал і не інакше як потягнуть у парилку, з якої можна вистрибнути просто в Ангару. В Іркутську неодмінно приведуть до пам’ятника Олександру Третьому, який встановили до відкриття Сибірського залізничного шляху. Чи не найбільшою чеснотою цього монарха була любов до коштовних старожитностей, мисливства і риболовлі — і вас потягне швидше узятися за спінінг та блешню. Але до того ви ще багато чого запримітите дивного: або в драмтеатрі Охлопкова, або біля монастиря, де, подейкують, ув’язнювали Олександра Колчака, або на одному з китайських базарів, або навіть у якомусь із численних ресторанів, де ви раптом відчуєте гордість і за свою країну — пропонуватимуть цукерки ручної роботи «Рошен».

На площу Кірова, яка веде до міської Думи, ми потрапили пізнього вечора, і думкам раптом стало тісно. Дивовижна фотогалерея повторювала мало не до кроку наш маршрут вулицями і площами й показувала їх вигляд на століття раніше. Вражаюче. Десь була церква, тепер її нема. На нашому місці була площа під назвою Добра, тепер — Кірова. Тут усвідомлюєш, що йдеться вже не про примітивний пошук корисних копалин, а пошук істини — про значно складніший і драматичніший процес, зафіксований в історичній пам’яті сибіряків і сибірячок. Я відчув хвилю вдячності до Олени — дружини сибірського Данді, яка наполягла на тому, щоб ми таки побачили це місце. Вона — якутка (батько півжиття ходив на ведмедів), але багато хто тримає її за бурятку. Мудра бабуся Макса сказала, що бурятами та якутами народжуються, тоді як сибіряками стають. Я згадав це біля вражаючих фотознімків. Сибір поєднала долі. Спільна історія, тайга і Байкал поріднили всіх на цій землі, прищепивши терпимість й мудрість. Навесні інтелігенція міста запропонувала губернатору області перейменувати на честь 350-річчя Іркутська 22 вулиці, повернувши їм назви, які були до 1918 року. Тож не виключаю, що незабаром вулиця Карла Маркса знову стане Великою, Леніна — Амурською, а Дзержинського — Арсенальною.

Сказати, що сибіряки люблять Іркутськ — це нічого не сказати, вони фанати свого міста. Я почув від когось на авіазаводі, куди ми також зазирнули, що багатообіцяльна Алея інновацій, яку готують відкрити до ювілею, цілком може спантеличити приїжджих своїми координатами — від вулиці Жовтневої революції до вулиці Грудневих подій. Важко не погодитися. Тим паче, що Іркутськ уже давно уособлюють із конкретною капіталістичною власністю у вигляді заводів, фабрик і корисних копалин.

До слова, на авіазаводі, який випускає літаки КБ «Сухой», виготовляють не тільки бомбардувальники і винищувачі, а й смачні торти, якими нас почастував сибірський Данді. Виявляється, він керує кількома десятками сибірячок у заводській їдальні.

Але то не основна чеснота дядька Слави. Головна — він володіє рушницею і спінінгом не менш вправно за бувальців мисливців-бурятів, а ті його називають «своєю людиною». За знання тайги і характер. На щастя, обіцяний гвинтокрил зламався, і до базового табору — на далеку притоку Оки — ми діставалися двома автівками. Це западе назавжди.

Більш як 500 кілометрів в один бік — у супроводі скелястих кряжів із розкиданими, ніби сірники, масивами кедрачів та ялин, багатоповерхових каньйонів із вируючими на дні річками, ексклюзивних плато, від яких перехоплювало подих. На одному з таких сибірських плато «Нива» запетляла, наче сказилася, але з’ясувалося, що Данді-Слава вирішив позмагатися у швидкості... з байбаками. Придивившись, ми побачили за вікном сотні симпатичних звіряток — одні грайливо метушилися у скошеній траві, інші з цікавістю спостерігали за рідким гостем — автомобілем...

І все-таки мене особисто більше цікавили харіуси та омулі. Першу рибину я спіймав на березі біля мисливської заїмки, де ми стали на нічліг. Я довго крутив у руках бурятські верхові снасті, усвідомлюючи, що це мені не до вподоби — п’ять мушок на волосіні, яка закінчувалася важкеньким поплавом, який місцеві називають наплавом. Я — прихильник більш спокійної придонної ловлі, а тут... Бурхлива вода підхопила наплав і швидко потягла за собою, ніби очікувала цього моменту. Ще мить — і наплав закрутився у товщі скаженої течії, але я відчув, як у руку щось тицьнуло. Спійманий харіус потягнув грамів на 250. І ми таки до півночі наловили його чимало...

Уже скоро я збагнув, що омуля спіймати можна хіба що в ресторані або за столом, який не втомлювалася збирати бабуся Макса. Попри те, що він продається тут мало не на кожному кроці, добувають його на Байкалі промисловим способом. Але я не дуже то й побивався. Мені таки пощастило на притоці Оки підчепити на воблер сибірського линка далеко за кілограм. За тиждень перебування на Оці ми гуртом набили харіусом два молочні бідони, але, як сказав один бурят, кайф не в тому... То був мер Приокського району, старий знайомий Славка-Денді. Він приїхав до нас у табір з огузком і двома ногами ізюбра. І того вечора ми вперше про рибу, наче забули, хоча вона в’ялилася над багаттям удень і вночі.

Дорогою додому, в аеропорту Петербурга, разом із іншими речами пакунок з омулями та харіусами зважили. Не скажу точно, на що потягло, але запевняю — враження важили значно більше.

Київ—Іркутськ—Київ.