Не втеча, а свідомий вибір

Ганна та Антон Чаукіни закінчили престижні столичні вищі навчальні заклади. Студентами часто ходили в походи, вивчали довкілля, розмаїття флори і фауни, вели здоровий спосіб життя. А ще — постановили собі завжди спілкуватися українською, хоч виростали і виховувались обоє в російськомовних сім’ях.

Коли одружилися, Ганнині батьки пропонували молодятам жити разом із ними в київській квартирі. Антонові — запрошували оселитись у Білій Церкві, де мали помешкання в багатоквартирному будинку.

Проте молоде подружжя зробило по-своєму.

— У нас з Антоном, — із приязною посмішкою розповідає Ганнуся, — однакові погляди на життя. Ми переконані, що людина народжена для того, щоб жити в гармонії з природою, щоб її діти виростали у здоровому середовищі, пили джерельну воду, споживали натуральну їжу. Ще з перших наших зустрічей ми мріяли про час, коли оселимося в мальовничій, екологічно чистій місцевості. Після того, як побували у знаменитому Холодному Яру, серцем відчули: це і є наша земля, наша домівка. 

Молодята придбали невелику хату на одному з горбистих кутків села Мельники. Антон, маючи інженерну освіту, одразу збагнув, що тут, на Ковбівській горі, можна отримувати «зелену» енергію. Він змонтував сонячну панель, поставив її на дах, і тепер уся оселя молодят освітлюється незалежно від місцевого постачальника електричної енергії і пори року. Далі беручкий і вмілий Антон переклав у хаті грубу. Для цього йому довелося вивчити сучасні технології отримання і збереження теплової енергії. Коли його «витвір» побачили друзі, котрі також переїхали з міста на постійне місце проживання до села, а також сільчани, хлопця почали запрошувати зробити авторську «супергрубу» і в їх будинках. Так Антон знайшов собі роботу. А Ганнуся, котра раніше ніколи не була в селі навіть у родичів, бо таких в її сім’ї не водилося, швидко навчилася господарювати і на городі, і... у хліві. Щоб завжди мати свіже молоко, молодята купили козу.

Навесні в подружжя «знайшлась», як то кажуть селяни, донечка. Назвали її Вірою. Народжувала Ганнуся вдома, з допомогою Антона. Перед цим усю минулу зиму молодята їздили до Черкас у пологовий будинок, опановуючи спеціальний курс для тих, хто готується стати батьками. Крім того, студіювали рекомендації медиків і досвідчених акушерів в Інтернеті. Й недарма. Пологи відбулися легко і природно, в лазні, під струменями нагрітої джерельної води. Перший на руки взяв свою доню Антон, а потім викликав медпрацівників, щоб ті засвідчили народження первістка.

Коли я завітала в гості до молодих батьків, саме із Києва приїхала й Ганнусина мама. Жінка не могла намилуватися здоровим, веселооким онучам. Хоча, зізналася, вона, корінна жителька великого міста, як і її чоловік-військовослужбовець, спочатку не зрозуміла рішення доньки оселитись у селі. Вони бачили її в майбутньому столичною бізнес-леді, успішною і заможною. Тепер переконалися, що їх Аня щаслива у своєму світі. Світі любові, душевної рівноваги і гармонії. Побачили, як іде на користь свіже повітря маленькій Віроньці. Усе літо дитя спало у візочку на подвір’ї, під грушею. До того ж без штанчат-сорочат, тільки під легенькою пелюшкою. Підгузники Антон та Ганнуся не використовували з першого дня життя маляти. Тому вже нині п’ятимісячна розумниця проситься «на горщик».

Ще одне правило в молодих батьків — не давати дитині пластмасових чи інших виготовлених з ненатуральної сировини іграшок. Антон, крім ремесла пічника, опанував ще й столярну справу. Тепер вигадує для Віроньки різні дерев’яні витребеньки. Найулюбленіші в дівчинки — вербова сопілочка та дзвінкі брязкальця, зроблені татком із яблуневої гілки та шкаралупи волоських горіхів.

— Антонів тато, Борис Олексійович, вже переїхав з міста в наше село, — радісно повідомляє Ганнуся. — Тепер мої мама з татком також хочуть це зробити! Молода господиня запарює для всіх у глиняному глечику духмяні лугові і лісові трави і плоди. У неї всякого зела — цілі торби. Й кожна акуратно підписана: м’ята, деревій, материнка, звіробій, глід, малина, шипшина... Для зберігання цього запашного добра Антон змайстрував спеціальний стелаж. «Нам і нашим гостям вистачить зілля на всю зиму», — гостинна господиня кладе в керамічні чашки ще й по ложці липового меду.

...Я фотографую молодят під їх хатою. Щоб ощадливо зберігати взимку тепло в оселі, Антон почав утеплювати ззовні стіни очеретом і обмазувати глиною.

— Так здавна робили наші предки, — зауважує. — Це просто, вигідно і корисно для здоров’я, на противагу пінопласту, яким нині масово утеплюють помешкання.

Прощаємося на Ковбівській горі. Але ненадовго. Подружжя повідомляє, що після Покрови їхні однодумці—поселенці з хутора Буда проводять екологічний ярмарок, в якому візьмуть участь і Чаукіни з Віронькою. Тоді й зустрінемося знову.

— Справді, останнім часом у сільську місцевість перебираються з міста чимало людей, — ділиться спостереженнями секретар Мельниківської сільради Зоя Головко. — Я б їх поділила на такі групи: це сільська молодь, котра, поблукавши без свого житла містами і не знайшовши пристойної роботи і заробітку, повернулася додому. Батьки в такому разі купують молодим родинам у селі хату, і вони самостійно починають господарювати. Друга група: городяни-пенсіонери. Ці залишають міські квартири синам і донькам, а самі їдуть «на природу». Щоб знайти тишу і спокій, вирощувати на городі екологічно чисту продукцію і допомагати цим своїм дітям. Треті — це такі, як Антон і Ганнуся, котрі свідомо зробили свій вибір ще з юності. На хуторі Буда, який належить до нашої сільради, — продовжує Зоя Михайлівна, — живе ціле товариство екопоселенців. Перша десять років тому приїхала родина Письмаків, за ними — Гаршини, Юрченки, Дмитраченки... Це молоді сім’ї, котрі поміняли великі промислові міста на мальовничі краєвиди Холодного Яру. Вони займаються городництвом, садівництвом за новими екотехнологіями, опановують народні ремесла. Дехто з них працює у Національному історико-культурному заповіднику «Чигирин». Нонна Дмитраченко, одна з найактивніших громадських діячок Буди, — депутат нашої сільської ради. За вісім останніх років на хуторі народилися восьмеро дітей. Екопоселенці, по суті, відродили старовинну Буду. Крім того, — додала секретар сільради, — до нас на постійне місце проживання переїхала навіть родина з Австралії... («Голос України» розповідав про цю незвичайну сім’ю. — Авт.).

На думку Бориса Чаукіна, колишнього керівника підприємства, людини з двома «вишами», міграційний процес із мегаполісів до сільської місцевості найближчими роками посилиться. До переїзду спонукатимуть погіршення екології в місті, низькоякісна вода, іноді просто небезпечні для здоров’я харчові продукти, які пропонують супермаркети, енергетична криза і розвал у міському комунальному господарстві.

— До села переїдуть найактивніші, — переконаний Борис Олексійович. — Ті, хто не боїться роботи. Ті, хто перетворить сільську оселю на комфортну, європейського зразка. Одні займатимуться органічним землеробством, інші — птахівництвом, кроликівництвом. Будуть і такі, котрих захоплять зелений туризм, бджолярство, народні ремесла. Перспектива, гадаю, є для всіх, хто бажає пов’язати своє життя з природою і селом.