«Прокинувся вранці — усміхнись!»

— Володимире Олексійовичу, а чи весело бути професійним клоуном, або, як його називають, «килимовим»?

— Загалом, багато чого залежить насамперед від характеру людського. Якщо ти «по життю» флегматик, то клоуном бути важко. Якщо трошки холерик — теж, напевно, нелегко. Думаю, в цій професії допомагає «золота серединка». Ви здивуєтеся такому порівнянню, але ми — як військові люди. Клоун не повинен хворіти і спізнюватися на свою роботу, бо на нього чекає нетерпляча публіка. Якось у 1980 році, а це, якщо ви пам’ятаєте, був рік Олімпійських ігор у Москві, в гардеробну до мене заходять і кажуть: вистави не буде, Олега Попова збила військова машина. Як з’ясувалося, Олег виїжджав на своєму новому форді, а водій вантажівки із цікавим прізвищем Очко розбив іномарку вщент. Але уявіть, за чверть години до вистави Олега привозять забинтованого. Я запитую: «Що робитимемо?». «Як що, працюватимемо!» — відповідає він.

— Як ви стали партнером «сонячного клоуна»?

— Усе було дуже просто. У складі групи акробатів-стрибунів Московського державного цирку я тоді саме підготував свій другий «гуцульський» номер під назвою «Черемош». У Союздержцирку його дуже високо оцінили, ми двічі ставали лауреатами всесоюзного огляду-конкурсу. Акробати саме брали участь у програмі Олега Попова, а в нього в 1979 році виникла проблема — його тодішній партнер не зміг з ним працювати через якісь особисті причини — здається, він був «невиїзний». Олег на гастролях у Відні підійшов до мене і запитав прямо: «Володю, ти не зміг би зі мною попрацювати?». Я сказав, що давно цікавлюся клоунадою, сам недавно підготував ексцентричний номер, тож із задоволенням з ним попрацюю. Так почалися наші дружба і співробітництво, які тривають досі.

— А є у вас улюблений спільний номер?

— Так, є така гарна реприза «Шаблековтач», яку понад двадцять років поспіль із захватом і скрізь зустрічала публіка. Я виходжу на арену як йог і починаю ковтати шпагу. Раптом шпага в мене всередині «застряє», і всі кричать: «Лікаря! Лікаря!». Під виглядом лікаря виходить Олег, але, замість того, щоб шпагу витягати, каже: «Ми зробимо навпаки — забиватимемо її глибше». І справді, забиває її глибше, а потім бере магніт, і її «витягає».

— Витягає через яке місце?

— Через рот, а не через те, про яке ви подумали. На нього він тільки задумливо дивиться.

— Коли всенародно улюблений Олег Попов вирішив емігрувати, ви були з ним поруч?

— Ми з ним у 1989 році виїхали на гастролі до Західної Європи як перший кооператив «Союздержцирку» з аргентинським імпресаріо — був такий Енріке. Пам’ятаю, потрапили в Зальцбург, а місто взимку страшенно замело снігом — які вже тут вистави. Сидимо із дресирувальником звірів у валянках і граємо в нарди. Публіки немає, грошей немає, імпресаріо нас кинув. І от у цей час відбуваються дві важливих події: Олег знайомиться зі своєю нинішньою дружиною Габріелою Леманн і нас вдало знаходить другий імпресаріо — голландець Ханс Мартенс. Відтоді ми об’їздили з виступами десятки країн, але Олег на Батьківщину вже не повертався.

— Що, по-вашому, сталося між Олегом Поповим і Габріелою — палке кохання з першого погляду?

— Напевно, воно все-таки народилось із поваги, що її Габі, сама велика шанувальниця цирку, відчувала до Олега. Їй тоді було 29 років, а йому вже 62, і відтоді вони разом. У Олега з Габі власний будинок зі стайнею в невеличкому селі Еглофштайн під Нюрнбергом, де вони й живуть у проміжках між приватними гастролями, брати участь в яких постійно запрошують і мене.

— А ви не запрошува-ли Олега погостювати в Херсон — до себе додому?

— Запрошував, і не раз! Але у Попова бракує часу — завжди дуже щільний гастрольний графік. А коли гастролі закінчуються, постійні переїзди настільки обридають, що хочеться «кинути якір» на одному місці й сиднем сидіти. Тож я свого партнера чудово розумію.

— Як ви з партнером дістаєте реквізит для постановки номерів — самі виготовляєте чи комусь замовляєте?

— Здебільшого, купуємо на «блошиних ринках» у Німеччині. А я і в Херсоні з цією метою на «барахолки» ходив. Але нічого цікавого й підходящого для нашої роботи так і не знайшов.

— З глядачами з-поміж коронованих осіб спілкуватись доводилося?

— Так, і часто. Випадки були цікаві. Років два тому на гастролях у Голландії виходимо на арену, а зал — весь «чорний». З’ясувалося, на виставі вирішила побувати королева-мати, і всі дипломати з’явилися в цирк одягнені відповідно до протоколу — у фраки. Після вистави королева прийшла за лаштунки й накрила скромний такий столик для розмови з артистами. Попередньо вона в когось, очевидно, поцікавилася, що люблять росіяни, і їй сказали, що вони жити не можуть без чорної ікри та московської горілки. І те, й інше, звісно, королеві-матері одразу дістали, і вона від душі приготувала нам отаке оригінальне частування.

— За багато десятиліть дружби і спільної роботи ви, звичайно, вивчили не тільки професійні, а й кулінарні пристрасті «сонячного клоуна»?

— У нас з Олегом улюблена страва спільна — це український борщ. Колись нам його варила моя покійна дружина Любаня, а тепер ось сам куховарю. В мого борщу «секретний інгредієнт» — це квасний буряк. Він не червоний і не білий, а рожевий. З цього буряка я й роблю закваску за рецептом, що дуже поширений на Полтавщині. Там навіть прислів’я є: «Добрий борщ — як вино». Олег такий борщ дуже поважає, і завжди вимагає, щоб його тільки я варив. До речі, на минулорічному святкуванні його 80-річчя кожен гість теж одержав тарілку такого борщу.

— Як відзначали ювілей «сонячного клоуна»?

— Пропозицій відзначити ювілей з різних міст — починаючи від Москви й закінчуючи Владивостоком — надійшла величезна кількість. Але Олег нікуди їхати не збирався. Спочатку він хотів святкувати по-домашньому, та його потім усе-таки вмовили накрити стіл у дуже гарному нюрнберзькому ресторані російської кухні «Сапфір». Хоча ювіляр наполягав, щоб застілля відбулося без журналістів, папараці в ресторан усе-таки проникли, і добрий десяток нюрнберзьких і мюнхенських газет наступного ранку докладно розповіли про свято. Гостей у ресторані було душ шістдесят, у тому числі генеральні консули Росії (він привіз вітальні листи від Медведєва й Путіна), Казахстану, Киргизії, знаменитий видавець і старий друг Олега Віктор Шварц, гендиректор російської Циркової компанії Олександр Калмиков. З України, крім мене, не було нікого — хіба що директор Київдержцирку Володимир Шевченко електронною поштою передав поздоровлення від нашого Міністерства культури. А подарунків особисто надарували і передали таку величезну купу, що ми їх навіть не розглядали — просто я склав їх в одну величезну коробку і переніс у машину.

— Наскільки мені відомо, Росія призначила своєму улюбленцеві Олегу Попову пенсію в розмірі 26 тисяч рублів. А яку пенсію призначила Україна його цирковому партнерові?

— Якщо перевести на долари, то розмір моєї пенсії становить близько вісімдесяти «зелених» на місяць. У Пенсійному фонді мені пояснили: мовляв, як приватний підприємець ви платили дуже мало внесків, тому й сума вийшла мізерна.

— А ви й підприємництвом у проміжках між закордонними гастролями займатися встигаєте?

— Це було так: у 90-ті роки я зібрався будувати в Херсоні будинок, але бракувало грошей. Вирішив їх заробляти: купив набір приставок «Соні» і відкрив на вулиці 40 років Жовтня дитячий ігровий клуб. Потім приставки «вийшли з моди», і клуб я перепрофілював під арт-кафе «Арлекін». Бізнес начебто пішов, але потім загострилася конкуренція, і почала сильно допікати податкова інспекція — її співробітники з кафе буквально не вилазили, чіплялися до всякої дурниці й погрожували великими штрафами. За цінник, що впав з бутерброда, і то штрафували. Таке залякування спочатку шокувало — я геть-чисто не розумів, чого від мене хочуть. У Бельгії в мене є хороші знайомі — господарі маленьких ресторанчиків, то все їх спілкування з фіскальними службами зводиться до того, що раз на рік у заклад приходить податковий інспектор. Він скромно сидить у куточку, підраховує кількість відвідувачів, засвідчує, що вона збігається з наданими даними, і каже власникові: «Підстав для збільшення податку в нас немає, але ми можемо обговорити, як законно зменшити виплати». От і порівнюйте підхід. Коротше кажучи, я зрозумів, що бізнес в Україні — це не для мене. Кафе я більш як три роки тому закрив, його приміщення здав в оренду, але досі не можу позбутися статусу приватного підприємця. В податковій інспекції вимагають представити фінансові документи за останні три роки, але бізнес вела дружина, і після її смерті я просто не знаю, куди вона їх поділа.

— Володимире Олексійовичу, які у вас і партнера плани на найближче майбутнє? Все-таки Олегу Попову «стукнуло» уже вісімдесят, а в такому віці працювати нелегко...

— Я теж пенсіонер. Але ні я, ні Олег про це просто не думаємо. Планів на гастролі ніхто не скасовував, робота триває. Тут важливо вміти психологічно правильно самого себе налаштувати. Я роблю так, як радить Олег Попов. А його улюблена фраза: «Про-кинувся вранці — усміхнись!».

— Дякую за інтерв’ю.

Запитував Сергій ЯНОВСЬКИЙ.

Фото з архіву  Володимира Фесенка.