Кожен регіон має свої особливості. Надмірну заполітизованість вважають однією з вад Львівщини. Чому в цьому краю немодно займатися економікою, а більше політикою — наш діалог з діловою людиною та народним депутатом України Петром Писарчуком (на знімку), який у рідному Львові створив 17 тисяч робочих місць.

 

Один керівник нічого не змінить

— Ми часто говоримо про реформи, але чомусь забуваємо про саму людину, про людські стосунки, про мораль. Чому у сесійних залах так мало розмов про приватну ініціативу, як її підтримати, як створити сприятливі умови для конкретних справ, а зате більше — як розділити бюджет. Моральний клімат — від нього багато залежить для розвитку регіону?

— Чому тільки для регіону, а не країни? Ми звикли говорити, що все залежить від керівника. Так, справді, це дуже важливий фактор, але зміни настануть лише тоді, коли суспільство буде готове до сприйняття нового. Сприятливий моральний клімат в регіоні появиться, коли не буде бажаючих йти працювати на митницю, у податкову та інші структури, де шукають легкого хліба. Хочуть не робити, але мати добрі гроші. Один керівник нічого не може змінити. Хоч люди дивляться на владу, і саме влада мала б йти в авангарді змін, до яких на словах прагне кожен з нас.

— Як у вас складаються стосунки з місцевою владою?

— Нещодавно вперше запросив до себе міський голова Львова Андрій Садовий. Вперше за багато років відбулася напрочуд приємна розмова.

— У Львові прийшла нова команда в міську та обласну ради. Ви відчули якісь зміни?

— У державі — так. Україна відійшла від критичною межі, за якою опинилися навіть високорозвинені країни. Придивіться, що пережили Греція, Іспанія, Португалія, США. Попередня українська влада набралася стільки позичок, як всі інші за 10 років. Усе проїдали, що могли. Важко, зі скрипом, але ми зрушили проблему з Євро-2012. Жодних сумнівів, що Україна виконає взяті зобов’язання. Надходження до бюджету зростають — є більше оптимізму.

На Львівщині були допущені певні помилки, бо сюди стали засилати вихідців з інших регіонів. У нас достатньо людей, які проходили випробування владою, мали позитивні результати, займали принципову позицію. Ми чомусь не сформували владу з львів’ян. Спочатку приїхали кияни — не вийшло, тепер починають приїжджати тернополяни. Це трохи принизливо для Львова. Львівщина — це три Тернопільські області. Щоб оволодіти ситуацією, хай який би талановитий керівник був, необхідно, як мінімум, рік. Маємо певні проблеми, бо вертикалі влади на Львівщині не вибудувано. Міняють голів ОДА та заступників, по півроку не заповнені вакансії в районних адміністраціях.

Капіталу — сприятливе середовище

— Кожен регіон має свою специфіку. На Львівщині чомусь немодно займатися економікою, більше бажаючих податися в політику.

— Щоб займатися економікою, цей процес повинні очолити люди, які у тому щось розуміють. Як обласна влада може займатися економікою? Це не обком компартії, не бюро. Не даси догану і не виженеш з роботи. Основне завдання влади — створити сприятливе середовище, щоб прийшов капітал. Економікою протягом тривалого часу ніхто не займався. Заступник голови ОДА Володимир Губицький займається Євро-2012, Іван Стефанишин — селом, а бізнесом — ніхто. Чекають, що дадуть гроші з Києва і ремонтуватимуть вулиці. Підтримки малого і середнього бізнесу нема. Соромно, що дороги на Львівщині ремонтують робітники з Туреччини. Наші будівельники нині розбудовують країни Європи.

— Багато нарікань, що олігархи давлять малий і середній бізнес.

— Що ви кажете? Малий і середній бізнес та олігархи — це два полюси. Хай якими б олігархи були, вони не можуть підім’яти під себе великий пласт суспільства. Олігархів цікавлять енергетика, металургія — великі проекти, де серйозні гроші. Малий і середній бізнес задовольняє потреби суспільства, у розвинутих країнах дає 50—60% ВВП, в Україні — 10%, на Львівщині — 18%. Проблеми цього прошарку породжені бюрократією, податковою, репресивними органами, які, щоб добре виглядати перед Києвом, виконати план, викручують руки малому та середньому бізнесу, а до олігархів бояться йти. Це правда, але це не державна політика, коли чиновник регіонального масштабу рве й мече, щоб не звільнили зі займаної посади. Нам треба давати їм по зубах — вичавлювати з себе рабську психологію.

Краще гірка правда, ніж солодка брехня

— Бюрократія є в усіх країнах, у Німеччині, щоб поставити собачу будку, потрібно з десяток дозволів...

— Я їздив у Німеччину на початку незалежності й був шокований: придбав вживаний автомобіль і зареєстрував за півгодини.

— Львівщина колись була полігоном для змін. Чим сьогодні похвалитися? Навіть у рамках місцевого самоврядування можна багато зробити для свого краю. Невже не можемо підмести і помити місто?

— На жаль, нині похвалитися можемо політиканством. Не треба кивати на інших. Чому б самому не почати зі своєї квартири, зі свого подвір’я. Ні голова сільради, ні міський голова порядку не наведе. Попорядкував біля себе — і відразу інша Україна, інші порядки, інший настрій. Ми всі трохи хворі. Тому хворе суспільство продукує хвору владу. Якщо ми не можемо на балконі навести порядок, то влада безсила що-небудь у місті змінити. Бо так само думає, як ми, і чекає, що дадуть гроші з Києва. Трохи щось зробить, трохи вкраде. Одягне вишиванки, походить по місту, пошукає ворогів у Донецьку та в Одесі — так і живемо, вже не один рік.

Державності мало, всі живемо в політиці. Не можу телевізор дивитися. Які знайомі обличчя: ось колишній начальник податкової міліції, а нині політик розповідає про європейський вибір. Мав можливість провести реформи, націлити податківців, щоб не драли шкуру з підприємців. Заробив чоловік грошенят, добре влаштувався, а нині сіє в народі смуту. На жаль, він не один, таких багато. Коли слухаю промови ще одного опозиціонера, який був практично на всіх посадах у вищих ешелонах влади, дивуюся: людина нічого не зробила, але далі вчить інших жити.

— Як вилікуватися від політиканства?

— Люди часто кажуть: треба Сталіна, диктатуру. Не дай Боже, бо ми тоді перетворимось на Лівію в Європі. Не треба шукати легких рішень. Вибирати не тих, хто кричить, хто мав можливість щось зробити, але збанкрутував. Пізнавати людину потрібно не за словами, а за плодами. Іншого шляху нема. Змінюватиметься суспільство, будуть краще вибирати, прийдуть далекоглядніші проводирі. Нам їх ніхто не пришле ні з Москви, ні з Відня. Мусимо навчитися розпізнавати, делегувати, слухати, йти за тими, хто говорить не солодку брехню, а гірку правду.

— За двадцять років на Львівщині ви побачили хоч одну реформаторську команду?

— Мені сподобався період 2002-2004 роки (головою ОДА був Олександр Сендега. — Авт). Я не буду називати прізвищ чи когось виділяти. На прикладі Львова, свого округу, рідного району можу навести чимало фактів, як багато нам вдалося зробити. У газифікацію Перемишлянщини вклали стільки, як за попередні 10 років, комп’ютеризували всі школи нашого району. Зробили серйозний прорив, з’явився оптимізм, був зовсім інший моральний клімат. На жаль, цей процес знову перервали політики і в 2004 році все звели нанівець.

Важка праця обов’язково приведе до успіху

— Багато молодих людей хочуть йти в бізнес. Щоб ви їм сказали?

— Йти! Йти не в міліцію, податкову, митницю, прокуратуру, а в бізнес. Важка праця обов’язково приведе до успіху. Якщо не нині, то завтра чи післязавтра. Україні потрібні господарі, якомога менше політиків, урядовців та чиновників. Україні потрібні бізнесмени. Цього не вчать в університетах — це стан душі, це те, що дається від природи. Йде природній відсів. Можна мати чотири вищі освіти й не стати господарем. Як життя різноманітне, так і в кожного бізнесмена свій шлях до успіху. Якщо половина відсіється, нічого страшного, інші дадуть людям роботу. Тільки так можна збудувати Україну щасливих людей.

«Україні потрібні господарі» — я цим гаслом живу кожен день. Суспільство не завжди цінує тих, хто вміє робити діло. Запитують: де взяв гроші, може, вкрав, а я такий мудрий, але нічого не заробив. Ми повинні навчитися шанувати своїх, українських бізнесменів. Бо коли прийде інвестор, зарплату дасть, але прибутки залишаться не в Україні. Ми дуже захоплюємося інвестиціями. У нас достатньо внутрішніх інвестицій, ми повинні навчитися залучати людські гроші для діла. Підприємство, до якого я причетний, збудоване за рахунок внутрішніх інвестицій малого та середнього бізнесу.

— До речі, у Львові середня зарплата трохи більше 2000 гривень. Це менше, ніж у Стрийському, Бузькому, Сокальському та інших районах. Чому? Є проблема конвертів...

— Проблема конвертів — це проблема не бізнесменів, а влади. Конверти появилися після того, як велике навантаження припало на Пенсійний фонд. Не 37% відраховувати у Пенсійний фонд, а — 12%. Решту повинні бути добровільні внески, різні фонди.

На нашому підприємстві прибиральниця заробляє 1800 гривень, а медик у Львові — 1500. Звідки візьмуться високі зарплати? Візьмемо будівництво. Дороги будують не львів’яни — турки, на стадіоні та в аеропорту львів’яни на субпідряді. Податки йдуть не в міську казну. Львів тримається на бюджетній сфері. Малий і середній бізнес ставить мінімальну зарплату, а решту платить в конвертах. Я їх не звинувачую, бачу і знаю, як важко вижити з тієї будки. Ще частина населення живе за рахунок грошей, які надходять з-за кордону.

— А що у Львові можна розвивати?

— Я пригадую, як під час святкування 750-річчя Львова губернатор Санкт-Петербурга Валентина Матвієнко сказала: «Якщо Санкт-Петербург — це вікно в Європу, то Львів — це ворота до Європи». У нас мають бути представництва всіх серйозних європейських компаній, інтереси яких не тільки в Україні, аж до Уралу. До нас прийдуть, якщо будемо гостинними господарями, створимо умови, бо наш чиновник думає про свою кишеню, а не про державні інтереси. У тій же Німеччині міста змагаються, хто найбільше фірм привабить до свого регіону.

— Землі для всіх вистачить?

— Подивіться, скільки ділянок у самому Львові не використовується — якісь паркани, руїни, звалища. Все це належить упорядкувати, розробити серйозний план розвитку міста, не під вибори, а для діла. У районі Підзамче збудувати новий діловий центр Львова. Попрацював, сів на велосипед і приїхав у стару частину міста на відпочинок чи екскурсію.

Львів.

Фото з архіву.