Пам’ять про трагедію Голокосту — не ритуальна декларація

Щиро вітаю вас у Верховній Раді України. Бажаю, щоб ви в Україні могли поєднати корисне і приємне.

Сподіваюся, що київська конференція Міжпарламентської коаліції, як і її попередники в Лондоні у 2009 році та в Оттаві минулого року, стане помітним внеском парламентів у справу викорінення антисемітизму, всіх форм расизму та національної нетерпимості в наш непростий час. Ми реалісти і повинні, очевидно, працювати на те, щоб принаймні придушити ці негативні явища, які набувають виразності в непростий період, коли є багато проблем, і замість вирішення їх переважно прагнуть знайти ворога — хто винен, і, як правило, знаходять. Це підтвердила наша минула історія і це підтверджує сьогодення.

Переконаний, що робота цієї конференції, а головне, її рішення, збільшить кількість активістів коаліції, в тому числі за рахунок українських членів парламенту.

Є певна закономірна символіка в тому, що конференція проводиться саме у вересневому Києві і саме тепер. Незабаром Україна згідно з рішенням Верховної Ради на державному рівні вшановуватиме 70-ту річницю трагедії Бабиного Яру. Своєю постановою парламент України встановив щороку 27 січня відзначати день пам’яті жертв Голокосту, а також ініціював широку програму загальнонаціонального вшанування 70-ї роковини цієї однієї з найбільш трагічних сторінок Голокосту.

Водночас ми завжди добре пам’ятаємо страшну статистику: із 6 мільйонів євреїв, які було знищено, 1,5 мільйона людей загинули саме в Україні.

Невдовзі на місці трагедії Бабиного Яру за підтримки Президента України Віктора Януковича розпочнеться створення меморіального музею, який, сподіваємося, стане аналогічною дослідницько-просвітницькою інституцією і партнером таких міжнародних центрів, як національний музей «Яд Вашем» в Єрусалимі, меморіальний музей Голокосту у Вашингтоні, Центр документації та архівів Меморіалу «Шоа» в Парижі.

Це матиме для нас особливе значення. Я в цьому, шановні колеги, переконався нещодавно, беручи участь у відкритті виставки «Голокост від куль». Ви знаєте, що мене вразило? Про цю подію і місце та роль українського парламенту в засобах масової інформації практично нічого не було сказано. Деякі організатори показали винятково себе, а про те, що є позиція народу, а цю позицію уособлює український парламент, — жодного слова. Тому стверджую, що на цю тему ми повинні говорити і говорити для того, щоб зупинити наступ, як мінімум, сірості. Нам, очевидно, потрібно пам’ятати слова братів Стругацьких, які у 1963 році сказали, що «за сірими приходять чорні».

Не буду переобтяжувати вашу увагу, шановні колеги, деталями цієї кампанії національної пам’яті трагедії українського єврейства та, без перебільшення, усього українського народу, скажу лише головне — ця пам’ять завжди жила і живе в Україні, а ми, як політики і громадяни своєї країни, не дозволимо їй піти в небуття.

Утім, я вважаю, що кампанії саме у цьому питанні неприпустимі і неприйнятні. Нам потрібна постійна, жива, активна і, якщо необхідно, наступальна пам’ять. І мова не йде про те, щоб контролювати історичну свідомість, а про те, щоб культивувати свідомість у людей такою, якою вона має бути. І завдяки якій людство забезпечує мирний поступ.

Отже, крім таких конференцій, яка сьогодні розпочинає свою роботу в Україні, нам потрібні і практичні дії, до того ж узгоджені, скоординовані і, якщо хочете, безкомпромісні. У таких питаннях, я думаю, поле для компромісу абсолютно невелике, бо йдеться про право людини на життя, право на пам’ять.

Дозвольте також висловити кілька міркувань щодо місії київської конференції Міжпарламентської коаліції з боротьби з антисемітизмом.

Верховна Рада України, як інститут влади, і абсолютна більшість народних депутатів, безперечно, поділяють основні ідеї та принципи Лондонської Декларації Міжпарламентської коаліції. Вважаю, що гідним підсумком київської конференції стало б нарощування бази ініціатив в дусі декларації та з урахуванням міжнародних і суспільних подій та явищ, що розгорталися перед людством з часу Оттавської конференції.

У цьому контексті наголошу на чотирьох нагальних тезах крізь призму їх актуальності саме в Україні та в українській політиці.

Перша: це — якнайшвидша законодавча розробка та наполегливі виконавчі зусилля з реалізації програми втілення в життя законів, в тому числі законодавства у сфері боротьби проти антисемітизму, всіх видів ворожнечі та дискримінації. Мусимо визнати, що на тлі бурхливого зростання кількості законів та законодавчих актів в Україні їх послідовне впровадження в щоденне, реальне життя — слабке місце як законодавчої, так і виконавчої та судової влади. Я вже звертав увагу на гостру проблему непослідовного застосування чинних законів щодо порушення рівноправності громадян на основі расового, національного, релігійного походження. У судовому порядку це законодавство застосовувалося в Україні лише п’ять разів, починаючи з 2001 року! Тоді як у маленькій Швеції було складено майже 5800 поліцейських рапортів про скоєння злочинів на ґрунті ненависті у 2009 році. Не дивно, що ці злочини в багатьох країнах мають загальну тенденцію до скорочення, а ситуація з правами людини жорстко контролюється правоохоронними органами. Про це йшлося на засіданні Ради регіонів весною у Криму, яке відбулося за участю Кабінету Міністрів України під головуванням Президента України.

Друга: звертаючись до українських членів парламенту, наголошу на важливості пункту 13 Лондонської декларації стосовно потреби «прийняття парламентаріями ефективних законів, що стосуються злочинів на ґрунті ненависті». Це вкрай важлива рекомендація для України, яка є багатонаціональним, багатоконфесійним та політично плюралістичним суспільством, до того ж суспільством у стадії становлення, де щодня вирує зіткнення думок, почуттів та громадських протестів.

Третя: на мій погляд, принципово важлива для України теза — заклик Лондонської декларації до урядів світу «розвивати навчальні матеріали на тему Голокосту, расизму, антисемітизму і дискримінації, які було б інтегровано в шкільну національну загальноосвітню програму». Переконаний, що цей заклик можна вважати просто «адресним», у тому числі для України, яка роками дискутує про зміст, ідеологію та реформу освітньої системи, а не про «кінцевий продукт» освіти — тих, кого ми навчаємо, кому даємо путівку в життя.

Як на мене, шановні колеги, не зайвим було б для тих людей, які проповідують, по суті, людиноненависницькі теорії, влаштовувати перегляд у добровільно-примусовому порядку відповідної відеохроніки. Якщо, скажімо, мова йде про Бабин Яр, то варто було б для початку запропонувати прочитати книжку Кузнєцова про Бабин Яр. А не просто закликати бути толерантними.

І четвертий «наріжний камінь» гармонії у сфері відносин національної, релігій і, врешті-решт, політичної толерантності в українських умовах — це «оздоровлення», в тому числі чинного, законодавства, парламентський і виконавчий контроль за загрозами і можливостями, що криються у розвитку нових форм комунікацій, насамперед безмежними інформаційними можливостями, в тому числі супутникового телебачення, Інтернету, електронних медіа.

Висновок головний і очевидний: нам потрібно працювати на випередження. Ми переважно констатуємо і намагаємося реагувати на події, які відбулися. Я маю на увазі негативного плану. І, крім усього іншого, нам потрібно навчитися ретельніше прогнозувати світ. Тоді будуть відповідальні дії, а нам вони потрібні. Зрозуміло, що ми не ставимо за мету і не будемо демонструвати намагання переробити весь світ. Але зробити цей світ добрішим, людянішим, переконаний, — це ключове завдання кожного з нас.

Як розуміють наші гості, ці тези мого виступу адресовано насамперед моїм колегам — українським парламентаріям. Проте вони актуальні універсально, скажу більше, їх вимір має глобальний характер.

Бажаючи вам успішного діалогу та плідної роботи, нагадаю на завершення, що ви зібралися в місті та країні, де пам’ять про трагедію Голокосту — не ритуальна декларація, не туманна історія минулого, а жива матерія, яка пульсує в серцях українців та України. Чверть усіх жертв Голокосту народилися, виросли, любили та вважали Україну своєю Батьківщиною і з цим почуттям згоріли в горнилі минулої світової війни. Чи не тому Україна — один із лідерів світу за кількістю праведників миру, які з ризиком для власного життя та життя близьких рятували єврейських братів та сестер.

Бажаю вам гарного перебування в Україні.