Став, що греблі рве

 

Якось шукав підтримки у журналістів мешканець одного із сіл Волочиського району Хмельницької області. Досі зберігся його лист: «Орендар ставка встановив такий рівень води, що вже кілька разів підтопляв погріб моєї матері. Вода там сягає 17—20 сантиметрів. Через те, що рівень води в ставку високий, вона сягає інших подвір’їв. Сільський голова тільки руками розводить: «Я ні при чому. Це все районне начальство». По допомогу звертався до районної влади та прокуратури. Але нічого не змінилося. Хто допоможе припинити незаконні дії підприємця? У всіх нормальних селах виходиш з подвір’я на вулицю, а в нас у ставок або багнюку. І все через небажання і влади, і прокуратури навести лад. А хтось же дозволив тримати такий рівень води. От його б в цей погріб за вуха затягти».

Проблема банальна і ... практично нерозв’язна. Бо кому охота боротись із підтопленням в якомусь одному підвалі? Дуже часто знайдуться аргументи на користь того, що орендар і так достатньо капіталів вкладає в той чи інший став, а зі стихією, що заважає одній людині на все село, він і не збирається боротись. 

Пишу це, пригадуючи іншу історію, що спочатку так само видавалась дещо надуманою, а потім переросла в трагічну. Це — в Дунаєвецькому районі. Власниця одного обійстя, де вона прожила весь вік, так само вирішила поскаржитися на тамтешнього орендаря ставу. Мовляв, не чистить його, не доглядає за гідроспорудами, а в результаті її город весь час стоїть у воді. Жінка їздила у різні районні інстанції, обласні, пройшла не один суд. Приїздили комісії, господині вже й нову земельну ділянку пропонували, мовляв, не буде підприємець витрачати величезні кошти тільки для того, щоб зберегти кілька соток її городу. А вона про своє: «Моя земля — хочу її сину і внукам передати. А чужої мені не треба».

За пару років така затятість перетворила жінку ледь не на вигнанця у рідному селі. І мало хто підтримував її у законному праві захистити свою, справді законну, і рідну для неї землю.

За кілька літ зустріла її, а вона каже: «Синочок мій раптово тяжко захворів, і його вже немає. Але ж внуки лишились. Ось зараз збираю документи до Європейського суду»...

В одному із сіл Новоушицького району не так давно вода «вилилася» за межі окремо взятого подвір’я. І сталось це через те, що років двадцять тому тамтешній люд без усякої документації, дозволів та погоджень взяв та й перекрив дамбою річку. Так у селі з’явилось три озерця, які тішили перспективою риборозведення. Але в одному з них саморобна гребля не витримала напору води, і річка пішла на село. Добре, що рівень був не такий високий, щоб затопити хати. Але до біди було справді недалеко, переконані рятувальники, які ліквідували цю аварію. Від того, що подібне не повториться деінде, не застрахований ніхто.

Але на кому лежить відповідальність не тільки за аварійні та конфліктні ситуації, а й просто за утримання водойм і споруд у належному (чи неналежному) стані?

 

Логічно припустити, що відповідальність лягає насамперед на орендарів.

— І часто вони найперші зацікавлені в тому, щоб на об’єкті не траплялося непередбачуваних, а тим більше — аварійних ситуацій, — переконаний начальник управління водних ресурсів Юрій Димінський. — Адже підприємці вкладають чималі кошти в розвиток рибництва й не хочуть зазнавати збитків через подібні ситуації. Але при цьому в них далеко не завжди є достатні фінансові резерви, щоб проводити ремонт чи заміну старих гідротехнічних споруд. А сільради не поспішають допомагати їм.

Позицію сільських голів теж неважко пояснити. Мовляв, підприємець орендує плесо, заробляє на ньому, то нехай інвестує. Село також хоче користуватись ставком, але ніхто не поспішає долучитись до будь-яких робіт на водоймі...

Ці суперечності інколи набувають скандального загострення. Притому на всю область назбираються одиничні приклади, коли чи то місцеві господарства, чи підприємці, чи фермери витрачали кошти на ремонти та реконструкції згаданих споруд. Загальна сума не перевищить і півмільйона гривень. А насправді треба в десятки разів більше.

 

 

Щоб навести лад, в області взяли на облік всі водойми та гідротехнічні споруди. Але це лише початок довгого процесу. Тепер треба оформити всі документи, належно зареєструвати. Та головне — визначити, хто не формально, а практично нестиме відповідальність за утримання.

На балансі сільських і селищних рад тепер — близько двох тисяч водних споруд. Щоб виготовити на них технічну документацію, далеко не в усіх є кошти й бажання. Середня цифра по області не більше десяти відсотків. У двох районах цей показник не зсунувся з нульової позначки, в трьох — ледь сягнув одного відсотка. То як робити наступні кроки?

— Важливо, щоб усе це водне багатство було не тягарем для сільського бюджету, а навпаки — приносило кошти до нього. І друга важлива складова — ставки повинні бути безпечними, — продовжив Юрій Димінський. — Найперше, що варто зробити, це укласти угоди між сільрадами та орендарями й чітко прописати всі умови експлуатації водойм та гідроспоруд.

Два роки тому в області прийнята десятилітня програма розвитку водного господарства, одним із напрямів якої є захист населених пунктів і сільськогосподарських угідь від шкідливої дії води. 

Щоправда, обласний бюджет виділив  заплановані 686 тисяч гривень. Цього вистачило на кілька об’єктів. Решта — чекають. 

Бо нинішнього року основний акцент в програмі зроблений на фінансування меліоративних систем та боротьбу з підтопленням ґрунтовими і паводковими водами. Як довго чекати — сказати важко.

А тим часом сільські ставки й далі перетворюватимуться із райських куточків на зони конфліктів та аварійних ситуацій.

Хмельницька область.