Попри те, що вітчизняне законодавство у сфері захисту інтересів родини, за оцінками фахівців, вважається одним із найкращих у Європі, неможливо не помічати проблем, пов’язаних із розповсюдженням сирітства, з безвідповідальністю батьків за долю своїх дітей в Україні. Крім того, неможливо не помітити руйнації сімейних цінностей, що в цілому знижує рівень духовності нації. Як покращити рівень моральності в суспільстві, спрямувати реформи на зміцнення авторитету родини і відродження поваги до інституту сім’ї? Про це напередодні парламентських слухань наша розмова з головою підкомітету з питань молодіжної політики, сім’ї та дитинства Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму Катериною Лук’яновою.

— Катерино Євгенівно, коли починаєш «під лупою» розглядати «сімейні» проблеми в Україні, скидається на те, що законодавці припустилися якоїсь системної помилки. Бо, коли в нас у рази збільшують виплати при народженні дитини — зростає кількість епізодів продажу дітей власними матерями. Віддаємо дітей у сімейні дитбудинки — отримуємо експлуатацію дитячої праці та наживу на сирітських грошах. Зрештою, Україна переживала й тяжчі часи: війну, голодомор. Та сьогодні, мабуть, матерів-одиначок більше, ніж після тяжких випробувань. Чому ж ми деградуємо? Звідки береться ця бездуховність?

— На жаль, мушу визнати, що за двадцять років керівництво держави так і не визначило свої пріоритети в розвитку країни. Перше десятиріччя наші люди слухали про демократію, друге — про свободу. Проте за дужками залишилося те, що має стояти за цими поняттями. В результаті обидва ці поняття спаплюжились, стали дорівнювати одному — вседозволеності.

Одначе, не розуміючи, що є пріоритетом для держави, неможливо рухатися вперед, адже розмивається сутність та мета реформ. Ми не знаємо, хто знаходиться в їхньому центрі — дитина, молодь, особистість, родина чи хтось інший. Тому й складається враження, що дії держави скеровані лише на мінімальну підтримку найбільш вражених верств суспільства, а не для створення умов для появи міцного середнього класу та щасливої української родини. На моє переконання, влада принижує своїх громадян, зводячи свою діяльність, як правило, до корекції мінімальних виплат. Прем’єр-міністри один перед одним хизуються, хто більше підняв мінімальну пенсію (на 10 чи 20 гривень) або відремонтував дитячих будинків. А ми, тим часом, продовжуємо лишатися знедоленими та бідними. Ми не тільки не розуміємо хибність цього шляху, а й продовжуємо загравати з народом різними соціальними пільгами.

— Ви проти соціальних пільг?

— Звичайно, держава повинна підтримувати тих, у кого умови для життя більш складні. Проте «підтримувати» та «перетворювати» наших людей на суспільство інвалідів — це різні речі. Зверніть увагу, що сьогодні практично ніхто не переймається питанням формування в Україні здорового, як морально, так і фізично, покоління, нікому не потрібний повноцінний середній клас. Адже набагато вигідніше розповідати перед виборами, що матерям-одиначкам збільшили виплати при народженні дитини, ніж аналізувати, чому в нас за останні шість років стрімко зросла кількість саме тих мам, які виховують дитину без тата.

— Ви досліджували природу цього явища?

— Я впевнена, що українцю вигідніше бути «нещасним», щоб отримувати від держави додаткові пільги. Так, коли жінка вирішує не оформлювати офіційно відносини з чоловіком, то вона, безперечно, розраховує, що статус матері-одиначки гарантує їй більше вигод, ніж обручка на пальці. Саме так поступово нівелюються родинні цінності. І в цьому винна виключно держава, яка не створила умов для повноцінного існування родини.

— Погодьтеся, для багатьох — це вимушений крок, а почасти і єдина можливість вижити, перебуваючи у відпустці по догляду за дитиною?..

— Про що ж я і кажу: середньостатистичний українець нині лишився сам на сам зі своїми проблемами, він нікому не потрібний і не цікавий. А держава сподівається, що цей українець і сам якось виживе. Можновладців не турбує, чи може він дозволити повноцінне харчування собі та своїм дітям, м’ясо, приміром, фрукти, чи є в нього гроші, щоби спорядити малюка до школи чи оздоровити в літній період. В Україні немає жодних комплексних програм, направлених на підтримку та розвиток здорової української родини.

У результаті ми отримуємо «втомлену» націю — батьків, які весь свій час присвячують пошуку заробітків, і бездоглядних дітей. Подивіться на наш середній клас: учителів, лікарів, малий та середній бізнес. У них же на думці одне — вижити. Вижити! А не виховати щасливе, інтелектуальне, здорове покоління нових українців.

— Хочете сказати, що націю псують гроші? Чи, може, все-таки згубний вплив Заходу?

— Я вважаю, що духовна криза в нас глибша та жахливіша, ніж соціально-економічна. Спотворюються наші цінності. Криза криється в думках та людських вчинках. Хоча немало згубного, дійсно, просочується ззовні. Молодь, як губка, поглинає «модні» звички, майстерно імплементовані з екранів телебачення та Інтернету. Алкоголь, насильство, гомосексуальні відносини. А відтак маємо — агресію в суспільстві, небажання адекватно реагувати та приймати іншу думку чи точку зору, віддаленість людей один від одного...

Звичайно, можна довго посипати голову попелом, та необхідно врешті-решт почати змінювати ситуацію, а для цього потрібні бажання та політична воля.

— І що ж, на вашу думку, треба робити? Міняти гарне законодавство на ще краще?

— По-перше, треба визнати, що Україна не знає, куди рухатися, а все, що проводилося раніше і проводиться зараз, — це не реформи, і до реформ не має жодного стосунку. Нехай представники Кабміну не говорять про необхідність непопулярних кроків для майбутнього розвитку, адже це лише спроби залатати існуючі проблеми. Потрібне чітке розуміння того, що будь-яка реформа стане реальною, коли буде визначена її кінцева мета. Адже покриття дефіциту чи наповнення бюджету — це не мета, і метою бути не може. Це лише виклики сьогодення, на які доводиться реагувати будь-якій владі. На моє переконання, одиницею таких реформ має стати українська родина, і саме під неї мають бути виписані всі кроки влади. Саме родина має стати нашим соціальним стандартом.

По-друге, я переконана, що ми маємо реально вимірювати результативність наших реформ. Перш за все нам треба переглянути споживчий кошик та мінімальний прожитковий рівень, під які прив’язані всі виплати та всі стандарти держави. Вибачте, але дві пляшечки шампуню на рік — це не анекдот, а прописана норма в нашому споживчому кошику. Коли ми сформуємо повноцінний кошик, то побачимо всю абсурдність проведених реформ. Досить жити в міфічних цифрах! Потрібно прорахувати, скільки мінімально потрібно грошей родині для нормального життя, і відштовхуватися від цієї цифри. Коли це, як мінімум, 7—8 тисяч гривень, то маємо поставити мету, що внаслідок наших реформ бюджет української родини становитиме саме цю суму.

По-третє: слід назавжди припинити мислити «подачками». Маємо створити такі умови, за яких українець зможе спокійно працювати і забезпечити собі та своїй родині гідне життя, а не існування. Саме на це повинні бути скеровані реформи, а не на видачу пільгових коштів із бюджету.

І останнє: не варто сподіватися, що моральна криза пройде сама по собі. Повернення до традиційних християнських цінностей, впровадження їх у життя українців допоможе вийти з духовного колапсу, в якому ми перебуваємо. 

Я не кажу, що ми повинні взяти людей за руку та привести до церкви. Але такі базові цінності, як повага до життя, свободи, родини, ті цінності, які сьогодні розмиваються, мають знову запанувати в нашому суспільстві.

І громадськість, і представники влади всіх рівнів не повинні залишатися байдужими до проблем української родини. Адже саме родина має стати центром усіх реформ і змін у країні.

Записав Іван БЛИЗНЮК.

Фотоетюд Анастасії СИРОТКІНОЇ.