Сюди хочеться приїжджати ще і ще. І я, здається, знаю, чому так тягне в це місце. Тут почуваєшся вільним. Від усього. Від поганих думок, від болю, що накочується, паскудного настрою... Хочеться на повні груди вдихнути це незвичайне, незнайоме повітря, закрити очі й... розчинитися. Приїжджала сюди в різні сезони року, а стан завжди був однаковий.
Якось він чітко побачив картину й почув голос
Це місце Миколі Тарасенкові, можна сказати, наснилося 20 років тому. Якось він чітко побачив картину: темні кургани, кам’янисті стрімчаки, зелені байраки, криниці й річечки із прохолодною водою... І почув голос: «Їдь додому й побудуй у цьому місці храм в ім’я Господа нашого спасителя!».
У той час Микола проводив розкопки в Нікарагуа. Йому було вже за сорок і він мав славу досвідченого й удачливого археолога. На його рахунку було кілька важливих історичних знахідок у різних країнах світу. До Нікарагуа він поїхав на прохання уряду країни, щоб знайти палеолітичну стоянку. Ця робота була досить серйозна і відповідальна, оскільки офіційно вважалося, що палеоліту в Латинській Америці не було. Варто зауважити, що час для розкопок було обрано не зовсім вдало. У Нікарагуа йшла громадянська війна, котра нікого не щадила. Більше того, Миколі довелося працювати в гірській провінції Нуева-Сеговія, що межувала з Гондурасом, а це місце вважалося найнебезпечнішим для життя. Хоч українського археолога й охороняли два сандинисті, але навряд чи вони могли б витримати наступ озброєних до зубів контрас. Одне слово, в Миколи була повна перспектива не повернутися додому, в рідний Луганськ, але це його не зупиняло. Чуття археолога підказувало, що він знайде тут палеоліт, усупереч скепсису окремих учених від історії. І знайшов. Доказом того, що 33 тисячі років до нашої ери тут справді була стоянка, стали знаряддя праці, кістки мамонта тощо. Це була сенсація світового масштабу. Нікарагуанська влада одразу присвоїла Тарасенку почесне вчене звання й запропонувала продовжити пошуки, пообіцявши створити для цього всі умови. Але Микола відмовився. Сон не давав йому спокою, хоча, правду кажучи, мучили й сумніви. Адже Микола займався археологією понад 20 років. За цей час він зробив масу історичних відкриттів, сенсаційних археологічних знахідок в Азії, Африці, Латинській Америці, Грузії, Донбасі, завдяки чому його ім’я в певних колах набуло світової популярності.
— Але коли в Аргентині єпископ Олександр благословив мене на цю богоугодну справу, — розповідає Микола, — я прийняв остаточне рішення й повернувся додому, в рідне село Зелений Гай. Знайшов місце, змальоване мені видінням, став тут жити і будувати храм.
Спочатку на цій горі він поставив намет. Потім розчистив край обриву гори і на цьому майданчику з гірського каменю почав вивершувати стіни майбутнього житла. Згодом тут з’явилися додаткові приміщення, щось на зразок грузинської саклі. У цьому житлі, розташованому в горі (50 метрів над рівнем моря), Микола живе вже двадцять років. Унизу — город, вода. Підніматися із цебром води крутими сходами, вибитими в камені, дуже довго й нелегко. Це немов випробування для тих, хто хоче отримати від Миколи відповіді на запитання про те, для чого він тут живе, працює, будує, лікує людей. І створює храм.
«Я не можу розділити Бога»
Фундамент храму всіх релігій Тарасенко заклав на горі тільки-но відбудував саклю. Спочатку він планував, що тут стоятимуть чотири вівтарі, і свою ідею пояснює так:
— Свого часу я мав посвяту в багатьох вченнях, у тому числі і в індіанців мапучу. Спілкувався з мормонами, брав пристанище в буддизмі, благословенний на чернецтво в латиноамериканського єпископа Олександра. У католиків отримав благословення на носіння білого одягу. Але я православна людина. Я не можу розділити Бога. Хоч би яким ім’ям його називали — він один. Для мене важливі люди і те, що вони роблять у своєму прагненні до Бога. Люди — всі божественні посланники, навіть якщо вони про це не знають.
Однак у процесі будівництва Тарасенко відмовився від такої ідеї. Поряд із споруджуваним храмом він поставив православний хрест, буддійську ступу, індуїстське святилище Вогню і католицьку капличку-капицю. Представники всіх світових релігій знайдуть тут спілкування зі своїм Богом.
Храм, до речі, будується без проекту і креслень. Основний матеріал — дикий камінь, якого в цих місцях достатньо. Будівництво, щоправда, йде повільно. Храм зводиться на пожертвування людей і руками добровольців, тож трапляються тривалі паузи, коли немає грошей.
— Різні ідеї із приводу архітектури храму приходять під час будівництва, спонтанно, але виходило красиво й оригінально. — розповідає Микола. — Мене більше приваблює самобутня, проста й водночас вражаюча архітектура древніх храмів Аланії, Вірменії, Візантії... Для Донбасу та України це буде унікальне церковне спорудження. Оскільки храм стоїть на високій скелі, його буде видно на десятки кілометрів навколо. У майбутньому я бачу тут не тільки святий храм, а й монастирську або скитську обитель.
До Миколи на гору сьогодні приїжджають багато людей. За день тут бувають до 40 осіб. Микола всім надає допомогу. Він і костоправ, і травник, і духівник. Як він розповідає, будову кістки вивчив на викопних, а дар лікування відкрився після спілкування з місцевою травницею.
У відбудованих нещодавно невеликих житлах живуть люди, яким треба вилікувати душу. Вони займаються будівництвом, пасікою, городом. Один із молодих мешканців гори зізнався: «Поки я перебуваю тут, на горі, в Миколи Івановича, — я здоровий. Тільки-но повертаюся додому — починаю хворіти».
Гроші за лікування Микола не бере. Люди знають про це і з голими руками ніхто не приїжджає. Приносять різні крупи, печиво, чай, солодощі для дітей. М’ясо, рибу і яйця Микола не їсть уже тридцять років. Його сім’я харчується з городу і тим, що дає дика природа, — глодом, шипшиною, ягодами, травами, коріннями рослин. Це не лише їжа, а й ліки від усіх хвороб.
Багато хто навіть не підозрює, що Микола Тарасенко в молодості отримав подвійний компресійний перелом хребців. Майже рік пролежав без руху, але потім сам розробив систему спеціальних вправ і став на ноги. Усі ці роки він піднімав величезні грузи, перевертав каміння на будівництві храму, але почувається добре. Іноді, щоправда, підтримує спину поясом, яким послуговуються важкоатлети.
На схилі віку зустрів кохання
Миколі Тарасенку сьогодні вже 62 роки, третю частину свого життя він провів пустельником. Але доля розпорядилася так, що на схилі своїх років він зустрів кохання. Дружина Наталя на тридцять років молодша за чоловіка. Вісім років тому разом із друзями вона прийшла на гору подивитися на відоме місце і познайомитися з дивним пустельником, та так тут і залишилася. Вони одружилися, і через час Наталя народила Миколі сина і дочку. Діти цілий рік живуть на природі, їдять здорову їжу, тому хвороб не знають. А як же взимку, коли гора, а з нею й сакля обдуваються всіма вітрами?
— Ми палимо грубку і камін, у кімнатах так тепло, що діти бігають босоніж, — запевняє Наталя.
Тут немає електрики, приміщення здебільшого освітлюється гасовими лампами, але є переносна електростанція, котру вмикають, коли потрібно і коли є гроші на бензин. Із благ цивілізації в Миколи тільки мобільний телефон, що заряджається від акумулятора. Їжу Наталя готує на багатті. На спеціальній підставці на вогні завжди стоять два великі, чорні від кіптяви чайники з окропом. Усіх, хто приходить на гору, насамперед пригощають чаєм із медом зі своєї пасіки. Старший Владик уже школяр, а Анні-Марії лише п’ять років. Діти дуже рухливі і зовсім не примхливі. Іноді Микола пропонує Наталі: «Візьми дітей і поїдь у Луганськ, до своїх батьків. Хоч трохи розвійся». Але вона від такої пропозиції відмахується: нам тут краще.
Коли колишній випускник історичного факультету Луганського і факультету археології Ленінградського університетів відкрив у Латинській Америці першу стоянку древніх племен часів палеоліту, Президент Нікарагуа Даніель Ортега запропонував йому взяти на себе роль координатора створення в цій країні музеїв археології та навчання національних кадрів. Але Тарасенко від цієї пропозиції відмовився. Відмовився він також очолити кафедру в університеті Санкт-Петербурга. Голос зверху напророчив йому інше.
Фото автора.
Микола Тарасенко із сином.
Храм усіх релігій.
