Проблеми будівництва союзної держави

Але що із себе повинен був представляти союз рівноправних держав? В. Ленін запропонував, щоб у віданні Союзного центру було два питання: загальної зовнішньої політики та оборони. Ця ідея нині знайшла закріплення в Лісабонському договорі Євросоюзу. Рішення інших питань пропонувалося віднести до самостійного відання союзних республік і закріпити за ними право на вихід із Союзу.

Союзний Договір 1922 року закріпив за Союзним центром більш широкий перелік питань відання. Договором визначено, що союзні республіки є суверенними державами і їх суверенітет обмежено лише питаннями, віднесеними до відання Союзу. У вирішенні інших питань вони самостійні. Гарантувалося право виходу республік із Союзу.

Законодавчий орган Союзу — З’їзд Рад СРСР формувався за принципом: делегування радами нижнього рівня депутатів у ради вищого.

Передбачалося створення Раднаркому, до якого входили: Всесоюзна Рада народного господарства і дев’ять наркоматів.

Союзний Договір покладено в основу Конституції СРСР 1924 року. Нею встановлено модель розмежування повноважень, також ухвалену нині в Євросоюзі, а саме: питання відання Союзу; питання спільного відання Союзу і союзних республік; питання самостійного відання союзних республік.

У Союзному Договорі 1922 року й Конституції СРСР 1924 року форми контролю союзних республік за Союзним центром не були врегульовані, хоча Білорусія пропонувала це зробити. В Євросоюзі органи союзного центру поставлені під контроль Ради Європи, що формується урядами держав —членів Євросоюзу, а не прямими виборами населення.

Конституція СРСР 1936 року прийнята безпосередньо союзним центром на відміну від Конституції СРСР 1924 року, якій передувало укладання Союзного Договору між республіками. Принцип делегування союзними республіками повноважень федеральному центру припинив існування. Розширення питань відання союзного центру стало компетенцією самого союзного центру. До союзного центру перейшло право визначати обсяг компетенції суб’єктів союзу. Єдиним сувереном став союзний центр.

Конституцією СРСР 1936 року на рівні Союзу передбачено двопалатна Верховна Рада, що формувалася шляхом прямих виборів виборцями. Аналогічні тенденції позначилися в Євросоюзі при формуванні Парламентської Асамблеї. Але при цьому її повноваження істотно обмежені. Вона не наділена правом прийняття Конституції Євросоюзу. Якщо Парламентська Асамблея одержить право приймати Конституцію ЄС, то Євросоюз може повторити долю СРСР.

На основі Конституції СРСР 1936 року була вибудувана єдина вертикаль органів державної влади, що включає представницькі, виконавчі й судові органи Союзу, союзних і автономних республік, обласних і місцевих рад.

Економіки союзних республік об’єднані в єдиний народногосподарський комплекс і за Союзним центром закріплені повноваження у здійсненні єдиного планування, єдиної бюджетної й податкової політики. Союзний центр визначав не тільки дохідну й видаткову частини союзного бюджету, а також дохідну й видаткову частини бюджетів союзних республік. Тим самим повністю виключена їхня фінансова самостійність і самостійність у вирішенні питань власного розвитку.

Важко собі уявити, щоб дохідна й видаткова частини державного бюджету Франції або Німеччини визначалися, наприклад, Єврокомісією.

Була встановлена єдина державна власність. У самостійну категорію не виділялися власність союзних і автономних республік, власність регіонального й місцевого самоврядування. Обсяг їхніх прав визначався Союзним центром шляхом прийняття основ законодавства. В Євросоюзі право власності держав — членів Союзу — священне.

Тотальна заборона приватної власності на засоби виробництва спричинила одержавлення економіки, обмеження мотивації до ефективної особистої й колективної господарської діяльності. Матеріальне стимулювання працівників і прибуток підприємства важко отримали розвиток у період реформ О. Косигіна.

Та чи інша мобілізаційна форма централізації влади прийнятна у воєнний час або в надзвичайній ситуації. Так, відомий період «воєнного комунізму» 1918-20 років змінився Новою Економічною Політикою, яка замінила продрозверстку на продподаток. Одночасно було зроблено радикальне роздержавлення, створено багатоукладну економіку, децентралізовано державну владу, скорочено чисельність і адміністративно-розподільні функції органів влади. Ці реформи стали стимулом для бурхливого зростання економіки й розвитку республік.

Згортання НЕП, повернення до тотального одержавлення економіки призвели до гальмування соціально-економічного розвитку, до формування держави унітарного й тоталітарного типу, що вирішує за всіх всі питання.

Розпочаті в 60-х роках спроби реформ М. Хрущова і О. Косигіна, спрямовані на розширення самостійності союзних республік, а також господарської самостійності держпідприємств, не досягли результату. Знову перемогли прихильники надцентралізації.

До початку 80-х років найбагатша союзна держава виживала за рахунок нафтодоларів. Стали очевидними необхідність реформування державного устрою, економіки, питань власності, податкових і бюджетних відносин. Але Союзний центр ніяк не міг відмовитися від свого повновладдя й тотальної адміністративно-розподільної системи.

Запропоновані Союзним центром в 1989 році півзаходи були відкинуті керівництвом РСФСР, УРСР, БРСР, оскільки саме на їхні економіки перекладався тягар рішення загальносоюзних завдань.

Ці цифри характеризують жахливий рівень централізації управління. У відповідь Росія, Україна і Білорусія в 1990 році першими прийняли декларації про державний суверенітет.

Після прийняття декларацій важко вийшли на поетапне підписання нового Союзного Договору. Перші п’ять союзних республік повинні були підписати договір 20 серпня 1991 року. Але 19 серпня стався ГКЧП, який зірвав підписання договору.

Союзний центр, який організував ГКЧП, перекреслив свою участь у переговорах. Нового імпульсу набула пропозиція РСФСР про те, що сторонами й учасниками договору можуть бути тільки союзні республіки, як засновники й суб’єкти Союзу. Для придушення опору Союзного центру, керівництво РСФСР перепідпорядкувало собі уряд СРСР. Але в напруженні цієї боротьби про інтереси й права союзних республік забули. І тепер підприємства союзного й союзно-республіканського підпорядкування, а також військові частини, розташовані на території України, опинилися в підпорядкуванні РСФСР. І все це без консультацій з Україною та іншими союзними республіками. Постало питання про принципи взаємин не тільки із Союзним центром, а й між самими союзними республіками. Потрібно було вибирати: або з позиції прохача домовлятися із Союзним центром і Російською Федерацією про обсяг своїх суверенних прав на своїй же території. Або заявити про повний суверенітет держави на власній території, а, отже — про його незалежність, і з цих позицій вести подальші переговори. Оскільки історичне коріння ментальності слов’янських народів загальне, пішли по другому варіанту.

Саме ці реальні питання державного будівництва стали визначальним чинником голосування парламентської більшості Верховної Ради Української РСР за Акт про незалежність України 24 серпня 1991 року. Акт було винесено на всеукраїнський референдум і затверджено ним 1 грудня 1991 року.

Співдружність Незалежних Держав засновано на засадах суверенної рівності всіх його членів. Вона не є державою й не має наднаціональних структур і повноважень. Тим самим, створено основи для формування із цих позицій рівноправних міждержавних відносин. Досвід СРСР зберігає свою актуальність також і для визначення змісту внутрішніх реформ у країні. Заміна надцентралізованої влади пролетаріату на надцентралізовану владу олігархів нічого загального з демократією не має.