В Донецьку показали дипломну виставу студентів акторського курсу Луганського інституту культури і мистецтв «А завтра була війна» за повістю Бориса Васильєва (інсценізація Андрія Гончарова). Студенти цього інституту проходять навчання на базі Донецького муздрамтеатру під керівництвом педагога курсу — режисера театру Вадима Пінського. Разом із ним і займалися постановкою.
Завзяті хлопці й дівчата підійшли до справи відповідально. Працювали майже самостійно вже починаючи з підбору матеріалу. П’єсу вподобав староста курсу й переконав усіх, що вона варта уваги. Подивилися фільм. Розподілили ролі, підібрали костюми, осмислили образи, знайшли відповідні довоєнному часу інтонації. Можна помітити, що будова вистави дуже наближена до однойменного художнього фільму, але несправедливо було б за це дорікати студентам, бо головним завданням було розкриття акторського хисту. Втім, здається, вони це завдання перевиконали, й думається, що в репертуарі затримається нова назва. Тим паче серйозних суто драматичних вистав у театрі не так і багато.
Матеріал непростий. Уже на початку виникає багато паралельних ліній, діалогів, які вимагають досвіду роботи на сцені. Але актори долають складнощі, дію ведуть упевнено, жваво. Декорація по мінімуму, для зручності шкільні парти зі стільцями виставлені в центрі глядацької зали — уявний шкільний клас. Посередині сценічного майданчика вчительський стіл. Далі, на стіні, шкільна дошка.
Простір розподілили й обладнали дуже вдало. Для зазначення зміни місця подій лиш іноді додавали найменших натяків. Одна зелена гілка дерева закріплена на стіні — і ми в саду. Крок назад, і гілка, покладена на парту, перетворює клас на кладовище. Поставили чайник на стіл, і от уже відчуваєш сімейний затишок. Та напруга тримається майже постійно. Й хочеться підтримувати молодих акторів, наче вони таки справді — учні сусідньої школи. В їхній грі ще помітні скутість і невпевненість, але це сповна компенсується цілковитою відвертістю і щирістю. Здалося навіть, що юнаки грають не ролі, а уявних себе в тих ролях. Одні — наївних школярів, інші — загрубілих дорослих, та всі — з однаковою віддачею. Іноді, не до кінця опанувавши емоції, хтось зривається на крик, істерику. Та це не ріже слух, тільки дужче бере за душу.
Манерою триматися на сцені вразила Катерина Сєчкіна (учителька). Імпульсивність і жорсткість своєї героїні акторка майстерно передає живою, виразною мімікою. Впевнено і переконливо працює Марія Бородіна (Іскра Полякова). Стриманий нерв комісара із прихованим жіночим відчаєм цікаво й трохи наївно поєднує акторка Юлія Прохода (мама Іскри Полякової). Юнацьким запалом наділили своїх персонажів Олексій Рощупкін (Валентин Александров), Олександр Юрков (Артем Шефер). Цікаві й упевнені образи створили Михайло Бовдуй (батько Віки Люберецької), Константан Банніков (Олександр Стамескін) та інші. Тож і не дивно, що шестеро з курсу вже стали акторами театру і з’являлися у виставах на великій сцені.
Цікаво, що для декого зі студентів театр — лише хобі, й вони вже мають основну професію і роботу, не пов’язану з театром. Та це не заважає відчувати сцену й говорити про важливе.
Не війни руйнують долі, а зло, яке оселяється в серцях і народжує ці війни — так можна сформулювати головну ідею вистави. І про це варто говорити з юною аудиторією, адже має хтось нагадувати їм про такі поняття, як любов, дружба, благородство, Батьківщина... Виразно звучить репліка з листа Віки Люберецької (актриса Вікторія Альберті), яка вкоротила собі віку: «Я постійно думаю про віру в батьків, не можна зраджувати батьків». І йдеться тут не просто про зв’язок дітей і батьків, більше — про спадкоємність поколінь, духовний зв’язок між людьми.
Дивним чином перекликнулася ця тема з виставою Маріупольського театру «Дерева помирають стоячи» Алехандро Касона, якою він завершив свої гастролі. Вистава 2010—2011 року промиготіла ностальгічним маяком. Може, здасться дивним, та було варто, щоб про неї говорили і дискутували саме тут, у Донецьку, де вона не один рік була серед кращих вистав муздрами і зникла з п’ять років тому.
У 1995 році її поставив головний режисер уже згадуваного Маріупольського театру Костянтин Добрунов. Блискучою була в ній робота творчого дуету — Євгенії Воробйової і Геннадія Горшкова. Народні артисти України, видатні майстри, справжні легенди донецької сцени, вони жили в цій виставі так, наче вона була єдиною і останньою в їхньому житті. Євгенія Воробйова вийшла на пенсію, Геннадій Горшков — пішов із життя, і відтоді, здається, ностальгія не минає, принаймні в тих, хто був знайомий з їхньою творчістю. Марко Бровун, художній керівник Донецького муздрамтеатру, тоді справедливо відзначив, що не має права кимось замінити цих акторів, і з репертуару вимушено прибрали одразу кілька вистав.
І ось Костянтин Добрунов знов ставить «Дерева...». Тільки тепер у Маріуполі. І все у виставі здається тим самим, ті ж самі душа і стійкість дерев. Звичайно, багато що змінилося, і це все ж таки інша вистава, але впізнаєш режисерську концепцію, мізансцени, навіть окремі фрагменти акторської пластики. Хто знає, як відчув режисер потребу відновити виставу саме зараз, але, ймовірно, тому спряла поява відповідного акторського союзу.
Під час проведення фестивалю «Театральний Донбас» маріупольці представили виставу на суд журі. Виконавиця головної ролі народна артистка України Світлана Отченашенко була відмічена премією за кращу жіночу роль (Бабусі). Актор Олександр Кочетков, як виявляється, дебютував на маріупольській сцені в цій виставі (Сеньйор Бальбоа).
Думається, що новий акторський дует так само гарантуватиме «Деревам» тривале сценічне життя. Адже мужність, любов і мудрість, якими актори насичені в цих ролях, варті великого. І добре, що такі вистави іноді зазнають реінкарнації.
Можливо, хтось зі мною не погодиться, але тут мені ввижається той самий міцний зв’язок — поколінь, доль, акторського досвіду. Головне, щоб усе було щиро, від серця до серця.
Цього разу, під фінал 84-го сезону Донецького національного муздрамтеатру, так і сталося. А з цим прийшла впевненість, що вже завтра не буде ніяких війн.
Донецьк.
На знімку: сцена з вистави «Завтра була війна».
Фото Тетяни ГОЛОВЕНКО.
