До осмислення подій християнської цивілізації

Автори добре продумали архітектоніку подачі матеріалу, подавши на суд читачів колаж зі стилістично збалансованих власних текстів, цитацій (нерідко докладних) із літописів, історичних нарисів, документальних джерел, есе про святих православного канону, відомих вітчизняних діячів минулого, історіографів. У чітких рамках науково-популярного жанру читач долучається до осмислення вузлових подій християнської цивілізації, апостольської місії святого Андрія Первозванного в язичеських містах і селищах Тавро-Скіфії, на берегах нижнього і середнього Дніпра, діянь святих просвітителів Кирила та Методія, головним приношенням яких на вівтар віри був переклад Святого Письма із грецької на слов’янську мову, провісні орієнтації на християнські цінності Візантії та знакове хрещення в Константинополі святої княгині Ольги, котру Нестор-літописець уславляє як «зірку», що «передвіщала світанок християнства на Русі». Нарешті, історичного, духовного подвигу Великого князя Володимира Святославовича, який прийняв обряд хрещення й закликав на перші хрещення люд Київської Землі — у водах Дніпра, слов’янської Йордані.

Автори твору в оглядових історичних ескізах посилаються на дослідження минулого України — Дмитра Бантиш-Каменського, Аполлона Скальковського, Григорія Кониського, Володимира Антоновича, Дмитра Яворницького, Олександра Маркевича, обґрунтовано довіряють науковій репутації сучасних університетських учених — Тараса Гончарука, Ігоря Шкляєва, літераторів-краєзнавців Олексія Сурилова та Романа Шувалова. Фактологія, доказова база висновків і оцінок авторів видання переконливі, зважені, в деяких випадках — актуальні своїм акцентуванням, уведенням у публічну сферу.

Одна зі стрижневих ліній книги — адекватна, об’ємна оцінка ролі українського козацтва, Запорозької Січі не лише в долях націй, а й у стійкому захисті православ’я, святої церкви, готовності не щадити життя у праведній боротьбі з іновірцями всіх мастей. А то не перевелися бажаючі зловмисно, вульгаризаторськи охарактеризувати козацтво як збіговисько голоти, людей без Батьківщини й царя в голові та світла в душі. Нібито учасники хрестових походів ішли в Єрусалим, Константинополь для покладання квітів, а не прокладали шлях до святих місць вогнем і мечем, не забуваючи про зиск і здобич. А скільки горя й нещастя принесли південним слов’янам, як поводилися з їхніми сакральними святинями мусульмани — турки і кримчаки. Чимало важких походів здійснили на козацьких чайках славні січовики, щоб відплатити за зганьблену віру, звільнити полонених або вивезених у ясир християн — побратимів, рідних, земляків.

Можна бути впевненим, що видавничий проект Валентина Продаєвича і Олександра Сурилова знайде вдячну читацьку аудиторію. Останнім часом друкована дослідницька регіоніка, зокрема сакрально-церковної спрямованості, інтенсивно поповнюється. Назву новинки останніх місяців — «Волинь: храми і люди» В. Штинька та Євг. Ковальчук і «История Греко-католической церкви на Киевщине конца XVІ — середины XІX вв.». Отже, є соціальний попит на такі роботи!

Як філолог і письменник рекомендую цю книгу ще й із тієї причини, що в ній відновлюється істотна граматична справедливість у написанні слова «КОЗАК» і похідних від нього. Мається на увазі російськомовна форма, з «О» у першому складі. Адже так в «Тарасі Бульбі» Гоголя, у Скальковського та деяких інших дослідників, у Лева Гумільова (див. «Древняя Русь и Великая степь»). На європейських середньовічних картах читаємо латиною «Terra cosakorum» — «земля Козаков». Зрештою, юнацький вірш Пушкіна майже 100 років мав назву «Козак». Але з 1937 року, коли за вказівкою Сталіна широко відзначалося 100-річчя від дня смерті великого поета, орфографія назви була русифікована, із двома «А». Так тривало до 90-х років минулого століття, коли видавці Російської Федерації почали відновлювати авторську назву вірша, до речі, написаного після перегляду в ліцеї вистави на малоросійський сюжет. На жаль, слідами сталінських грамотіїв продовжує «йти» вся російськомовна преса України, включаючи дубльовані версії найпатріотичніших видань. Цього разу в Одесі вчинили правильно і грамотно. А що стосується «казаков» Приуралля, Забайкалля, Дону, Кубані, то їм два «А» у поіменуванні даровано навічно. «Исполать КАЗАКУ» в російській і «хвала КОЗАКУ» в українській. Нехай вони вільно почуваються у рідних гніздах, так само, як «калач» і «колач».