Ну, як тобі серпень, країно? Помітили, як наприкінці місяця повіяло холодком? Не так від осені, як від газових сварок між Києвом та Москвою. Що ближче опалювальний сезон, то різкіші стають заяви. Причому, якщо в серпні сторони проводили артпідготовку, в якій брали участь переважно керівники від «Газпрому» й «Нафтогазу», то тепер перепалка відбувається на найвищому міждержавному рівні. І справа дійшла до того, що Росії пригрозили знайти на неї управу в Стокгольмському суді, якщо сусіди не підуть на ціновий компроміс. Там, у свою чергу, пообіцяли подати зустрічний позов. Газети зарясніли заголовками на кшталт «Україна готується до виживання в умовах газової війни й без траншу» або «Україна та Росія вийшли на трубу війни». А ось іще: «Янукович: Об’єднання «Нафтогазу» і «Газпрому» заради знижки на газ не буде». На сторінках друкованих видань дедалі частіше пишуть про зиму з холодними батареями й згадують Алчевськ.

Звісно, для нашої країни ціни на газ — мало не головне питання сезону. Від них залежить багато чого, якщо не все. А загострився діалог, здавалося, після наймирнішого: коли українська сторона подала до «Газпрому» офіційне звернення стосовно зниження закупівлі в наступному році до 27 мільярдів кубометрів. «Газпром» не погодився, заявивши, що «Нафтогаз» повинен оплачувати щорічно не менше 33 мільярдів кубів, як це й було передбачено умовами довгострокового контракту між країнами, підписаного в 2009 році.

Експерти кажуть, що, за найгіршим сценарієм, суперечка може перерости в затяжну газову конфронтацію. У результаті — без блакитного палива ризикують залишитися європейські споживачі, як це вже траплялося. Адже труба, по якій на Захід подається російський газ, проходить нашою територією. У будь-якому разі, незалежно від того, котру зі сторін визнають правою — від цього мало хорошого як іміджу України, так і споживачам усередині країни: підприємствам і населенню.

Дивно, але, за бажання, в умовах майбутнього подорожчання газу можна відшукати й плюси. Багатьом підприємствам нічого іншого не залишиться, як провести модернізацію своїх потужностей. Бережливіше до енергоресурсу, що зросте в ціні, ставитиметься і населення.

Хоча, в цьому контексті, в умовах газової плутанини, офіційні реляції в газетах про те, скільки українських сіл удалося газифікувати минулого місяця та скільки буде до кінця року, погодьтеся, читаються дещо по-іншому.

А тут ще один енергетичний катаклізм для покупців. На заправках кажуть про збільшення у вересні цін на бензин. І не тільки з причини вже звичного повзучого подорожчання. Просто в країні з вересня повернулися до колишніх, вищих, ставок акцизу на нафтопродукти, що вплине на вартість для кінцевого споживача. Тут для автолюбителів є гарна новина — обіцяють, що ціни на «горючку» зростатимуть не раніше 20 вересня. Припускають, бензин подорожчає на 50 копійок на літрі, солярка — на 20 копійок.

До речі, в серпні сталася ще одна історія з росіянами, котра, як стверджують, з катаклізмами на ринку блакитного палива ніяк не пов’язана. В Криму в деяких обмінниках не брали рублі, мотивуючи свої дії нестабільністю цієї валюти. Газ — газом, тільки курортники, які прибули на півострів на відпочинок, дуже з цього приводу обурювалися. І подумають, перш ніж приїхати сюди наступного року. Тож дивись, Крим як всеукраїнська здравниця геть розгубить свою привабливість.

Про інвестиції — окрема тема. Минулого місяця наші співвітчизники, які багатші, налякані розмовами про прийдешню осінню кризу, активно вкладали свої гривневі заощадження в долари та євро. А найпопулярнішою «тихою гаванню» для вільних грошей стало золото. Причому ціни на нього то несподівано зростали, то так само несподівано падали. Аналітики пояснюють такі метаморфози спекулятивними інтересами. В результаті, якщо на початку серпня золото коштувало 1613 доларів за унцію, то нині жовтий метал підстрибнув до 1800 доларів. У всякому разі, тенденція ні про що добре не свідчить. Адже коли гроші вкладаються в золото та діаманти, тож фінанси замість того, щоб бути інвестованими у виробництво, попросту виводяться з економіки. Втім, з капіталовкладеннями, які приходять до нас з-за кордону, не так усе просто. Хоча й кажуть, що гроші не пахнуть, але, погодьтеся, насторожує, коли вивезені без оподатковування кошти повертаються у вигляді інвестицій. І якось дивно звучить, що Кіпр — головний інвестор України.

Водночас замислюватися про державні інтереси, схоже, немає кому, якщо аграрна держава прогоряє навіть на зерні. Гаразд, торік обмежили експорт пшениці — побоювалися, що трейдери все повивозять і хліб подорожчає. Але ж тепер, коли задекларували, що в нас рекордний урожай — до чого тоді ці мита на зерно? В Росії, де теж колосові вдалися на славу, за два останні літні місяці продали за рубіж більш як 5,5 мільйона тонн хлібних культур. А ми — втричі менше. Хоча зароблена в такий спосіб валюта не була б зайва, щоб, приміром, розрахуватися з нашими сусідами за той самий газ. Тільки в уряді все ніяк не можуть перелаштуватися...

Ще зовсім вилетіла з голови серпнева, епохальна для країни, дата — 20 років Незалежності. Залишається констатувати, дедалі менше українців знають, яка була наша держава два десятиліття тому. Але ще гірше, що народ рідко замислюється, якою Україна може бути через кілька років. Що вже казати про простих громадян, коли в уряду немає ні чіткої економічної стратегії, ні перспективних планів. Надто вже мозаїчним видається наше майбутнє. Хочемо запустити ринок земель сільгосппризначення, але мало хто уявляє, що ми одержимо на виході. А більшість виробництв усе ще базується на технологіях радянських часів — з їхнім переоснащенням поки що не складається. Є, звісно, й модернізовані підприємства. Але, все-таки переважає споживчий підхід — вичавити якнайбільше. А завтра — хоч трава не рости! Правильно, звичайно, що ми нікому не віддаємо свою газотранспортну систему. Тільки якщо її зараз не модернізувати, через кілька років вона перетвориться на купу заліза.

У цьому контексті згадався нещодавній День знань і прем’єр Азаров, котрий із трибуни проголосив, мовляв, для повноцінного навчального процесу не вистачає 1,5 тисячі шкільних автобусів — їх придбають до 2013 року. Але ж дітям автобус цей потрібен не в 2013-му, а сьогодні. А тепер давайте поміркуємо: автобус возить школярів за 20 кілометрів. Зарплата водія, плюс вартість самого транспортного засобу, який іноді ламається, плюс бензин, плюс часто розбиті сільські дороги — взимку їх замітає... Чи не краще не вішати замок на двері навіть малокомплектних шкіл, а тримати за ці гроші в селі одного—двох викладачів молодших класів?

Але у владних структурах, коли говорять про перспективу, на жаль, не так часто переймаються подібними підрахунками.

Мал. Миколи КАПУСТИ.