Відчуття міри причетності до країни й народу, до творення держави, скріплення української нації

Запевняю, що тоді ми будемо більш об’єктивні в судженнях і оцінках, відкриємо багато повчального і застережного. Менше стане стогонів і плачів. Більше буде гордості.

Україна — складна країна. Вона вразлива для критики. І це треба визнати, і це треба розуміти. Але це — наша країна. А своєю країною, як своїми батьками, треба пишатися. У негативі людина не розкрилиться і дитина не народиться.

Дивлячись правді у вічі, слід особливо наголосити, що Акт Незалежності, як і до цього Декларація про державний суверенітет, стали можливі завдяки волі, відповідальності і усвідомленню історичного моменту депутатами Верховної Ради першого скликання. Вони відчули невідворотність суспільної ходи, вхопили настрої людей і матеріалізували їх своїм доленосним рішенням. Рішенням, яке згодом український народ затвердив на всеукраїнському референдумі.

Складаючи подяку фундаторам Української держави, прошу вшанувати пам’ять 97 депутатів першого скликання, які уже відійшли у вічність. А разом із ними всіх відомих і невідомих борців за волю України, всіх людей, які жили, боронили, відбудовували країну, творили добро на нашій землі.

Шановні учасники урочистого зібрання!

На Верховну Раду як безпрецедентно відкритий інститут покладається абсолютна відповідальність за процеси в країні за всі роки незалежності. Рівно як і за те, що влада поки що не спромоглася забезпечити корінний перелом на краще.

Власне, те, що в попередній період називалося реформами, у своїй сукупності тягне на переворот. Особливо якщо зважити на те, що на озброєння в нас бралися підходи, які у світі вже відпрацювали і від яких відмовляються.

Та все-таки, сприймаючи і поділяючи критику, особливо в останній період і особливо через вправляння у цьому частини нинішніх народних депутатів, які, як правило, на роботу не ходять, слід визнати і зафіксувати: Верховна Рада впродовж 20 років завжди була в епіцентрі українського життя, утримувала країну у загалом цивілізованих межах і забезпечувала її становлення.

А в особливо критичні моменти брала всю відповідальність на себе. І заодно треба розуміти, здавалося б, очевидне: допоки є Верховна Рада, навіть така, як сьогодні — розхристана і нелюба, — буде Україна. Відбудеться Україна як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Верховна Рада — уособлення і витвір власне нашого суспільства, його стану, його цінностей. Саме в ній сходяться і концентруються думки, настрої й устремління народу. Їх зіткнення народжує в муках узгоджені позиції на державний курс.

Ми зобов’язані продуманими, рішучими спільними реформаторськими діями зняти підґрунтя для переростання невдоволення людей у нову якість, вдихнути будівничий дух у країну. У свою чергу для цього належить вийти через діалог і порозуміння на точки суспільної згоди як магістральну дорогу розвитку держави і нації. Саме так розвивається людство.

Побудова країни лише зусиллями зверху не буде мати фундаменту, не буде мати результату. Ще одна велика ілюзія: розчарувавшись у сьогоденні, покладатися на майбутнє.

Отже, Верховна Рада покликана і зобов’язана генерувати імпульси на загальноукраїнське порозуміння. Досягнення його — надзвичайно складна справа. Але за українських умов це єдиний надійний шлях. А нам потрібна саме надійність. І саме сьогодні. Зважаючи на ключові завдання нинішнього державного порядку денного — зберегти і розвинути країну, забезпечити її цивілізоване облаштування під кутом потреб вже людини, а не держави. Держава вже є і буде. А яка вона буде — все залежить від того, яке місце у ній відводиться кожному її громадянину. І не пересічному, маленькому українцю, як полюбляють у нас говорити, а саме громадянину.

Глава держави вичерпно окреслив завдання для нового етапу України. І Україна має всі підстави реалізувати свій історичний шанс, стати ефективною демократичною країною.

Ми повинні зробити все, щоб надалі нас не розглядали як таких собі недорікуватих недоєвропейців, що потребують поводирів і настанов. Ми повинні усвідомити себе. Україна повинна стати країною впевнених у собі громадян, спроможних думати і діяти самостійно, відстоювати свої інтереси та інтереси держави. Світ поважає тих, хто поважає себе.

Давайте навчимося поважати насамперед себе.

Для переходу України в нову якість бачаться необхідними й такі умови: усталена демократична державна влада, прозора відповідальність влади перед громадянами, відповідальність громадян за свій вибір. Без цього будемо й далі продовжувати бігати «мінними полями свободи».

Усе це безпосередньо і чи не в першу чергу стосується Верховної Ради, якій треба не зійти зі статусу органу, обраного народом. Відповідно країна потребує бодай мінімально ефективної партійної системи і прийнятного виборчого законодавства.

Загальний висновок: у країні мають відбутися радикальні зміни, як того вимагає життя і як це пропонує Президент. Причому відбутися зсередини. Час розмов і намірів та примірок на реформи завершився. Потрібна робота.

Жити в минулому і встеляти дорогу в майбутнє словами — це вже пройдений для нас етап.

Шановні колеги!

У 1990 році в Україні діяло лише 13 власних кодексів та 26 законів. Сьогодні, вдумайтеся, — 3854 закони, з яких 625 є базовими або первинними. 1052 закони закріплюють ратифікацію або приєднання України до міжнародних договорів. 34 законодавчі акти затверджують загальнонаціональні програми соціально-економічного розвитку.

Отже, фактично завершено первинне формування національної законодавчої бази. І вона здебільшого відповідала першому етапу державного становлення України.

Тепер належить вирішувати два основні завдання.

Перше — законодавчо забезпечити наступний етап розвитку країни. А також наблизити і співвіднести весь законодавчий масив з європейськими стандартами. Ключові з них визначено главою держави.

Друге — перегляд та розчистка наявного законодавчого поля і приведення його у відповідність із новими реаліями.

Досить сказати, що донині все ще залишаються чинними 25 декретів Кабінету Міністрів України, а Верховна Рада продовжує всупереч Конституції вносити зміни до них (а це немало — 153 законодавчі акти).

Як спадок від СРСР та УРСР залишаються формально діючими 90 законів. Серед них реально діючих чотири кодекси.

Кримінально-процесуальний кодекс від 1960 року, до якого 200 поправками у вигляді законів вносилися зміни і доповнення. Уже вкотре про необхідність його заміни попереджає Європейський суд з прав людини.

Кодекс законів про працю сорокарічної давнини модернізувався 71 законом, однак не відповідає і не може відповідати сучасним суспільним потребам.

Житловий кодекс від 1983 року коригувався 18 законами. До того ж його головна мета — втілити в життя «ленінські ідеї побудови комуністичного суспільства» та послідовно реалізувати вироблену комуністичною партією програму житлового будівництва — залишається незмінною.

Кодекс про адміністративні правопорушення веде свою історію з 1984 року. Його «латали» 245 законами.

Особлива проблема — втілення конституційних положень, щоб Конституція працювала. Є підстави констатувати, що Україна й на сьогодні не є державою, яка забезпечує розвиток Конституції і посилює її будівничу роль. І це за того, що на забезпечення виконання її 26 статей вже прийнято понад 130 конституційних законів.

А як вони працюють, видно вже з таких прикладів: до закону про місцеве самоврядування понад 50 разів вносили зміни і 8 разів здійснено офіційне тлумачення окремих його положень Конституційним Судом; до закону про статус народного депутата України відповідно 20 разів вносили зміни і 13 разів його положення тлумачилися Конституційним Судом.

Принагідно вважаю за доцільне з усією гостротою поставити питання про необхідність затвердження нової редакції закону про статус народного депутата. З нього, окрім усього іншого, треба рішуче, раз і назавжди, вилучити всі надмірності, які сформували вже неподоланну прірву між народом та його представниками.

Загалом сьогодні маємо таку картину: в нормативно-правовій базі України співвідношення законів до підзаконних актів підвищилося до 40 відсотків. Тоді як у перші роки незалежності воно перебувало в межах 25, а в радянський період — 10 відсотків. А всього, до відома, шановні колеги, нині в Україні діє понад 170 тисяч законів і нормативно-правових актів.

Звичайно, ми не зможемо врегулювати всі суспільні відносини законами. Це — нереально. І це — не потрібно. Треба відійти від принципу «працювати на сьогодні» й активніше вводити в практику визначення принципів права, дотримання яких обов’язкове при реалізації того чи іншого закону. Це дасть змогу формувати в законах принципи їх застосування, зробить зрозумілішою практику правозастосування, сприятиме утвердженню принципу верховенства права, прав і свобод людини та громадянина.

Серйозною загрозою для правової системи є перенасичення її нормами-заборонами (тоді як вони мають прийматися лише у виняткових випадках) і нормами-зобов’язаннями, доля яких у всій правовій системі не повинна перевищувати п’яти відсотків. Натомість норми-дозволи в нашому законодавстві дедалі більше стають винятками.

Відтак назрілою є необхідність проведення спеціальних парламентських слухань для вироблення та прийняття науково продуманої і практично очікуваної Концепції розвитку законодавства України. А вже на ній належить вибудувати програму законодавчих робіт принаймні на 10 років, які складатимуть нинішній етап розвитку України. До цього спонукає, шановні колеги, і той факт, що нині у Верховній Раді зареєстровано 4772 законопроекти.

Шановне зібрання!

Уроки 20-річного державного становлення України та завдання її наступного якісного ствердження вимагають від Верховної Ради, від нас із вами солідних і відповідальних дій. Вимагають від нас із вами колективного лідерства. Лідерства не у виголошенні політичних формул — ми це всі гарно навчилися робити, — а в реалізації потрібних країні та народу базових ціннісних принципів, на яких тримається цивілізований світ, і тих, які складають основу української душі.

Дякую за увагу.