Чи справді загрожує вона вітчизняним ланам
Казати нині, що земля падає в ціні, видається повним абсурдом. Навпаки, тільки й мови про те, що це чи не єдиний надійний капітал, котрому не загрожують ні дефолти, ні кризи. Охочих обміняти нестійку паперову валюту на сотки і гектари вже тепер чимало. От тільки чи усвідомлює кожен із потенційних покупців, що будь-який капітал, навіть найнадійніший, потребує постійної уваги до себе. Землю не можна купити і покласти на полицю чи в банківський сейф, очікуючи на відсотки. Вона потребує роботи і турботи. Причому дуже дбайливої. Інакше, як і будь-яка валюта, буде знецінюватись і бідніти.
Зразки — у музеї Лондона
Кожному, хто побуває у селі Жердя Чемеровецького району, обов’язково розкажуть, що зразки грунту з їхніх полів відібрали аж у Лондонський королівський музей, де вони представлені як еталон українських чорноземів. Чесно зізнатись, чи достовірна ця інформація, сказати важко. Та поглянувши на навколишні поля, мимоволі їй повіриш. А те, що свого часу до Жерді навідувались англійські аграрії, це вже точний факт. Вони доставляли сільськогосподарську техніку для тамтешнього колгоспу. Коли ж побачили свіжовиоране поле, не могли очей від нього відвести. Як у нас люблять жартувати, таку земельку хоч на хліб масти. А гості й справді брали її в руки, приглядались, і ледь на смак не пробували — в таку, що не посій, буйним цвітом має прорости. Тож цілком вірогідно, що тоді часточку поля і відправили в далекі краї.
Прикладів того, що світ не тільки знає, а й по-справжньому цінує українські чорноземи, є чимало. Та й для нас звичною фразою стала та, що найбільший український капітал — це земля. Але чи справді це так? Території, відведеної під сільськогосподарські роботи, не бракує. Зате експерти та науковці твердять, що ресурс родючості землі не такий вже невичерпний, як здається на перший погляд. Не будеш до нього уважним — можеш залишитись ні з чим.
Хоча нива радує
У серпні в області середня врожайність ранніх зернових доходила до 41 центнера з гектара. Порівняно з іншими регіонами Хмельниччина серед лідерів. То значить, родить земелька?
Родить. Але не треба забувати, завдяки чому вдається досягати таких висот. Аграрії з гордістю кажуть: це не так милість природи, як внесення достатньої кількості мінеральних добрив і засобів захисту рослин та застосування всіх технологій вирощування. Та спробуй хоч на півкроку відійти від цих правил, недодати необхідних хімікатів — і вже нічим буде хвалитись. Не можна не помітити, що з кожним сезоном аграрна галузь стає дедалі залежною саме від технологічних стимуляторів.
Якщо виходити лише з позицій валу, то такі високі врожаї, звичайно, показник успішності. Але якщо подивитись на ціну, якою вони даються, то тут і виникають певні сумніви. І не так через зростання собівартості продукції у зв’язку з використанням багатьох агрономічних складових, як через зниження природної родючості землі.
В обласному державному проектно-технологічному центрі охорони родючості грунтів і якості продукції зібрали цікаві спостереження. Співробітникам вдалось порівняти показники родючості земель Подільської губернії, зібрані наприкінці позаминулого століття, і нинішні. Так от, на території Ямполя за сто років вміст гумусу зменшився з 3,73 відсотка до 3,12.
Ці цифри хоча і не назвеш критичними, але самі по собі вони не на користь нашим землям. Але що показово: згадані показники характеризують падіння майже за століття. Зате дані наступних півтора десятка літ більш промовисті. Адже землі почали бідніти значно стрімкіше, і на тих же площах показник впав до 2,66 відсотка.
Аж ніяк не кожен зможе розгледіти за цими відсотками втрачені тисячі тонн збіжжя чи стиглих плодів. Але вчені переконані, що саме таке збідніння грунтів свого часу призводило до занепаду цілих цивілізацій. Не хочеться говорити про руйнації такого масштабу вже тепер, але тому, хто дивиться у завтрашній день, є над чим подумати.
Як твердять фахівці, на слабко деградованих грунтах врожайність зменшується на десять відсотків. А там, де ці процеси стали глибшими, може доходити і до п’ятдесяти.
Хто краде родючість?
Науковці можуть назвати десятки чинників, які негативно впливають на землю, підтвердивши все чіткими розрахунками і складними формулами. Але хто у селі не знає: якщо перед оранкою не вивіз на город перегній із хліва — не чекай щедрого врожаю восени. На жаль, це одвічне правило використовується дедалі менше. Якщо присадибні ділянки ще «підгодовуються» органікою, то орендовані поля вже десятиліттями не бачили її. Та й де ж їй узятись за теперішнього стану тваринництва?
Хмельниччина наче й радіє своїм показникам: за кількістю великої рогатої худоби вона посідає третє місце в державі. Але що від тих переможних рейтингів? Господар з радістю надав би перевагу не цифрам, а кільком тоннам гумусу на городі.
Нині важко підрахувати, скільки біогумусу вивозиться на поля, бо, як правило, ніхто точної статистики не веде. Але фахівці кажуть, що навіть за приблизними підрахунками, за останнє десятиліття кількість зменшилась разів у десять.
Мудра природа могла б і сама поповнювати свої запаси. Якби не наше втручання. Приорані рештки рослин, а тим більше солома — непогана пожива для поля. Кажуть, кожна тонна може передати землі до восьмисот кілограмів органічних речовин разом із цілим комплексом хімічних елементів.
Практики розуміють: на одній соломі високих врожаїв не виростиш. Для рекордних показників все одно знадобиться недешеве хімічне підживлення. Але для самої землі, зголоднілої на біогумус, солом’яний раціон був би справді корисним. Та раптом для соломи з’явилась інша альтернатива — використання її як біопалива. В області навіть пролунав наказ: не розвіяти полову по полю, а «затюковувати», зберегти кожну тонну, щоб потім можна було ... спалити у печі. Вже й перші міні-котельні з’явились, і кількість тепла від соломи вирахувана. І економічний ефект від цього. Заїжджі купці готові навіть купувати солому за непогану ціну.
Справді, за теперішньої вартості газу такий варіант для малої енергетики — справжня знахідка. Але те, що пішло в тепло, уже ніколи не потрапить у землю.
Хоча б скільки говорили про зростання врожаїв, але останніми роками грунти більше втрачають, ніж отримують, бо мінеральні добрива — це насамперед підтримка для рослин, але ж ніяк не для землі.
Закисленість грунтів, з якою нині мало хто бореться, відсутність правильних сівозмін (чого тільки варте надмірне захоплення ріпаком та соняшником), призупинені меліоративні роботи — список чинників, що крадуть у землі родючість, можна продовжувати. На перший погляд, ці втрати не надто помітні — кількість засіяних полів і урожайність на них зростає. Але цікаво, якими будуть дані щодо родючості подільських чорноземів ще років через сто? Чи захочеться тоді комусь везти їх зразки до світових музеїв?
Хмельницька область.
Фото Олександра КЛИМЕНКА.
