У 14 років вступив до чотирьох університетів

У кожному з чотирьох київських університетів, куди хлопець подавав документи, мав однаковий клопіт. Щоразу доводилося пояснювати, чому в нього нема паспорта. Потім зазвичай у приймальній комісії довго розглядали свідоцтво про народження. «При цьому раз-по-раз зиркали на мене, — з усмішкою згадує ті хвилини Богдан. — Дивувалися, як це так вдалося закінчити школу в 14 років. Далі просили зачекати, а самі йшли кудись з моїми документами. Мабуть, з’ясовували, чи можна їх приймати від неповнолітнього. Я в цей час нітрохи не хвилювався. Бо добре знав, що в правилах прийому немає обмежень за віком».

— А ось за кордоном мене б не взяли в університет, — продовжує хлопець, — бо там документи до вищих навчальних закладів можна подавати, тільки коли виповниться 18 років.

Богдан каже, що дуже хотів би здобути освіту в одному з престижних європейських університетів. «Якщо все складеться добре, спробую диплом магістра отримати за кордоном».

Тим часом талановитий хлопець зупинив свій вибір на Київському національному економічному університеті імені Вадима Гетьмана. Опановуватиме міжнародну економіку. Переконаний, що в цьому вузі здобуде гарні знання.

— Я приїздив у КНЕУ на День відкритих дверей, — каже співрозмовник. — Мені все сподобалося. Знаю, що в університетському спорткомплексі є плавальний басейн. Плаванням давно захоплююся. І не тільки. У школі займався важкою атлетикою. Хочу продовжити все це в університеті.

— Знаєте, яке перше слово вимовив Богдан? — долучається до розмови його батько, Микола Тадіонович. — Не мама, не тато, а ґудзик! Чому саме гудзик, не знаю. Але це прозвучало в розмові і малий чітко повторив. Тим самим приємно здивував нас з дружиною. Наступне було ще складніше — трактор...

У дитинстві Богданчик був дуже непосидючим. Батько згадує, як син вихором літав по квартирі чи на вулиці. Зупинити його енергію могли книжки. Читати навчився рано. Особливо захоплювали енциклопедії. Батько дарував їх малому, а той очей не відводив від яскравих видань. Саме книги могли на деякий час погамувати енергію малюка. Найбільш улюбленою з них була енциклопедія про динозаврів. Сідав на підлозі, розгортав книжку і поринав у загадковий світ.

— Щось пригадуєш з вичитаного тоді про динозаврів?

— Небагато, але все-таки пам’ятається. Довжина найбільшого динозавра, здається, 37 метрів. Він мав назву диплодок.

У три роки хлопчика віддали в дитячий садок. Там він затримався недовго. «Мені хотілося бігати, читати, до того ж щось захоплююче, — каже Богдан. — А нас там водили за ручку, обмежували багато в чому, читали казочки. Я скаржився батькам, що мені там не цікаво. Вирішили віддати мене в школу».

У загальноосвітній школі батьків навіть слухати не хотіли. Міністерський документ чітко визначає вік першокласника — не менше шести років. У вінницькій приватній школі «Аист» спершу також відмовили. Щоправда, після батькових умовлянь погодилися поспілкуватися з дитиною. Розмова педагогів з хлопчиком розтягнулася аж на дві години. «Для Богдана це був перший екзамен у його житті, — каже батько. — Бо після того директор розпорядилася прийняти дитину на навчання». Микола Тадіонович пригадує, як один з вчителів сказав синові подати з шафи книгу, при цьому вказав її автора і назву. Малий знайшов її. Але дістати не міг. Мовчки притягнув стільця, заліз на нього і взяв книжку.

Іспит закінчився тим, що Богданчик, несподівано для своїх екзаменаторів, заснув за столом.

— Куди ж його брати в школу, якщо він засинає посеред уроку, — зауважив хтось з педагогів.

— Після такого іспиту мені самому хочеться спати, — відбувся на те жартом батько хлопчика.

Батько Богдана за фахом радіофізик, закінчив Ужгородський університет. Але працював не за спеціальністю. Тривалий час був власкором у Вінниці газет «Молодь України» та «Правда України», нині успішний підприємець. Це він змалку привчив хлопця до читання. Є в цьому й мамина заслуга, Тетяна Олександрівна на той час працювала у найбільшому у місті книжковому магазині — «Будинок книги». Дарувала синові багато новинок дитячої літератури.

— Найбільше мені подобалися мови, особливо іноземні, — каже Богдан. — Думав, що це стане моєю майбутньою професією. Інші предмети також давалися легко. Крім математики. Тоді мама звернулася до знайомого і він протягом чотирьох років займався зі мною додатково. Закінчилося все тим, що саме з математики отримав найвищий показник на зовнішньому оцінюванні — 196 балів. Тоді як за англійську виставили 194,5 бала. Математика так зацікавила, що, зрештою, вплинула на вибір професії.

Богдан двічі їздив до Англії. Перший раз відпочивав у міжнародному дитячому таборі. Другий — з групою вінницьких школярів, які поглиблено вивчають англійську. «В Англії я купив найкращу для себе книжку, — захоплено каже хлопець. — Це повна збірка розповідей про Шерлока Холмса. У ній аж 1600 оповідань. Ні на російську, ні на українську в такому обсязі вони не перекладені. Звичайно, уже прочитав все».

Крім англійської, хлопець добре знає іспанську, активно штудіює німецьку й польську.

У Богдана багато друзів. Найкращий з них Ілля Дробчак став студентом Києво-Могилянської академії. Це тішить хлопців, що й надалі матимуть можливість зустрічатися. «Ілля, як і я, грає на гітарі, а ще я його зацікавив важкою атлетикою, і він також тренувався разом зі мною у Вінниці», — додає Богдан. Каже, що йому легко спілкуватися з однокласниками. «Друзі навіть не звертають уваги, що я молодший від них». У Київ хлопець обов’язково візьме з собою батьків подарунок. За те, що син став студентом, Микола Тадіонович подарував йому електрогітару. Богдан від такого подарунка — на сьомому небі!