Море Чорне чи «зелене»?

Улітку в кого не запитай, де діти, переважна більшість батьків відповість: «Та завезли у село, до бабусі. Там свіже повітря, вже достигли фрукти, на грядках все своє, свіженьке. Та й молоко домашнє... Що дітям на міському асфальті робити?»

Справді, «асфальтні» канікули для багатьох родин перетворюються не так на відпочинок, як на великий клопіт. Діти — без догляду, та й особливого здоров’я у міських дворах не наберешся. Тому, якщо є в селі бабуся, особливого вибору немає ні у батьків, ні у дітей. З точки зору всього «свіжого, екологічно чистого, здорового і свого домашнього» кращого вибору, можливо, і не знайти. Але ж самі маленькі відпочивальники не в захваті від такого дозвілля. Не те що про індустрію розваг, навіть про елементарні побутові зручності, можливість купити звичні речі в магазині дуже часто просто не йдеться. Насправді сільський відпочинок мало приваблює сучасних школярів. Але батьки з легкістю заплющують на це очі, коли заходить мова про витрати, пов’язані з ним. Вони — мінімальні. І це у родинах з низьким достатком цінується не менше, ніж зручності, комфорт і розкіш престижних курортів. Тому з усіх видів відпочинку для багатьох маленьких хмельниччан найактуальнішим залишається саме «бабусин сільський туризм».

Утім, Хмельниччина може похвалитись і тим, що однією з перших в країні розпочала розвиток офіційного сільського туризму, котрий мав бути не тільки таким же дешевим і здоровим, як «бабусин», а ще й піднявся б на справжній професійний рівень. Майже півтора десятка років тому за цю справу одними з першим в області та одними з небагатьох у країні взялись у Грицеві, що в Шепетівському районі, де з часом була створена незвична організація з малозрозумілою для багатьох селян назвою «Кластер сільського туризму «Оберіг».

Тамтешньому селу ні з особливою історію, ні з незвичними археологічними та історичними пам’ятками, ні з будь-якими ландшафтно-природними родзинками особливо не пощастило. Звичайне собі село з усіма звичайними українськими принадами — ліс, ставок, неприхований колорит сільського життя. Щоправда, пощастило з іншим — місцевими ентузіастами, котрі раптом задумали показати красу рідного Грицева всьому світу.

Не таїна, що такі ідеї виникають у багатьох вихідців із села, котрим надзвичайно дорогі і милі цінності малої батьківщини. Але зробити хоч найменший крок від мрій до реалій вдалося поки що насправді одиницям. У Грицеві патріотом і сподвижником справи відродження села стала тодішній сільський голова Наталія Гнатюк, котра не просто підкинула ідею, а таки вмовила кількох односельців перетворити звичні сільські хати на так звані агрооселі, куди можна запросити на відпочинок туристів.

Нинішній голова кластеру Лідія Мацюк вже звично, з нотками досвідченого у цій справі підприємця, розповідає, що саме ця організація допомогла вивести село із депресивного стану. Якщо перші відпочивальники були справжньою дивиною для Грицева — бо хто ж раніше міг подумати, що сюди можна заманити туристів, то тепер щороку тут буває понад тисячу гостей.

Мало того, Гриців відчув смак прибуткової справи, коли гроші можна заробити, не виходячи зі свого подвір’я. Можливо, звучить дещо перебільшено, бо не такі це вже мільйонні заробітки. Але туристична інфраструктура, нехай у дещо зменшеному і примітивнішому варіанті, ніж у світових туристичних мекках, все-таки запрацювала. Готельні, транспортні, ресторанні послуги, розважальні програми, народні промисли і майстер-класи, невеличкі етнічні шоу-програми, спортивні вміння — все це почало приносити дохід для сільських родин. Тепер грицівчани навчились заробляти ще й на тому, що дають нехитрі уроки бізнесу безробітним та ентузіастам із інших сіл, районів і навіть областей.

Якщо кількість охочих, котрі вже навіть освоїли ази грамоти підприємця-початківця, помножити на десятки мальовничих населених пунктів у кожному районі, котрі вже втомились очікувати на будь-яке економічне диво і, здається, вже просто на межі старту нової справи, то можна було б розраховувати на шалений розвиток індустрії розваг та відпочинку ледь не в кожній подільській садибі. Але...

За весь цей час навіть у вже такому знаменитому для початківця Грицеві з’явилось і працює лише десять агроосель. Повторити такий досвід не наважилась більше не те що жодна сільська громада, а й просто будь-яка родина в районі. У третині районів області зайнятись таким бізнесом ризикнуло від одного до п’яти господарів. І це при тому, що народ у селах масово страждає від безробіття, а порожніх будівель, які безжально руйнує час, хоч відбавляй.

Своєрідними лідерами у цій справі стали хіба що Кам’янець-Подільський та Новоушицький райони. Але розвивати тамтешній сільський туризм примушує не стільки ентузіазм місцевих підприємців, скільки Дністер, мальовничі каньйони Смотрича та унікальні місця Подільських Товтр. Але й це все разом народило трохи більше семи десятків агроосель, котрі чекають на відпочивальників. Понад півсотні кам’янецьких агроосель торік прийняли лише близько трьохсот туристів, два десятки новоушицьких — менше двохсот.

Хоч як парадоксально звучить, але попри всі заклики навіть на державному рівні зробити туризм та індустрію відпочинку наймасовішим і найприбутковішим українським інвестиційним проектом, жодного реального кроку на цьому шляху так і не зроблено. Як зауважила начальник Хмельницького обласного управління культури та туризму Ірина Трунова, законодавство, яке регламентувало б діяльність сільського туризму, просто відсутнє. То як розпочати справу, не маючи елементарного фундаменту?

Хто хоч раз у житті гостював у селі, знайомий із усіма тамтешніми побутовими «зручностями». Добре, коли в хаті є газ, про інше просто не йдеться. Люди десятиліттями не можуть назбирати кошти на те, щоб підлатати дах чи замінити старенькі вікна, а вже про те, щоб знайти сільського мешканця, котрий міг би вкласти чималі кошти в будівництво сучасної сільської оселі десь у подільській чи поліській глибинці, взагалі не йдеться.

Для грошовитого ж інвестора така затія дуже часто теж залишається нездійсненною. Насамперед через те, що на землях сільськогосподарського призначення (а які ще знайдеш у селі?) офіційно не дозволено вести будь-яке будівництво. Як окремим особам вдається просто вирвати із місцевого ландшафту наймальовничіші куточки, залишається таємницею. Але точно відомо, що не тільки туристів, а й просто цікавих поглянути за їх мури ніхто не пустить. То де взятись чепурненьким, зручним і комфортабельним будиночкам з туалетом і гарячою водою, супутниковим телебаченням та Інтернетом?

Але якщо і з’явиться такий, чи зуміє його власник пройти всі інстанції, щоб отримати офіційні дозволи на відкриття від пожежників, санстанції, контролерів за дотриманням правил безпеки життєдіяльності...

Та коли навіть уявити, що такий райський куточок все-таки може бути створений десь на березі ставка чи посеред віковічного лісу, хто і як має туди діставатись? Навмання відкриваю кілька адрес агроосель на Хмельниччині. Переважна більшість із них розташована на відстані майже півтисячі кілометрів від столиці і у радіусі близько ста кілометрів від обласного центру. Якщо дістатись до останнього можна без особливих проблем, то далеко не кожен вітчизняний, не кажучи вже про закордонного туриста, наважиться на подорож у кілька десятків кілометрів до райцентру, а від нього — до села. Тут і власне авто не виручить. А про те, щоб спокусити людину, яка цілий рік заробляла на те, щоб із комфортом та задоволенням провести кілька тижнів у відпустці, місцевою «маршруткою», вже годі й казати.

При цьому якими б чесними і відвертими не були власники агроосель, розповідаючи про всі принади свого будиночку, вони мусять сказати, скільки кілометрів до найближчого магазину, пошти, медпункту чи лікарні. Якщо найвідважніших відпочивальників не злякає відстань до них, то вони мусять бути готовими до того, що всі ці заклади істотно відрізняються від подібних десь у маленькому селі Швейцарських Альп чи в палючій пустелі на березі Мертвого моря.

Хоч яким би романтиком чи спраглим за усамітненням і дикою природою не був курортник, турист чи відпочивальник, він добре зрозуміє, що український зелений сільський туризм може принести йому не тільки насолоду, а й справжні випробування. А хто готовий ризикувати отим омріяним часом, котрий зветься відпусткою, та наражатись на екстремальні несподіванки, коли є давно випробувані просто райські куточки. Причому за доволі доступними цінами. Одне шкода — не в Україні.