Як ми вже повідомляли, українська команда школярів успішно виступила на 43-й Міжнародній хімічній олімпіаді, що відбулася в липні в Туреччині. Всі четверо наших учасників приїхали з медалями. За результатами змагань «срібло» виборов Антон Архіпов. Петро Кузьменко, Тетяна Друженко та Олег Бородін взяли «бронзу». Всі вони — переможці Всеукраїнської хімічної олімпіади 2011 року, яка проходила в Луганську. А щоб мати можливість представляти країну в Анкарі, їм додатково довелося доводити, що вони справді кращі, на зборах у Харкові.
У Туреччині юні хіміки не підвели, до того ж привезли в Україну ювілейну, сімдесяту, нагороду за час незалежності держави. Загалом на сьогодні в активі нашої країни 10 золотих, 30 срібних і 30 бронзових медалей з вісімнадцяти міжнародних хімічних олімпіад.
За словами керівника української команди проректора з науково-педагогічної роботи Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна Юрія Холіна, в цілому Україна в неофіційному командному заліку ввійшла до двадцятки кращих. «Ми виступили на рівних з Японією, Німеччиною, Францією, Австрією, — підсумував він у розмові з оглядачем нашої газети. — А лідерство і в цій олімпіаді традиційно зберегли школярі з Китаю, Кореї та Росії».
— Після Туреччини довелося чути думку фахівців: «Якби наші школярі мали можливість готуватися так само, як їхні однолітки з інших країн, то результат був би ще кращий». А як сказав один із учасників Олег Бородін, завдання на олімпіаді він виконував на сучасному європейському устаткуванні, якого немає в українських школах. Тобто нашим учасникам спочатку потрібно було звикнути до нього, а це забирало час і позначалося на підсумковому результаті. Тож все-таки, чи можна вважати виступ хімічної збірної значним досягненням олімпіадного руху України?
— Звичайно, адже таких заходів, як міжнародна олімпіада, не багато. Це — своєрідний спорт. А перемога завжди почесна й важлива для авторитету країни, хімічної освіти, молоді.
— Як ви оцінюєте рівень організації 43-ї Міжнародної хімічної олімпіади? Чи впоралася Туреччина з узятою на себе місією?
— Такі заходи проходять на державному рівні. Це велика державна підтримка, залучення величезних людських і фінансових ресурсів. Тільки уявіть: прийняти майже шістсот осіб. Те, що придумали організатори, щоб молодь не нудьгувала — багато чого варте. Наприклад, дводенну екскурсію до Каппадокії, не кажучи вже про інші заходи. Що стосується наукової складової, то завдання були досить прості. Для їхнього розв’язання потрібно, скоріше, не творчо мислити, а швидко й безпомилково відповідати на стандартні запитання.
— Туреччина все-таки, як я розумію, більше Азія, ніж Європа. Зіграв нам на руку так званий «азіатський фактор» чи він був проти нас?
— Східні країни (держави Азіатсько-Тихоокеанського регіону) виступили добре. Найбільше золотих медалей вибороли команди Китаю і Кореї. У першій десятці — збірні Індонезії, Таїланду, Сінгапуру, Ірану, Індії, Туреччини. Гідно показали себе, звичайно, команди Російської Федерації та Сполучених Штатів Америки. Але тенденція останнього десятиліття — домінування представників швидкозростаючих «азіатських тигрів» — збереглася.
— Як давно ви проводите відбори на міжнародну олімпіаду з хімії?
— Десять років.
— Коли ви брали участь в олімпіадах, система відборів до хімічної збірної була складніша, ніж тепер?
— Свого часу, в Радянському Союзі, я цілий місяць готувався в Чорноголовці, а в нас цього року було лише шість днів. Можливо, десь і є настільки короткі терміни підготовки, але не в країнах, які чогось добиваються. Для порівняння: команда Білорусі готується 14-18 днів, Росії — двічі по 10—15 днів. А в Китаї підготовка триває не менше року (!).
— Нещодавно ви, виступаючи в Міністерстві освіти, сказали, що в хімічному олімпіадному русі є вищий дивізіон — це китайці. А наша команда входить до першої ліги. Що заважає нам стати китайцями? Може, є в наших суперників методи підготовки, які варто було б перейняти?
— Це не тільки питання олімпіад. У нас немає жодного вишу, що входить у перші 500 університетів світу за міжнародними рейтингами. Можна, звісно, послати за кордон і підготувати там чотирьох учнів. Деякі держави так і роблять — «натаскують» команду на міжнародні олімпіади в інших країнах. Але це — штучний результат. Вважаю, не це потрібно Україні. Важливіше піднімати нашу базову освіту — природничу, математичну. Без цього стабільних досягнень годі й чекати.
— Виходить, у нас слабша експериментальна підготовка?
— У країні немає жодного вищого навчального закладу, який за матеріальною базою відповідав би умовам проведення міжнародних хімічних олімпіад. Але наші учні впоралися із практичним туром цілком задовільно. Під час підготовки та зборів ми основну увагу приділили саме експериментальній роботі: намагалися хоч щось показати, навчити того, що знадобиться на олімпіаді. Не можу поскаржитися — наші не підкачали й у таких жорстких умовах нормально виступили. І бали заробили високі. Але й конкуренція була сильна. Не слід забувати: за медалі боролися більше 270 учасників із семидесяти національних команд. І всі інтенсивно готувалися.
— Останнім часом у бізнес-структур з’явився інтерес до розвитку хімічної освіти в Україні й сприяння хімічному руху. Туди, де немає вигоди, бізнес просто так не піде. Як ви вважаєте, чим обумовлений такий інтерес?
— Мені здається, це пов’язано з тим, що бізнес повертається обличчям до високих технологій, до того, що важливо не на один день, а суттєво для розвитку країни на тривалу перспективу. Для бізнесу потрібні розумні, грамотні та вмотивовані люди. Підготовка таких кадрів — процес тривалий. Якщо він реалізовуватиметься за допомогою бізнес-структур, це дасть гарні результати й для освіти, й для бізнесу.
— Які стосунки у вас складаються з державними офіційними структурами, насамперед із Міністерством освіти і науки, молоді та спорту?
— Стосунки чудові. Й у міністерстві, й у регіональних органах освіти добре розуміють роль олімпіад, роботи з обдарованою молоддю загалом. Міністерство виділяє кошти на проведення олімпіад всеукраїнських, тренувальних зборів, на поїздки команд на міжнародні. Але в міністерства олімпіад багато, а грошей на всі численні завдання не вистачає. Втім, і гроші далеко не все вирішують. Проведення всеукраїнських олімпіад, підготовка команди до міжнародних просто неможливі без залучення численних ентузіастів — науковців, викладачів вузів, учителів, аспірантів, студентів, багато хто з яких сам свого часу перемагав на олімпіадах.
— Чи зверне держава увагу на успіхи нашої команди в Туреччині? Привезли медалі — що далі?
— Переможці олімпіади поза конкурсом вступили до обраних ними університетів, одержать Президентські стипендії. Очевидно, будуть відзначені й учителі.
— У нашому суспільстві (та й не тільки в нас) є проблема — люди виборюють медалі, закінчують університети з червоними дипломами, а потім не можуть знайти себе в професії — в ліпшому разі животіють на якомусь напівлегальному підприємстві. Що можна цьому протиставити?
— Проблема дуже серйозна, і можна багато говорити про шляхи її розв’язання. А коротко, якщо країна розвивається — буде все добре, будуть затребувані й грамотні, талановиті молоді кадри. Тож ключ — розвиток економіки, її реальне реформування. Проблема закріплення кадрів актуальна для всіх країн із перехідною економікою. Поки що багато хто залишає країну, просуває науку за кордоном...
— Чи нормально, коли їдуть і там залишаються? Чи потрібно боротися з відпливом мізків?
— Боротися із цим неможливо. Під час олімпіади я розмовляв із колегами з інших пострадянських країн. Чимало членів їхніх команд, учасників олімпіади в Туреччині, вже вступили до провідних вузів Великобританії, Німеччини. Доки там краще середовище для самореалізації, — їхатимуть — нічого не поробиш.
— Побутує думка, що не варто витрачати гроші на олімпіадників, бо вони все одно поїдуть, працюватимуть на чужу економіку.
— По-перше, не всі їдуть, багато хто залишається. По-друге, олімпіадний рух — це елемент елітної освіти, і зусилля з підготовки дітей до олімпіад високого рівня (міжнародних, всеукраїнських) благотворно позначаються на стані справ в областях і районах, стимулюють учителів до творчої роботи. Нарешті, не варто забувати, що олімпіади — це шлях, який може юного українського Ломоносова з далекої сільської школи привести до гарної освіти й високої науки.
— Ваші плани на наступну олімпіаду?
— Наступна олімпіада відбуватиметься в США. Її готують дуже грамотні люди, наприклад, співголова Наукового комітету професор Андрій Ведерников сам був золотим медалістом однієї з олімпіад, потім активно готував команди Росії до міжнародних змагань. Тож очікуємо цікавих, творчих завдань, за якими, щиро кажучи, останніми роками скучили. Постараємося якнайкраще підготувати українську команду.
— Над якими помилками працюватимете?
— Проблеми в нас мало змінюються. Наші діти тямущі, в них добре виходить вирішувати завдання нестандартні, творчі. А не вистачає того, в чому сильні суперники з Китаю та інших азіатських країн, — до автоматизму відпрацьованої чіткості у виконанні стандартних операцій на експериментальному турі, уміння швидко, практично не замислюючись, виконувати типові розрахунки, відповідати на прості, але численні теоретичні питання. Звісно, постараємося добре підготувати команду до експериментального туру, тренуватимемо уважність і зосередженість. Не слід забувати й про психологічні аспекти, адже олімпіади — це напружені змагання.
— Чи є в української хімічної збірної шанс поліпшити результат у наступному році?
— Шанс є, гарний шанс.
— Й золото привезти?
— Цього сказати не можу. Адже наші суперники теж не стоять на місці.
— Чи зможе Україна в недалекому майбутньому стати господаркою міжнародної олімпіади?
— З точки зору кваліфікації організаторів, забезпечення високого наукового рівня, ми готові проводити олімпіаду хоч завтра. Але треба пам’ятати, що міжнародні змагання — витратні заходи, і більша частина видатків лягає на державу-організатора. Наприклад, в 2010 році бюджет міжнародної олімпіади, що проходила в Токіо, перевищив 4,5 мільйона доларів. Закупівля комплектів приладів, лабораторного обладнання та реактивів для майже трьох сотень учасників, організація насиченої ексурсійно-культурної програми — досить значні статті витрат. А для проведення олімпіади в нашій країні доведеться ще й будувати нові лабораторії — ті, що є в наших університетах, не розраховані на одночасне виконання експериментальних завдань трьомастами учасниками в цілком однакових умовах. Сподіваюся, однак, що не за горами той час, коли й Україна зможе стати господаркою міжнародної олімпіади.
Розмовляла Галина КВІТКА.
