Після другого Одеського міжнародного кінофестивалю проблеми українського кінематографа стали ще помітнішими і болючішими. Що такий кінозастій означає для України та чи можна поліпшити ситуацію, розповів Голова Національної спілки кінематографістів України, кінокритик, сценарист Сергій Васильович ТРИМБАЧ (на знімку).

 

— Як була представлена Україна на кінофестивалі?

— У конкурсній програмі брав участь фільм українського режисера Олександра Шапірова «Бес порно», який, що-правда, нічого не отримав. Був також окремий призовий сектор «Українська лабораторія», де іноземне журі оцінювало представлені фільми Сергія Лозниці, Кіри Муратової, Анатолія Матешка та ін. Фактично, це був погляд на сучасне українське кіно іноземними очима. 

Премія у розмірі 50 тисяч гривень була присуджена молодому київському режисерові Тарасові Ткаченку за 10-хвилинну картину «Собачий вальс» з Адою Роговцевою у головній ролі. 

«Собачий вальс» — справді доволі віртуозна робота, передусім Ади Роговцевої. Пізніше я їй так і сказав, що вона стала для мене справжнім відкриттям.

Окрім того, було проведено конкурс проектів — «пітчинг», де перемогла молода режисерка Віра Яковенко. Ще однією складовою фестивалю стала «ретроспектива української комедії», де було представлено п’ять фільмів. Найбільшу увагу присутніх привернув фільм «Перший хлопець» Сергія Параджанова.

Загалом, я вважаю, що українська присутність на фестивалі була доволі помітною. Інша річ, що актуального кіно могло бути більше... Однак яке кіно є, таке і є. 

Скажімо, нині на кінофорум у Москві запрошують українську картину. Ми довго морочили голову та врешті-решт запропонували знову-таки Шапірова і його «Бес порно», бо іншого повнометражного ігрового фільму немає. А фестиваль — це просто дзеркало, і Одеса стягнула практично все, що могла з українського кінематографа.

— А чому не було представлено стрічки колись уславленої Оскаром кіностудії імені Довженка?

— Ну чому ж, від студії Довженка були ретроспективи «За двома зайцями», «Їхали ми, їхали» та ін. А в конкурсній програмі кіностудія не брала участі, бо сьогодні там не знімають не те що актуального кіно, а взагалі ніякого. Назвіть мені стрічки за останні два роки, що там з’явились? Студія, маючи статус національної, не отримує грошей від держави. Я не кажу вже про зарплати, не отримує фінансування навіть на проекти! Вона нині просто виживає. Добре, що хоч нинішнє керівництво доволі вправно керує кіносту-дією — невеликі зарплати співробітникам усе-таки платять.

Розв’язати її проблему можна лише за умови, що держава там реалізовуватиме якнайбільше проектів. Те, що наразі для того, щоб реалізувати проект, потрібно виграти конкурс, — безумовно, напружує кіностудію. Але це правильно, нехай вони конкурують з іншими студіями та іншими проектами.

— Як охарактеризувати сучасний стан українського кінематографа?

— Окрім того, що нашого кіно мало, його основна хиба — неорієнтованість на те, щоб збудити суспільство, а головна біда України — спляче, болотне суспільство. За часів Помаранчевої революції у людей склалася думка, що українці встали з колін. А тепер з’ясовується, що українці не просто на колінах — вони лежать і сплять. Цікаво, що всі не задоволені владою, але таке враження, що всі задоволені собою. Але так не буває — не буває поганої влади у хорошого суспільства. Ці речі абсолютно взаємопов’язані.

Прикро й те, що на телеекранах — засилля російського кіно і навіть українські серіали замасковані під російські: російські прапорці, російська символіка — «чтоб не подумали, что про хохлов». Поза тим, там постійно якісь казкові сюжети (про багатих людей, про принцесу і чудовисько) з обов’язковим хепі-ендом. Наші громадяни практично не відчувають, що українське кіно відсутнє, бо російські фільми сприймаються як свої — адже мовного бар’єра немає, реалії схожі, серце не болить.

Ще одна проблема українського кіно — відсутність молодого покоління режисерів. Наше завдання нині — дати хід молоді, адже Україна — це країна, в якій уже давно склалася певна кіно-традиція, і тут не може не бути талановитих режисерів. Наші старші режисери бачать, що їм ніхто не дихає в потилицю, тому вони часом щось знімають, а частіше не знімають. Їм «харашо» й так.

— Чи можна змінити ситуацію?

— Проблема українського кіно як галузі не лише в тому, що знімається мало фільмів. По-перше, для промоції фільмів потрібні гроші на рекламу, а по-друге, у нас в країні мало кінотеатрів. До того ж у кінотеатри ходить найактивніша частина населення, передусім це люди 10—25 років, що вже виховані Голівудом і всіма його спецефектами. Звісно, конкурувати з таким кіно дуже важко.

А закони, своєю чергою, мають створювати сприятливий клімат для фільмовиробництва, поширення фільмів. Потрібна чітка державна програма розвитку кіноіндустрії, актуально зробити акцент саме на малобюджетних фільмах.

Один із способів розв’язання проблеми, на мою думку, — створити інституцію на кшталт британського кіноінституту, що визначатиме національну політику у сфері кінематографа, адже показ фільмів за кордоном — найдешевший і найдієвіший спосіб розказати світові про себе.

До речі, за 20 років незалежності на українське кіно з державних коштів була виділена сума, яка дорівнює 60 відсоткам бюджету останнього фільму Нікіти Міхалкова. От і все. А тут мене запитують: «Чому в Одесі не було українського кіно?».

Розмову вела Євгенія ПЛУГІНА.