Ні хвилини не сидить без діла Павло Григорович Труш із райцентру Городище. Йому вже 91 рік, а він енергійний, як і замолоду. Доглядає пасіку — одну з найбільших у районі. Вуликів стільки — як прожитих років. Вправно керує власною «Волгою». Коли приходить особливе натхнення — пише вірші. Щойно видав власну поетичну збірку — «Вербова колиска пам’яті». Довгожитель не нарікає на долю, хоч за свій вік випив повний ківш лихоліття і поневірянь.

— Народився я Божого 1920-го у звичайній селянській родині. У батьків нас зростало шестеро, — пригадує Павло Григорович. — У роки сталінського терору батька звинуватили у контрреволюції й заслали на будівництво Біломорканалу. Сім’я мало того що залишилася без годувальника, так ще й зазнала великих кривд від місцевих активістів. Я коли спав, то вкривався клаптем кропив’яного мішка, а під голову, замість подушки, клав рукав від бабусиної свити...

Дивом залишилася живою сім’я в час голодомору. Діти ходили пухлими, а мати ділила між ними шматки квашених буряків з діжки. Тільки цей харч і не зачепили при обшуку знавіснілі активісти.

— Наперекір усьому я дуже хотів учитися, — продовжує оповідач. — Восени у сльоту ходив до школи у благенькій домотканій сорочині. Взимку босий біг на уроки. Сніг і мороз обпікали ступні, вітер пронизував наскрізь тіло, а я біг... Після дев’ятого класу мені посміхнулася доля — вступив на робітфак Білоцерківського сільгоспінституту. Навчання було єдиним шансом вирватися з голодного села. Згодом поїхав вчитися до Харківського інституту радянської торгівлі.

Закінчити його хлопцю не судилося. Почалася війна з Німеччиною. Павло Труш був переконаний, що його місце — на передовій. Сам пішов до військкомату. А там було таке безладдя, що від добровольця відмахнулися: «Йди звідси, тебе викличуть!». Повернувся додому, а назавтра до села увійшли німці.

Тяжким було життя за окупації. Як тільки підійшла Червона Армія, 23-річний Павло добровольцем пішов на фронт.

— Був заряджаючим 76-міліметрової гармати, — показує ще міцні жилаві руки ветеран. — Слабаків на снаряди не ставили, бо підняти важке залізяччя не кожному під силу. Та ще й рукавиць не давали. На морозі долоні примерзали до металу і від них шматками віддиралася шкіра. В одному з боїв мене поранило. Після лікування призначили старшим розвідником окремого протитанкового артдивізіону.

Завдання у Труша було: виходити з позицій метрів на п’ятдесят наперед і стежити, чи немає де німецької засідки. Нерви для таких вилазок потрібні міцні. Перша ворожа куля діставалася саме розвідникові...

Якось у Румунії, стежачи за ворогом, Труш виявив на кукурудзяному полі двох замаскованих німецьких кулеметників. Поки ті отетеріло дивилися на кремезного солдата, що виріс перед ними, мов з-під землі, він узяв їх у полон. Німці мали багато набоїв, отже, розвідник врятував життя багатьом своїм товаришам.

— Запам’яталося, — веде далі Павло Григорович, — як уже після взяття Будапешта три доби без перепочинку перебував у дозорі. На пагорбі облаштував окоп і звідти спостерігав, чи не з’являться на горизонті німці. Не мав права заснути! Щоб не здолала втома, до крові кусав губи... Під ранок помітив величезну сіру масу, що рухалася на наші позиції. Придивився — аж то колона німців у шість рядів. Що робити? Я — один, а їх — он скільки. «Стояти!» — гукнув щосили. «Рус! Не стріляй! Ми здаємося...» — закричали ті. Вони вже втямили, хто виграє війну. Потім в альпійському містечку Сен-Готард трапилася нагода полонити ще одного озброєного фашиста, що ховався у сіні...

За зразкову службу, мужність і героїзм розвідника Павла Труша нагородили орденом Червоної Зірки і призначили прапороносцем частини. Про таких прапороносців, як українець Павло Труш, розповів у своїй славетній книжці Олесь Гончар...

Після війни 26-річний фронтовик з відзнакою закінчив Уманську торговельно-кооперативну школу.

— Стипендія була триста карбованців. А хлібина коштувала — сто, — пригадує ветеран. — Як у відмінника навчання, моя стипендія була на півхлібини більша. Завжди страшенно хотілося їсти. Бувало, готуюся до іспитів, а всі думки про залишений на завтра окраєць хліба. Тоді хапав книжку і біг до річки, щоб бути далі від спокуси.

Павло Григорович закінчив ще й Московський торговельно-економічний технікум, Новосибірську інструкторську школу «Центросоюзу» і потрапив на роботу аж на Камчатку. Маючи за плечима досвід, обіймав відповідальні бухгалтерські посади у великих риболовецьких кооперативах, у системі споживчої кооперації та державної торгівлі. Скрізь його шанували, бо до справи ставився сумлінно, чесно і відповідально. Про Камчатку зберігає надзвичайно теплі спогади. Розповідає, як їздив на собачих упряжках, як бачив гарячі гейзери. Нагадування про той край — кіготь ведмедя — і досі носить як брелок на ключах від «Волги». Через десять літ Павло Григорович з дружиною Катериною Семенівною та дітьми Тарасом, Григорієм та Анастасією, повернувся на батьківщину, до Городища. На пенсію вийшов 70-літнім — з посади головного бухгалтера Городищенської райсільгоспхімії.

Кілька років тому колишній фронтовик овдовів. Однак знаходить сили дбати про себе й допомагати молодшим. Зокрема, пасічникам, що називають його «професором бджолиних наук». Щоліта Павло Григорович пригощає родичів, друзів і знайомих медом зі своєї пасіки. І коли дарує слоїк янтарного нектару, неодмінно наклеює на скло віршовані побажання здоров’я та довголіття. Сказано ж — поет! Його «Вербова колиска пам’яті» з перших рядків переконує, що автор — талановита людина з ніжною, відкритою, романтичною душею:

Здрастуй, хато, 

солом’яна стріхо! 

Моя радість, 

моя ти утіхо! 

Я до тебе приходив, 

мене ти стрічала 

І в далеку дорогу не раз 

проводжала. 

Де ходив, де блукав я 

по світу, 

Я вертався 

під батьківську стріху.

Запитання про секрет довголіття захопило ветерана зненацька. Сказав, що ніколи не зловживав спиртним. Колись навіть жартували, що на Камчатці не п’ють лиш двоє — Труш і телеграфний стовп. Завжди їв у міру, цікавився цілющими властивостями лікарських рослин.

— Я переконався в життєдайній силі плодів китайського лимоннику, який давно вирощую, — ділиться довгожитель. — А ще раджу за годину до сніданку споживати ложку меду і запивати її склянкою криничної води. Це поліпшує крово-

обіг і роботу внутрішніх органів, забезпечує організм корисними елементами. Вважаю, що за всі пережиті у молодості нестатки і біди нині отримую компенсацію — довголіття та сердечну увагу від дітей, онуків, земляків.

Володимир ЧОС, Лідія ТИТАРЕНКО.

Черкаська область.

На знімках: Павло Труш при повному параді (фото 1980-х років); сьогодні за кермом «Волги».

Фото з архіву героя та Володимира Чоса.