Принципово новий метод виробництва цукру готуються запровадити на Вінниччині. Фахівці називають його таким революційним, що це, за їхніми прогнозами, призведе до повного краху старих цукроварень. Чим спричинено такі кардинальні зміни у розвитку галузі, стратегічної не тільки для регіону, а загалом для держави?...

Два «12-тисячники» конкуруватимуть тільки між собою? 

Уже невдовзі, нинішньої осені, на Вінниччині презентують проект найсучаснішого цукрозаводу. Будувати його розпочнуть у наступному році. Про це офіційно повідомив керівник області Микола Джига. Завод-гігант перероблятиме протягом доби 12 тисяч тонн буряків, у шість разів більше, ніж середня продуктивність нині працюючих цукроварень. Це буде перший в державі завод такої великої потужності. Ще одна особливість нового підприємства в тому, що на 70 відсотків забезпечуватиме себе власним енергоресурсом. Технологічний процес передбачає виробництво енергії з відходів, зокрема, жому. Собівартість цукру, звареного за новою технологією, буде нижча, ніж на старих виробництвах. Продукція стане конкурентоспроможною на світовому ринку не тільки за ціною, а й за якістю. У технологічному процесі передбачено також лінію для виробництва біопалива.

— Такий завод — це очевидний прорив у нових технологіях в галузі виробництва цукру, — каже Микола Джига. — У нас є підприємства, яким уже по 150—160 років. Що пани залишили, тим дотепер задовольняємося. І нікого не турбує, що безнадійно відстали у галузі, яка є стратегічною для держави. Як можна з такими застарілими технологіями конкурувати з європейськими виробниками цукру? Час минає, а нічого не змінюється. Вінничани першими взялися зрушити справу з мертвої точки.

Вартість одного лише проекту нового заводу, за словами керівника області, становить трохи більш як 500 тисяч євро. На його спорудження, за попередніми розрахунками, буде витрачено приблизно два мільйони валютних коштів. Значну частину витрат візьмуть на себе інвестори. Будуватимуть завод на місці старої цукроварні у селі Шпиків Шаргородського району. Наявність комунікацій, стверджують фахівці, спростить «прив’язку» до місцевості і заощадить частину коштів.

З’ясовується, у «цукровому Донбасі» запланували одразу два такі заводи. «Ще один дванадцятитисячник маємо намір збудувати в селі Корделівка Калинівського району, так само на місці колишнього цукропереробного підприємства», — уточнив голова облдержадміністрації Микола Джига.

— Наявність таких заводів — це повний крах для старих цукроварень, — прогнозують фахівці. — Хто зможе конкурувати з «дванадцятитисячниками»? Вони випереджатимуть усіх за всіма показниками, насамперед за якістю і ціною. А їхніх потужностей цілком вистачить для переробки усіх буряків, які вирощують в області. Як тільки дадуть хоч на гривню більшу ціну, ніж інші, всі буряки повезуть гігантам. Наявність технологічних ліній з виробництва біопалива зробить такі заводи монополістами ще й в цій галузі. Отож на панських цукроварнях можна буде ставити хрест.

На спорудження «дванадцятитисячника» відводять приблизно два роки. Якщо не буде перебоїв у фінансуванні. Вінничани сподіваються на підтримку держави. При цьому наводять приклад, як вирішували аналогічну проблему у Німеччині. Наголошують, що німецький досвід цілком прийнятний для нас.

Оновлення у складчину — німецький досвід

— Замість більш як десяти цукрозаводів, які працювали свого часу в Німеччині, там збудували чотири потужні підприємства, на яких переробляють всю вирощену в державі сировину, — каже господарник з багаторічним досвідом, колишній перший заступник голови Вінницької облдержадміністрації Григорій Заболотний. — Я очолював делегацію від нашої області, яка вивчала досвід реформування цукрової галузі у Німеччині. Старі цукроварні німці не стали перепрофільовувати, їх ліквідували. Але зробили це, як кажуть, з розумом.

За словами Григорія Заболотного, німці діяли приблизно за такою схемою: кошти від ліквідації старих заводів їх власники акумулювали на окремому рахунку, потім скооперували їх і витратили на будівництво нових підприємств.

— Зверніть увагу, — наголошує Григорій Заболотний, — сімдесят відсотків витрат на будівництво нових цукрозаводів у Німеччині профінансувала держава. Переваги у виробництві цукру, які ми побачили на нових заводах у Німеччині, непорівнянні з нашими — це приблизно те саме, що їхати на «Мерседесі» і «Запорожці».

Поховати або реанімувати

Майже двадцять років у «цукровому Донбасі» ламають списи навколо проблеми, що робити із старими цукроварнями. За цей час точки зору фахівців змінювалися кардинально: від категоричних проти знищення підприємств, до таких само категоричних — а що з ними ще робити, як не закривати?

У середині 90-х недобросовісні підприємці подали поганий приклад: купували заводи і замість того, щоб налагодити роботу, різали обладнання на металобрухт. У такий спосіб знищено більше десяти підприємств. Зупинявся завод — завмирало життя не тільки на підприємстві, а й у заводських селищах. Акціями протесту цукровари добилися тільки запровадження тимчасового мораторію на руйнацію своїх «годувальників». У 2004 році тодішній голова облдержадміністрації, нині народний депутат України, голова Комітету Верховної Ради з питань аграрної політики та земельних відносин Григорій Калетнік, видав розпорядження «Про збереження матеріально-технічної бази цукрозаводів».

— Під час зустрічі з їхніми власниками неприємно вразило зізнання одного з них, — каже Григорій Калетнік. — Людина не приховувала того, що взагалі далека від тонкощів цієї галузі. Завод купив, а що з ним далі робити — не знає. Найпростіший і найкоротший шлях до повернення вкладених грошей і заробляння нових — пустити обладнання під «ніж», — пояснював підприємець, не приховуючи своїх намірів.

Ми тоді зупинили такий процес. До речі, той власник теж змінив свої наміри. А Моївський завод, який хотів порізати, дотепер працює. Хоч зробити це було непросто: підприємства перебували у приватній власності і господар визначав свої плани. В цьому його захищав закон. Зрозуміло, що непрацююче підприємство не потрібне власнику. Треба було стимулювати роботу з виробництва цукру. Саме з цією метою вінничани ініціювали прийняття Закону «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру». Нас підтримали. Закон прийняли. Він став стабілізуючим і водночас стимулюючим чинником для вітчизняного цукровиробництва. Але так тривало недовго.

З’явилася нова біда, назва якій цукор-сирець. Негативні наслідки від ввезення тростинного цукру відчув і наш регіон. Я вніс законопроект про підвищення митної ставки на ввезення цукру-сирцю, від чого держава отримала понад 200 мільйонів гривень додаткових надходжень. На моє тверде переконання, цукор-сирець можна завозити тільки у разі форс-мажорних обставин, коли виробництво бурякового цукру не забезпечуватиме потреб внутрішнього ринку.

— Стосовно старих цукрозаводів, — продовжує Г. Калетнік, — зрозуміло, що вони потребують або технологічного переоснащення, або перепрофілювання. Якщо не задіяні на виробництві цукру, треба передбачити кошти на їх перепрофілювання. Заводські колективи не повинні потерпати від того, що підприємець не вміє чи не бажає налагодити виробництво продукції.

На жаль, потерпають. Свої наміри ліквідувати завод не приховують власники Кирнасівської цукроварні, що у Тульчинському районі. Будували її не в панські часи — завод періоду радянської доби. Крім лінії для виробництва цукру з буряків, тут переробляли ще й цукор-сирець. Незважаючи на це, власник каже, що таке виробництво економічно не вигідне. Цим пояснює свої наміри пустити завод під «ніж».

Уже декілька років поспіль Кирнасівський завод не працює. Але все обладнання збережено. Завдяки робітникам. Вони не дають можливості власнику втілити задуми. Декілька разів відбувалися сутички з тими, хто мав намір проникнути на підприємство. Навіть кров пролилася. Після цього тут постійно чергує міліція. Обласна влада пообіцяла колективу знайти власника, який би взявся відновити роботу цукроварні. Колективу не залишається нічого іншого, як чекати і вірити обіцяному. Нинішньої осені у селищі ще не почують заводського гудка.

— Треба або заборонити законом ліквідовувати цукрозаводи, або передбачити кошти на їх перепрофілювання, — каже на закінчення Григорій Калетнік. — Тільки так можна відбити бажання у нерадивих знищувати виробничі потужності, створені попередніми поколіннями.

Поки що жодна цукроварня в регіоні не перепрофільована. Хоча наміри замінити виробництво цукру іншим видом продукції були. На одному заводі планували запровадити технологічні лінії для сушіння фруктів і зелені (кропу, петрушки); на іншому — для виготовлення соків; ще на одному — виробництва біопалива. Жоден з названих заходів не вдалося втілити в життя. Причина відома — відсутність коштів. Зате є приклади успішного вдосконалення виробництва. У старі заводські стіни, збудовані за панських часів, завезли і змонтували сучасні технологічні лінії з використанням комп’ютерів, зокрема, на Гайсинському і Томашпільському цукрозаводах. Чи не марно витрачали кошти? Коли стане до ладу навіть один «дванадцятитисячник», старі, нехай і вдосконалені цукроварні, не витримають конкуренції. А йдеться ж про два гіганти...

Комп’ютер для панського дітища

— Підприємствам, які розвиваються ефективно, не варто боятися конкуренції заводів-гігантів, — каже директор Томашпільського цукрозаводу Юрій Мороз. — Я не перший рік в галузі. Можу назвати неспростовні аргументи на користь ефективності невеликих підприємств, таких, наприклад, як наше.

Директор розповів, що перший цукор у Томашполі виробили підприємливі брати Купермани. Було це рівно 155 літ тому. Починаючи з 2003-го власники підприємства «Зелена долина», до складу якого входить завод, демонтують старе обладнання і встановлюють на його місце комп’ютеризовані технологічні лінії.

— Якби в ті часи, коли жили брати Купермани, були комп’ютери, не маю сумніву, що вони б встановили їх на заводі, — усміхається Юрій Мороз. 

Показник собівартості нашого цукру не буде поступатися кристалам з «дванадцятитисячника». У них ще років п’ять після введення в дію заводу витрати на будівництво закладатимуть у собівартість продукції, ми ж маємо тільки поточні витрати. Та й амортизація на великому підприємстві, зрозуміло, набагато вища порівняно з нашою. Так що можна змагатися. Тільки б конкуренція була чесною.

Досвідчений фахівець цукрової галузі Юрій Мороз не розуміє, чому вирішили будувати завод-гігант, як він каже, з «нуля», коли є стільки працюючих і непрацюючих цукроварень. «Чи не краще було придбати працюючий комплекс і на його базі вже створювати «дванадцятитисячник»? — каже співрозмовник. — Принаймні затрати у такому випадку були б значно менші».

Якщо в Томашполі на оновлення панської цукроварні затратили 30 мільйонів гривень — таку цифру назвав під час розмови директор підприємства, то цукрозавод у місті Гайсин оновили аж на сто мільйонів гривень. Завдяки таким вкладенням концерн ЗАТ «Укрпромінвест» зумів наростити виробничі потужності з двох до шести тисяч тонн коренів на добу.

— Ми встановили лінії кращих зарубіжних зразків, — каже голова правління товариства Герой України Олексій Порошенко. — Закуповували його в Німеччині, Франції, деяких інших країнах Європи.

Названий концерн є власником ще двох цукрозаводів — у Крижополі і Погребищі. Цих підприємств теж торкнулася реконструкція. Щоправда, завод у Погребищі поки що не працює. Не планується його робота і в нинішньому виробничому сезоні.

Торік в області варили цукор на 14 заводах. На скількох з них оновлено виробництво, згадувалося вище. Решта чекають реконструкції або... Не дивно, що на більшості солодкі кристали варять з високими затратами, дорожче собівартості. Тому старі цукроварні у боргах, як у шовках.

— Щоб ми з ними не робили, як кажуть в народі, не буде баба дівкою, — так образно висловився один з фахівців. — Виробництво цукру у нас обходиться дорожче, ніж за кордоном. Скоріш за все, нас чекає той самий шлях, який пройшли  свого часу в Німеччині. Поза сумнівом, їм теж було боляче різати по живому, але зробили це, бо знали, що отримають загальний позитивний результат.

Замість коментаря

160 років на Вінниччині варили цукор на заводах, збудованих переважно на кошти польських магнатів і багатих місцевих євреїв. Загалом ще не так давно тут нараховувалося 38 цукроварень. З них тільки п’ять стали до ладу за часи радянської влади, решта з’явилася у XІX — на початку XX століття. Під час одного з виробничих сезонів на цих підприємствах зварили рекордну кількість солодких кристалів — один мільйон тонн (!). Такий результат зафіксовано в середині 80-х років минулого століття. Для порівняння: нині загалом в Україні виробляють неповних два мільйони тонн цукру.

Цукроварні, які вірою і правдою служили людям, застаріли. Чи попрощається з ними «цукровий Донбас» після того, як стануть до ладу нові заводи? А, може, на них чекає інша доля? Відповіді на ці запитання дасть час. 

Ці трудівниці з Ямпільського району одними з перших виростили у 50-х роках минулого століття по 500 центнерів солодких коренів з гектара.

Вінницька область.

Фото Валентина ТЕРЕЩЕНКА.