Невмируща совісті струна

Моя любов до книжок потребувала коштів, а стипендії і батьківської допомоги було замало, а тому я змушений був піти на підробітки — сторожував і двірникував у Шевченківському райвійськкоматі неподалік від нашого гуртожитку на вулиці Гоголівській. В одній із доступних для мене кімнат стояла друкарська машинка, і я одразу кинувся оволодіти нехитрим мистецтвом друку. Але що друкувати? Треба б щось вартісне, достойне. Тоді я запропонував Миколі та ще одному товаришу свої послуги. Клацав я ночами одним пальцем, а передруковане віддавав хлопцям. На жаль, у тій конторі я не знайшов копірки, тому всі передруки були в одному примірнику. Та ще в пам’яті залишилися здебільшого ліричні твори М. Боровка, які не потьмяніли з часом. Але Микола зберіг упродовж усіх пройдених десятиліть «юності непереможний дух», і тому нелегко визначити, що написано колись, а що — тепер. Напевно, це і є головною ознакою таланту — його рівень не залежить від віку. Хіба що вдосконалюється майстерність автора.

У моїй бібліотеці є кілька книжок поезії М. Боровка, і серед них одна особливо дорога мені — це «Ронделі» (2003) мовою оригіналу та з паралельними російськими перекладами відомого українського поета Леоніда Вишеславського. На жаль, цю книжку я одержав після його трагічної смерті, але ми встигли поговорити з ним про творчість автора цієї унікальної поетичної форми. А першопричиною був, звичайно, наш улюблений поет Павло Тичина, про особистість і поезію якого міг годинами розповідати Л. Вишеславський. Хоча йому наближалося вже до дев’яноста, але він був весь у русі, в роботі, в нових творчих задумах. Відхиливши кілька існуючих перекладів «Заповіту» Т. Шевченка, Леонід Миколайович зробив свій, найточніший переклад, який і увійшов до двомовного видання у видавництві «Либідь».

Говорячи про творчість П. Тичини, ми якось зупинилися на його диптиху «Ронделі», який наввипередки цитували. Поетична пам’ять Л. Вишеславського була набагато гострішою, ніж моя. Тут же Леонід Миколайович дав коротку і лаконічну характеристику ронделям — цій популярній у середньовічній французькій ліриці віршованій формі, і порадив читати сучасного творця ронделів... Боровка.

— Миколу Боровка? Та це ж мій товариш ще із студентських літ! — сказав я.

— Прекрасний поет! — відповів Л. Вишеславський. — А щодо ронделів, то ні в минулому, ні в сьогоднішньому дні йому немає рівних.

Радісно було мені чути такі слова видатного поета і перекладача, літературознавця й критика, лауреата Шевченківської премії Л. Вишеславського про колишнього літстудійця М. Боровка, який після закінчення педінституту не загруз у щоденних клопотах педагогічної й адміністративної роботи (заступник директора Яцьківської середньої школи Васильківського району на Київщині, а потім директор Бориспільської середньої школи №1, завідувач міського відділу народної освіти Борисполя). Але, можливо, порятунком від тих клопотів була поезія, чиста, прозора, а іноді й пекуча, як материнська сльоза.

Розповідають, що ліричні шедеври Олександра Олеся, який служив ветеринарним лікарем на київській різниці і мусив щодня бачити смерть приречених тварин, народжувалися після тих щоденних кошмарів і були душевним порятунком для поета. Бути керівником сучасної школи чи освітянським чиновником — це безліч проблем, які може вирішувати лише людина розважлива і толерантна, вимоглива і тверда в переконаннях. М. Боровко одержав фах учителя української мови та літератури, а це, з початку 1970-х років, завжди викликало підозру у власть імущих в наявності у такого фахівця чогось націоналістичного.

Перша збірка М. Боровка «Березень планети» (1978) вийшла, коли поетові було вже тридцять, але, по-моєму, він ніколи не був початківцем (так за радянського режиму називали молодих поетів, які ще не мали книжки і не були членами Спілки письменників України). Ця книжка стала помітною, можливо, не для кон’юнктурної критики, а для справжніх цінителів поезії. Тодішній читач не мав широких можливостей читати високу поезію В. Симоненка, Ліни Костенко, Ірини Жиленко, М. Вінграновського, І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка та інших шістдесятників, але вряди-годи з’являлися твори молодих поетів, які серед заідеологізованої віршоробської сірятини були справді, мов подих березневих вітрів.

«Земні турботи» (1987) з’явилися через дев’ять років, а далі йшли до читача збірки «На межі літа» (1990), «Хатнище» (1992), але, як свідчить критика, «справжнє визнання принесла збірка «Ронделі» (1994), «Сповідь» (1997), «Різдво весни» (2003), «Квіти мойого саду» (2006)» (М. Славинський). А далі з’явилися Вибрані твори у 2-х томах (т. 1, «Хатнище боянового роду», 2007; т. 2, «Ронделі», 2007). І, нарешті, у 2010 р. з’явилася у видавництві «Генеза» розкішно оформлена художнім редактором Юлією Ясінською книжка «Ронделі», про яку хотілося б говорити більше, ніж це дозволяє обсяг газетної статті.

Про ронделі М. Боровка вже маємо прекрасну наукову статтю-передмову відомого поета й теоретика-віршознавця проф. Анатолія Мойсієнка, який стверджує, що «унікальною з’явою постали книги ронделевих віршів Миколи Боровка, що побачили світ у різних видавництвах країни 1994-го, 2000-го, 2003 рр. (зокрема, у перекладі російською мовою Леонідом Вишеславським). Сьогодні ряд Боровкових ронделів перекладений також французькою, німецькою, болгарською, білоруською, грузинською, киргизькою та іншими мовами» (див. вид.: Вибрані твори, т. 2. — С. 6—10/Ронделі Миколи Боровка).

Тут пора вже нагадати читачам, що рондель має визначену кількість рядків — тринадцять або чотирнадцять; у тринадцятирядковому перші два рядки повторюються у другій строфі (3,4 рядки), а перший ще раз повторюється як останній рядок вірша; у чотирнадцятирядковій формі кінцівка повторює два перші рядки.

М. Боровко створив понад триста віршів-ронделів, що є безпрецедентним випадком в українській літературі. Можна назвати творців такої (можливо, більшої чи й меншої) кількості сонетів, але досі ніхто не одважувався свою різнопланову поезію «втискувати» в таке своєрідне поетичне прокрустове ложе. Але це тільки так здається, бо коли починаєш читати вірш за віршем, то бачиш, що поет зовсім не залежить від цієї строгої поетичної форми. Можливо, саме ця форма й увиразнює лірико-філософське начало в його творах, а кольористика пейзажів передається з майстерністю академічного художника-живописця.

З усієї кількості віршів-ронделів М. Боровка Л. Вишеславський вибрав для перекладу лише п’ятнадцять. Уявляю собі складність вибору, перед якою стояв видатний майстер. Один з улюблених творів майже всіх, хто писав про творчість Боровка — це вірш про батьківську хату, про ту основу основ — Батьківщину, яка не підлягає купівлі-продажу:

Читаймо поезію Миколи Боровка! У ній знайдемо те, чого бракує в нашому сьогоденні — щирості почуттів і правдивості думок.