Його стратили в 43 роки, на вершині творчої самореалізації. Інкримінували націонал-фашистську терористичну діяльність і прагнення відторгнути Україну від СРСР. А відомий у світі ще за життя художник-бойчукіст Іван Падалка просто не міг жити та творити за загальноприйнятими лекалами, був відвертим носієм національного начала. 

Зізнайтеся, у вас не виникають аналогії з нинішньою українською реальністю? Адже й у ХХІ столітті, пише жовтневий випуск парламентського журналу «Віче», стикаємося з чиєюсь параноєю навколо бажання України бути вільною, навколо звичайного прагнення людей залишатися українцями. Стикаємося з молохом насильницьких смертей, із використанням митців як розмінної монети на першому плані ідеологічних війн. Але, попри потуги  кремлівського керівництва та його приспішників наліпити на всіх українців тавро фашистів і бандерівців, дедалі більше людей на планеті, переконує «Віче», розуміють, хто насправді є окупантом і агресором. Фашистами, стверджують журналісти видання, слід іменувати тих, хто вторгся на чужу територію, хто відправляє найманців, танки та БТРи через українські кордони, хто постійно залишає руїни після обстрілу «Градами» та мінометами…

Ясна річ, наша нинішня економічна скрута передусім спричинена війною, яку очільники держави продовжують сором'язливо називати АТО. А як нам не бути, м'яко кажучи, сором'язливими, коли ми енергетично залежні? Причому залежні з власної вини. Якби ще на світанку нашої незалежності, розповідає видання Верховної Ради України, заходилися модернізувати техоснащення геологорозвідувальних робіт і не відлякували, а справді активно залучали іноземних інвесторів до освоєння надр, то видобуток вітчизняного газу на сьогодні міг би становити 60—80 мільярдів кубометрів на рік, що вдвічі більше нинішніх потреб країни в блакитному паливі! І, до слова, вистачить його (за такого показника видобутку) щонайменше на сто років. Жовтневе число журналу чітко окреслює шляхи виходу з кризи, докладно знайомить із досвідом наших європейських сусідів у здобуванні енергетичної незалежності. 

Дізнаєтеся зі сторінок часопису, як українці і на фронті, і в тилу виборюють право жити на вільній землі. Чи допомагає їм у цьому сучасне козацтво, чимало представників котрого, немов оті паркетні генерали, не здатні тримати в руках ані шабель, ані стрілецької зброї? Коли нарешті рівень оплати праці українців перестане бути одним з найнижчих у Європі? Адже виробляємо ми валового продукту на душу населення лише в 4 рази менше, ніж середня європейська країна. То чому тоді отримуємо в 6—20 разів менше? Чому полтавці й досі вшановують генерала, який жодного стосунку до визволення Полтави в роки Другої світової війни не мав, і забули свого справжнього визволителя? Як три тисячі апельсинів врятували наприкінці ХVІІІ століття Одеський порт? Яким був давньоруський Львів? Чому Тарас Шевченко в останні місяці життя переймався не новими поезіями, не малярством, а… букварем? Відповіді шукайте в жовтневому числі «Віча».

Замовляйте журнал у редакції (тел. 044-235-79-58), передплачуйте на пошті. Індекс 74254. 14 грн. 10 коп. на місяць, 162 грн. 30 коп. на рік.

Вічаймося!