Чи можна оскаржити взяття підсудного під варту?

Перш за все слід сказати, що апеляційний перегляд справи вимагає обов’язкового видалення кримінальної справи у суду першої інстанції і передачу її в суд апеляційної інстанції, бо без кримінальної справи апеляційний її розгляд неможливий. Справа в апеляційну інстанцію передається в оформленому вигляді, тобто з підшитими всіма документами, з вичитаним та підписаним протоколом судового засідання, з розглянутими зауваженнями на протокол судового засідання. Але всі ці дії вчиняються лише по завершенні розгляду справи з постановленням рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню в суді першої інстанції. Після кожного судового рішення, яке постановлене з метою належної організації судового розгляду справи (а взяття під варту саме на це направлено), подобається воно комусь чи ні, протокол не підписується і зауваження на нього не приносяться.

Рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, це рішення по суті справи, тобто про засудження чи виправдання, застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або відмову в такому застосуванні, закриття кримінальної справи, повернення кримінальної справи на додаткове розслідування та інші аналогічні передбачені законом судові рішення.

До постановлення таких рішень по суті справи протокол судового засідання не підписується і зауваження на нього не розглядаються. Без цих дій апеляційний розгляд справи неможливий. Чи правильно обраний або змінений в процесі судового розгляду запобіжний захід, можна оцінити в основному за даними протоколу судового засідання та із засобів технічного фіксування процесу, якщо воно ведеться. Бо саме в них фіксується поведінка підсудного, зауваження та попередження.

Тобто без кримінальної справи, без протоколу судового засідання скарга не може передаватись в апеляційний суд.

У відповідності із Кримінально-процесуальним кодексом України (далі — КПК) кримінальна справа у суді першої інстанції проходить дві розведені в часі стадії, зокрема, попереднього розгляду справи, де вирішуються в основному організаційні питання, і безпосереднього розгляду справи, тобто розгляду справи по суті обвинувачення.

Обрати або змінити запобіжний захід, зокрема, взяти підсудного під варту або звільнити з-під варти суд має право в обох стадіях. Але це взяття під варту чи звільнення з-під варти не можна зразу ж оскаржити як з причин вищесказаного, так і причин принципового характеру.

Апеляційний розгляд питання про законність взяття підсудного під варту в процесі судового розгляду справи вимагає тривалої перерви в суді першої інстанції. Але така перерва законом не передбачена. Більше того, вона неможлива.

Безперервність судового процесу необхідна для послідовного, найбільш повного і правильного безпосереднього сприйняття суддями всіх обставин справи, обґрунтованого аналізу і оцінки доказів, об’єктивного, законного і справедливого рішення.

У відповідності із цим принципом, перерва у судовому процесі можлива лише для відпочинку суддів, а також в разі необхідності організувати хід судового розгляду справи у відповідності з нормами КПК, зокрема в разі заміни прокурора чи захисника, підготовки цих осіб до судових дебатів, витребування нових доказів, призначення і проведення експертиз, виїзду на місце скоєння злочину тощо.

Безперервність судового розгляду справи передбачає, що кримінальна справа до закінчення її розгляду не може бути витребувана із суду першої інстанції і передана в суд апеляційної чи касаційної інстанції. В той же час апеляційний чи касаційний розгляд справи, як ми сказали, неможливі без витребування справи.

У ході судового розгляду кримінальна справа може бути дана лише для ознайомлення у випадку, передбаченому статтею 86 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», зокрема, під час здійснення перевірки членом Вищої кваліфікаційної комісії суддів України даних про наявність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.

Процесуальний принцип безперервності судового процесу і неможливості витребування справи під час її розгляду ґрунтується на конституційному принципі незалежності судді і підкорення його лише закону. Одним із постулатів цього принципу є те, що в ході судового розгляду справи ніхто, в тому числі і вищі судові інстанції, не мають права підказувати судді, як йому слід діяти і які рішення приймати, яку тактику та стратегію застосовувати при дослідженні обставин справи, не мають права змінювати чи скасовувати його рішення, які він постановив в судовому розгляді справи. Бо це є втручання в роботу судді, що заборонено законом.

У цьому контексті «оригінальними» виглядають представники окремих держав, які повчають нас демократії, а самі в той же час відкрито і відверто вимагають давити на суд. Оцінку цим «демократіям» ми повинні давати, враховуючи і ці приклади.

Безпосередньо розглядаючи кримінальну справу, суд може приймати багато судових рішень, які не перешкоджають провадженню у справі, зокрема задовольняти клопотання або відмовляти в їх задоволенні, відводити окремих учасників процесу або відмовляти у відводі, видаляти із зали засідання, давати судові доручення, обирати або змінювати запобіжні заходи тощо. Суд  залежно від поведінки підсудного може багаторазово обирати та скасовувати міру запобіжного заходу або змінювати її. Він може вранці брати підсудного під варту, а ввечері звільняти або навпаки.

Чи перешкоджають ці рішення подальшому провадженню у справі? Ні, не перешкоджають. Вони спрямовані лише на належну організацію судового процесу та встановлення істини у справі.

Якби всі ці рішення суду можна було оскаржувати в апеляційну та касаційну інстанцію, то кожен кримінальний процес тягнувся б безкінечно. Ніхто і ніколи покараний би не був. Сама логіка життя підказує, що робити цього не можна.

Багато кому можуть не подобатись ті рішення, які приймає суддя в судовому процесі, але принцип його незалежності зумовлює всіх бути терплячими і чекати закінчення судового процесу та постановлення відповідного кінцевого рішення. Лише після цього можна піддавати апеляційній та касаційній критиці всі його рішення.

Саме ґрунтуючись на такій логіці, законодавець у статтях 347 та 348 КПК, передбачаючи конкретні судові рішення, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, та осіб, які мають право подати апеляцію, не передбачив можливості до кінця судового процесу оскаржити ті судові рішення, які винесені при судовому розгляді справи з метою організації судового процесу, оскільки вони не перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Аналогічний підхід законодавця і в виборі судових рішень, які можуть бути переглянуті в касаційному порядку (див. статті 383 та 384 КПК). Характерно, що у відповідності з таким стандартом, наділяючи учасників кримінального процесу правами під час судового розгляду справи, законодавець не наділяє їх правом оскаржувати дії або рішення суду, які вчинені під час судового розгляду справи. На цей предмет достатньо прочитати статті 263, 264, 266, 267, 268 КПК.

На жаль, захисники не бажають бачити цих простих для юриста істин, дезорієнтуючи підзахисних та суспільство. Але є різні захисники. Як сказав класик, «есть мужик и мужик. Если мужик не пропьет урожаю, я такого мужика уважаю».

Разом з тим слід звернути увагу суддів, що законодавець, наділяючи їх правом брати підсудного під варту, не наділив їх правом робити це легковажно.

Європейський суд з прав людини цю легковажність не прощає. Стандарти цього суду з питань позбавлення особи свободи до постановлення обвинувального вироку жорсткі і однозначні.

Ґрунтуючись на вимогах пункту «с» статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року цей суд у багатьох судових рішеннях, зокрема у справах «Штегмюллер проти Австрії», «Вемгофф проти Німеччини», «Мацнеттер проти Австрії», «Летельєр проти Франції», «Смирнова проти Росії» тощо сказав, що тримання особи під вартою до постановлення вироку можливе у виняткових чотирьох випадках:

— 1) при ризику неявки обвинуваченого на судовий розгляд;

— 2) при ризику перешкоджання з боку обвинуваченого, у випадку його звільнення, процесові здійснення правосуддя;

— 3) при ризику вчинення ним подальших правопорушень;

— 4) при ризику спричинення ним порушень громадського порядку.

Усі ці чотири ризики мають бути реальними і обґрунтованими, а не віртуальними, побудованими на домислах. Як сказано в окремих рішеннях Європейського суду з прав людини, аргументи на цей предмет не повинні бути «загальними й абстрактними».

Аналогічні вимоги передбачені і в КПК України.

Але ці зміни залежать не від суддів, а від підсудних та їх захисників, які також мають бути розумними і усвідомлювати, що до закінчення судового процесу вони не мають змоги оскаржити рішення про взяття під варту, бо КПК цього не передбачає.