На північно-східній околиці України, між Ямполем і Хутором-Михайлівським, є невеличка залізнична станція Неплюєве. Навіть тутешні жителі забули історію цього топоніму, а до революції сімейство Неплюєвих було одним із найвпливовіших у Російській імперії. Йому належало близько 100 тисяч десятин землі, з них біля Ямполя — 18 тисяч. 16,5 тисячі були у власності Миколи Миколайовича Неплюєва. У 1849 році він утілив у життя мрію всіх утопістів — жити у справедливому суспільстві. На жаль, про Миколу Неплюєва сьогодні більше знають за межами України. 11 вересня цього року цивілізований світ відзначатиме його 160-річний ювілей. Але щось не чути, щоб до цієї дати офіційно готувались у нас.
...Моя совість спонукає до сумнівів
Микола Неплюєв народився в Ямполі (нині райцентр Сумської області). Був глибоко віруючим. Володіючи неподалік Ямполя земельним масивом (понад 16 тисяч гектарів, що на ті часи коштувало більш як 2 мільйони рублів), писав: «Моя совість спонукає до сумнівів: чи є абсолютно законним володіння людиною багатьма тисячами гектарів землі?»
Неплюєв залишає пост радника російського посла у Мюнхені і повертається на батьківщину. Починає з відкриття в селі Воздвиженське біля Ямполя притулків для дітей-сиріт. Їх вихованцями стали хлопчики і дівчатка із 14 губерній. У 1889-му він створює у Воздвиженську Трудове братство, першими членами якого стали випускники притулків.
Неплюєвське трудове братство — дивовижний феномен у світовій історії. Неплюєв підписує акт про передачу в колективну власність Братству 16,5 тисячі гектарів своєї землі. Це — 1901 рік. Окрім землі, він дарує братству лісові угіддя, заводи. Так один із перших у світі сільгоспкооперативів одержав стартовий капітал. Неплюєв почав прищеплювати економічним відносинам на селі культурно-цивілізаційний аспект. Він привіз із Німеччини до Воздвиженського маленькі лопатки і грабельки, щоб восьмирічні діти привчалися до праці.
Економічні успіхи кооперативу вражають. У 1902 році чистий прибуток братства — 82 тисячі рублів, у 1904-му — 97 тисяч, у 1907-му — 112 тисяч рублів. На ті часи — величезні гроші.
Майже кожна виробнича галузь мала замкнений цикл. У Воздвиженському заклали величезний сад й організували переробку плодів, спорудили сирзавод, меблевий цех, цегельний завод, спиртозавод, продукція якого використовувалась під час виробництва бездимного пороху в Шостці. У кооперативі мали все нове й передове: від породистої худоби до техніки. Воздвиженці одні з перших побачили трактори (у 1919 році) і дзвонили одне одному по телефону. Локальна телефонна мережа фірми «Еріксон» з’явилась у Воздвиженському ще в 1911 році. Ще раніше — у 1900-му — для членів Трудового братства встановили душові кабіни. А в 1916-му братство започаткувало кольорову фототеку. Було відзнято кілька сотень слайдів, частина яких збереглась донині. Мали свої хор, оркестр народних інструментів і навіть камерний симфонічний оркестр.
Як це знищили
Була ідея: набрати в братстві інструкторів і командирувати їх до інших губерній, щоб започаткувати там такі само комуни. Але вийшло по-іншому. Після Жовтневої революції Неплюєвське трудове братство пережило три хвилі репресій. Із 639 членів кооперативу залишилося не більш як 80, яким довелося вступити до колгоспу. Хто не хотів, мусив іти геть і не заважати будувати «нове життя». Вихованців Неплюєва оголосили «попівськими годованцями», багатьох звинуватили в контрреволюції і засудили, декого розстріляли. Нова влада не могла змиритися з тим, що братчики, сідаючи їсти, молилися і мили руки. Та головним було, либонь, інше. Модель Неплюєвського трудового братства передбачала рівність у заможності, а нове пролетарське суспільство могло забезпечити лише рівність у бідності. Останнє, звичайно, набагато простіше...
Невеличке Воздвиженське стало епіцентром нового економічного мислення та духовно-культурним центром українського Полісся. Сюди переїжджали жити цілими сім’ями.
У середині 20-х років ХІХ століття у Воздвиженському на експропрійованій матеріально-технічній базі Неплюєвського трудового братства створили колгосп імені Жовтневої революції. Він був приречений на процвітання, оскільки вже з перших своїх днів використовував і технології, і виробничі потужності, і приміщення братства.
З 1980-х років почався поступовий занепад господарства, в середині 1990-х деградація стала незворотна.
Директор музею Трудового братства у Воздвиженському, втиснутого у невеличку шкільну кімнату, Валерій Авдасьов — один із небагатьох в Україні, хто не лише знає про це явище, а й багато робить для збереження його пам’яті та популяризації неплюєвських ідей.
За словами підприємця з Ямполя Олександра Прохора, майже всі наявні на сьогодні нежитлові приміщення у Воздвиженському збудовано силами Трудового братства. Виняток — школа та колгоспний будинок культури. Будівлі 100-річної давнини — капітальні. Нині в одному із неплюєвських приміщень — сільрада та пошта, в другому — фельдшерський пункт-амбулаторія (донедавна була лікарня з 25 ліжками для хворих), у третьому — магазин. Біля сільради зберігся вимощений цеглою, поставленою на ребро «в ялинку», невеличкий п’ятачок. Сучасна тротуарна плитка розкришується за кілька років, а ця рятує від грязюки вже друге століття. Ще не так давно у Воздвиженському працювало сім магазинів і був навіть комбінат побутового обслуговування. Ці об’єкти також містились у приміщеннях братства, а комбінат займав будинок, де жив колись Микола Неплюєв. Сьогодні на дім великого благодійника і просвітителя дивитися без сліз неможливо. Половину його займає церква. Там на даху стоїть хрест, стіни охайно пофарбовано, подвір’я незабур’янене. Друга половина дому — мов із фільму жахів. На різьблені вікна поставили грати, а крізь розбиті шибки видно купи сміття всередині та ознаки розграбування.
Залишених Неплюєвим та його братством будівель у Воздвиженському стає дедалі менше. Долею цього спадку занепокоєні директор музею Валерій Авдасьов, власник особистого селянського господарства Олександр Прохор, фельдшер Сергій Ушко, головний лікар сільського ФАПу Олександр Донік та інші. Останнім часом у Воздвиженському почастішали дивні пожежі. Від вогню чомусь страждають лише неплюєвські будівлі. За однією з версій, будинки братства «гинуть за метал». Під час їх будівництва було використано масивні металеві балки, рейки, на які полюють здавачі металобрухту. Пожежі таке полювання значно спрощують.
Цю версію не відкидає і сільський голова Воздвиженського Микола Козюля. Але жоден із випадків підпалів (якщо це справді були підпали) не розслідувано, як належить, правоохоронцями, винні не покарані, відтак, мабуть, «далі буде».
У будинку Неплюєва колись були ковані сходи. Коли у Воздвиженському збудували колгоспний будинок культури, їх перенесли туди. А в наші дні вони безслідно зникли на дачі... когось із «нових українців». Бо витвори ручної ковальської роботи нині в моді, мати у себе сходи, на які колись ступала нога Неплюєва, — то елемент престижності для будь-якого олігарха.
Микола Козюля каже, що відчуває особливу місію, котра лежить на ньому як на керівникові Воздвиженського. Але у місцевому бюджеті немає грошей не те що на духовність та відродження історичної пам’яті, а навіть на поховання безрідних небіжчиків.
Вихід один: треба, щоб, як і колись, у Воздвиженському запрацювала економіка. Бо поки що на території сільради діє лише кілька об’єктів: трішки фермерських господарств, лісопилка, школа, амбулаторія... І тюрма! Це ж треба додуматись до такої символіки: у місці високої історичної духовності розмістити буцегарню...
Відновлення історичної та економічної справедливості, пам’яті про все, що стосується Трудового братства, — то місія не лише воздвиженців, а й влади — від місцевої до столичної. У переддень 160-річчя Миколи Неплюєва маємо нагоду хоча б для початку цієї роботи.
Будинок Неплюєва у Воздвиженському.
Сумська область.
Фото Владислава ЖМУРКОВА.
