Щоб бути успішним тренером, фізичне здоров’я — не головне

Оголошення, яке Андрій Радько дав на одному з донецьких інтернет-форумів, лунало так: «Хочу зібрати футбольну команду. Є одне «але», пов’язане зі мною. Про деталі — під час зустрічі». Було це 2008 року. Тоді мій співрозмовник ще не мав досвіду тренерської роботи, проте мав велике бажання. А ота «дрібничка», пов’язана із автором оголошення, — це той факт, що сам він є інвалідом з дитинства. П’ять років тому перестав ходити зовсім. Прикутий здебільшого до візка, донеччанин захопився... футболом.

«Якби від кого почув — не повірив би, але сталося саме так, — пригадує Андрій. — Все почалося з комп’ютерної гри «ФІФА-2003», за якою я проводив час. Тоді й подумав: а чому б не спробувати самому стати тренером?»

Під час першого знайомства і тренер, і команда футболістів-любителів сподобалися одне одному. Хоча у «коуча» не було жодного досвіду, гравці повірили. Не стало на заваді й «але», про яке попереджав донеччанин. «Мабуть, хлопці побачили блиск в очах, моє бажання щось зробити. Перший матч пам’ятаю досі. Ми програли з рахунком 1:2. Потім були виграші й програші. Але в них, вважаю, не було ще моєї заслуги, адже я прийшов таким собі «хлопчиком із двору».

Уже три роки поспіль 27-річний наставник приводить своїх підопічних до перемоги в кубку пам’яті Миколи Головка — легендарного футболіста, який є рекордсменом за кількістю ігор, проведених за одну команду в чемпіонатах України, — 1524 матчі. Теперішня команда молодого тренера називається «Акула». Вік гравців — від 13 до 28 років. Головною перешкодою у своїй спортивній кар’єрі мій співрозмовник називає відсутність грошей. «За одну гру потрібно заплатити 100 гривень із команди. Це велика сума для хлопців, траплялося, лише п’ятеро бігали по полю. То у одних грошей немає, то в інших».

«Люблю боротьбу на будь-якому рівні. Тому і пішов у спорт», — зізнається Андрій. Він каже, що хотів би, аби його робота була пов’язана саме із футболом. «Я непосидючий, і коли мені казали: мовляв, піди, вивчись на бухгалтера... Я би загнувся із цими дебетами-кредитами», — сміється співрозмовник.

Тренер-любитель заочно закінчує Донецький інститут фізкультури і спорту. «Якби вчився на стаціонарі, то вже закінчив би, — пояснює Андрій. — Але в гуртожитку я не можу жити за станом здоров’я, а їздити щодня на заняття на таксі — дорого. 

Попри побутові та фінансові труднощі, мій співрозмовник випромінює оптимізм. Ми зустрілися у пам’ятний для всієї команди день: мужньому тренеру та гравцям влаштували екскурсію по стадіону «Донбас Арена» та музею футбольного клубу «Шахтар».

«Здійснилася мрія, це колосально! — захоплено ділився враженнями Андрій, сидячи в кріслі головного тренера «Шахтаря» Мірчі Луческу. — Це не передати словами. Завжди, скільки бував на матчах, поглядав у бік тренерської лави. Так хотілося побувати на ній!» У музеї «Шахтаря» на команду чекав сюрприз: привітати гостей прийшов гравець Тарас Степаненко. Він побажав Андрію здоров’я та передав у подарунок футбольний м’яч зі своїм автографом. «Я знаю, як важко грати без фінансової підтримки. Мене мама виховувала сама і, пам’ятаю, оплачувала всі поїздки та витрати в дитячій школі «Торпедо» у Запоріжжі», — зізнався спортсмен.

Почувши прохання дати пораду людям, які опинилися у складних життєвих обставинах, Андрій Радько замислюється. «Радити нічого не буду. Але неможливого нічого немає, я в цьому переконався. Хочу побажати людям із фізичними вадами знаходити в собі силу волі, щоб не занепадати духом. Я живу та радію життю. Воно прекрасне!».