У селі Бучак на Черкащині відбулися традиційні — вже дев’яті — Затуливітрівські читання, присвячені пам’яті чудового українського поета, видавця, редактора, лауреата премій імені Павла Тичини та Павла Усенка Володимира Затуливітра. Його життя в розквіті творчих сил, як уже розповідав своїм читачам «Голос України», трагічно обірвалося в цьому старовинному козацькому поселенні на Дніпрових кручах поблизу Канева. В селі з не менш трагічною долею: його прирекли на забуття бездушні перетворювачі природи, натхненні ідеєю «реформувати» навколишні красоти в болото. На щастя, їй поки що не вдалося здійснитися: виселений на початку дев’яностих років минулого століття Бучак подає ознаки життя здебільшого... цвинтарем, на якому упокоївся прах і Володимира Затуливітра. Поета, котрому належить геніальне застереження до нащадків: «Я вже земля. А вам ще треба неба...»...
«Небо» й утримують на собі заходи, що увійшли в історію сучасної літератури як Затуливітрівські читання. Щороку, на день Святого Володимира, голова благодійного літературно-мистецького фонду поета Любов Снісар організовує в Бучаку справжню презентацію його творчості. Втім, слово «презентація» не зовсім точне. Цей казений термін не передає повноту події, зітканої і з печалі за передчасно обірваним голосом Володимира Івановича, і з насолоди від чергового занурення в глибини чистої і чесної поезії, і з дивовижного розуміння творчості Затуливітра, яке демонструють школярі з Черкащини — декламатори його віршів, і зі зворушливої щирості, з котрою Любов Василівна звітує — наче живому — Майстрові про все, що зроблено за рік для збереження і поширення його літературної спадщини.
Зроблено, насамперед завдяки зусиллям Любові Снісар, багато. Навесні, впродовж двох тижнів, у Літературно-меморіальному музеї-квартирі Павла Тичини було розгорнуто виставку із фондів бучацького музею Володимира Затуливітра; письменники — побратими Володимира Івановича та його земляки — розповідали відвідувачам про життя та творчість поета, про його щедрий внесок у скарбницю української літератури.
Протягом восьми місяців на радіоканалі «Культура» щотижня виходила в ефір «Радіо-книга про Володимира Затуливітра» (ведуча — Любов Снісар, редактор — Світлана Свиридко).
Порадував і Григорій Білоус, головний редактор часопису Черкаської обласної спілки письменників «Холодний яр», надрукувавши невідому прозу Затуливітра. Нині голова фонду працює з рукописами повістей, написаних Володимиром Івановичем наприкінці життя тут, у Бучаку...
Попри все це, сама Любов Василівна досягнутим не вдовольняється. Каже, не вдалося зрушити в найголовнішому — відродити Бучак, його колись пишні сади та оселі. Зберегти довкілля: знаменитим канівським горам і далі загрожують техногенні герострати, навіяні манією поховати райські місця під мертвим болотом гідроакумулювальної станції. Про відновлення села мріяв за життя Володимир Затуливітер; його друг, довголітній директор музею поета архітектор Вадим Бородін прагнув втілити на цих кручах їхній спільний задум — створити історично-культурний комплекс «Україна на всі віки», та, на превеликий жаль, передчасна смерть обірвала і його зусилля. Плани залишилися планами. У фонді грошей немає. У тих, в кого вони є, душа не болить за втраченим краєм. А чиновникам узагалі байдуже, «як Україну злії люде присплять лукаві, і в огні її, окраденую збудять...»....
...Козацький шпиль майорів вишиванками і рушниками, палахкотів оберемками чорнобривців і соняшників біля хреста на могилі поета. Тихо бриніли струни бандури Миколи Мошика — автора дум на слова Володимира Затуливітра. Повітря п’янило ароматом розімлілого під гарячим сонцем козацького ялівцю і свіжоскошеного сіна. І ось полинув чистий дзвін привезеної з Тібету чаші — читання починаються. Любов Василівна вслухається в його символічний голос і вірить, що колись залунає над Славутичем, над усім середнім Подніпров’ям дзвін закладеної в Бучаку церкви Покрови Пресвятої Богородиці — Пам’яті затоплених сіл. «Слухаю і здається, немов ми її вже збудували за проектом Вадима Бородіна, і хоч ми отут, святом оцим, будуємо духовний наш храм, віриться, що і білий хрест, закладений директором музею, виросте у білокамінний храм Покрови, стіни якого опереже блакитна стрічка. Це — наш Дніпро, «тікище» якого, як писав Затуливітер, ще «не розоране бідою, ще він не «підморний», а несе чисту воду багатьом десяткам сіл, нині вже майже забутих «потопельників», а кожне з них мало свій намолений храм, сув’язь із Небом тримала їх над водою... Отоді й огорне святим своїм Покровом Богородиця Бучаки, що давно вже сидять у Божій карі руїн, запустіння, здичавіння й моральної деградації, поверне життя велелюдному колись мальовничому селу, яке зобразив Архип Куїнджі на своїй знаменитій картині «Місячна ніч на Дніпрі», і може засвітитися згасле полотно знову сріблястим таємничим місячним сяйвом...»
Чия «непідморна» душа озветься, аби підставити плече і розстебнути кишеню для втілення мрії — ренесансу полотна живого куточка Вітчизни, «України на всі віки»? Крім усього іншого, інвестиції в ініційований Вадимом Бородіним проект «Бучак та його околиці» (з містечком митців та народних майстрів, з будиночками для гостей) не пропадуть: вони конвертуються в туристичну принаду для тих, хто мандруватиме Шевченківськими та козацькими стежками, адже поряд — Канів, Трахтемирів, неймовірно розкішні панорами і сонячних днів на Дніпрі, і місячних ночей. А туристи, як відомо, народ не тільки цікавий до пізнання нового, а й платоспроможний. Було б лише за що викладати гроші...
...Також традиційно ще рожеву калину із саду Володимира Затуливітра учасники читань під вечір принесли до Канева — на Тарасову гору. «Кровообігом століть» колись назвав культуру Володимир Іванович. У них з Тарасом Григоровичем справді спільне кровотворне коло — Україна, її література, історія і канівська земля. Спільна любов і спільне місце останнього земного притулку. Віддати її на поталу «безбатьченкам» — це не тільки глум над пам’яттю мертвих. То — ганьба для живих. І величезна втрата для ще не народжених. Перерізання сув’язі з Небом, що тримає нас усіх на землі...
Поет Володимир Затуливітер.
Фото з архіву музею поета.
