Простіть нас, як і ми прощаємо...

Разом із завідувачем сектору у справах національностей Волинської облдержадміністрації Олександром Кравчуком і радником голови Волинської облдержадміністрації Анатолієм Денисюком їдемо із Борового на місце розташування колишнього села Островки. Його трагедія нагадує долю української Сагрині в Польщі, чеського Лідице, білоруської Хатині... Ґрунтова дорога вся у вибоїнах, вщерть заповнених водою від рясних літніх дощів. Місцевість ж бо тут болотиста. Недарма, напевно, з’явилась і назва села — Островки. Вочевидь, йшлося про невеличкі площі сухої землі серед багнистих угідь. Дивуємося, що на карті ця ґрунтівка позначена як досить значна магістраль. Але то неспроста. Кажуть, до війни з Борового до Запілля вела мощена дорога. Окремі камені з неї потрапляють під колеса і тепер. Потім бруківку розібрали, а ось бетонний міст через меліоративний канал залишився. Прохідності нашої «Ауді» вистачило для того, щоб подолати три кілометри шляху. Останніх п’ятсот метрів йдемо пішки. З хвилюванням вдивляємося в двохсотлітній берест над дорогою — живого свідка трагедії, яка сталася тут 30 серпня 1943 року. Метрів за триста від дерева-патріарха на пагорбку залізна огорожа, за нею — хрест і пофарбована в біле понівечена фігура Божої Матері. Біля її підніжжя — давно згаслі лампадки і квітучий барвінок. Колись тут стояв у всій красі костел Святого Апостола Андрія села Островки. Він також не пережив того страшного серпневого дня і спопелів у пекельному вогні. До цього місця щороку приїздять вцілілі свідки тих кривавих подій та їх родичі. То що ж трапилося тут 68 років тому?

Як свідчить довідка головного управління з питань внутрішньої політики та зв’язків з громадськістю Волинської облдержадміністрації, станом на жовтень 1940 року в селі Островки проживало 664 особи переважно польської національності. З осені 1942 року тут розмістили одну із баз (пляцувку) польської самооборони та польської Армії Крайової, звідки здійснювалися напади на навколишні українські села Сокіл, Полапи, Перекірку та інші.

Загострив ситуацію і перехід місцевих поляків на службу в німецьку поліцію. Тобто після того, як її на початку 1943 року почали масово покидати українці. А ще — тупиковий характер переговорів українського та польського підпілля щодо майбутнього статусу Волині, провокаційні дії німецьких окупантів та радянських партизанів, спрямовані на розпалювання ворожнечі між поляками та українцями.

У Головному проводі ОУН, незважаючи на те, що деякі його члени були проти «відкриття третього фронту», перемогли прибічники антипольських акцій. Свою позицію вони обґрунтовували потребою усунути з теренів, які мали стати операційною базою УПА, «всі ворожі елементи», тобто всі населені пункти, де мешкали поляки. Такими у Любомльському районі виявилися Островки, Воля Островецька, Янківці та інші.

Отож 30 серпня 1943 року село Островки було оточене боївками УПА та селянськими загонами українців з сіл Сокіл, Полапи, Перекірка, Гуща і повністю знищене. Загинуло 476 осіб. Ще 580 осіб вбили в сусідній Волі Островецькій.

Ще глибші причини цього кривавого конфлікту бачить директор Любомльського краєзнавчого музею Олександр Остап’юк:

— Практично з початку 1919 року територія району була окупована поляками. Довоєнна політика польського уряду призвела до нової дискримінації українців. Невиконаними зосталися умови Ризького договору 1921 року між Польщею та Радянською Росією про надання автономії українцям у польській державі. На місцях адміністрацію очолювали лише поляки, в польській поліції не було жодного українця. За короткий період більшість місцевих шкіл перевели на польську мову навчання. Староство, магістрат, суд, прокуратура та інші управління і відділи очолювали тільки поляки. Документи приймалися лише державною польською мовою. Найкращі землі в старостві роздали польським осадникам (учасникам війни проти УНР та Червоної Армії). Закривали і переслідували прогресивні організації, зокрема «Просвіта», підпали під заборону українські прогресивні партії. В армії українців практично не допускали до офіцерських звань. Українська мова жила лише на побутовому рівні. У 20-х роках в православних парафіях забрали на користь держави значну кількість церковної землі. Одне слово, політика Другої Речі Посполитої на окупованих українських землях зводилася до знищення українських традицій, до повної полонізації краю.

Місцеве населення зазнало великої шкоди від відступаючої польської армії на початку Другої світової війни в 1939 році. Зі встановленням радянської влади на волинських теренах значна частина поляків перебралася на лівий берег Західного Бугу — на територію окупованої німцями Польщі. А місцевих осадників і службовців, які того не встигли зробити, репресували і вивезли на Сибір. У березні 1943 року більшість української допоміжної поліції пішла в лави УПА. Їх місце найчастіше займали поляки, які зі зброєю в руках мали змогу знущатися над місцевим населенням. На території Любомльського району поляки проживали ближче до річки Західний Буг, а саме — в селах Римачі, Ягодин, Купрачі, Теребейки, Островки, Воля Острівецька, Янківці, Савоші, Кути, Біндюга, Землиця, Колонія (біля села Чмикос). У селах району, де проживало більшість поляків, почали створювати відділи самооборони, збирати зброю.

У 1943 році ОУН-УПА видали розпорядження, щоб польське населення залишило територію району і перейшло на другий берег Західного Бугу. Коли перші біженці з’явилися там, з Лондона, де тоді знаходився польський уряд в еміграції, надійшла вказівка: не залишати територію Волині, а готуватися там до польського повстання ще до приходу Червоної Армії. Після цього курінь УПА «Лисого» розпочав підготовку акції щодо знищення польського населення у найбільш воєнізованих польських селах району. 29—30 серпня 1943 року упівці атакували села Кути, Янківці, Островки, Волю Острівецьку, Колонію, Чмикос. Усі ці населені пункти були повністю спалені, а значна частина їх жителів — знищена. Так розпочалася боротьба за українську землю, на якій українці планували збудувати свою соборну державу, а поляки — знову прилучити її до Речі Посполитої.

Після цих подій з 31 серпня по 9 вересня 1943 року в гміну Сверже перейшли через Західний Буг 2572 поляки. Принагідно нагадаємо нашим читачам, що на території Любомльського повіту на кінець 1939 року проживало трохи більш як 12 тисяч поляків.

Згодом ліпше організовані і краще озброєні, ніж УПА, підрозділи новоствореної 27-ї Волинської дивізії Армії Крайової розпочали відплатні акції. Як їх результат — спалені села і знищене українське населення в селах Висоцьк, Рівне, окрім того були ще напади на села Радехів, Полапи, Сокіл, Перекірка, Штунь, Запілля, Чмикос, Вижгів.

Треба сказати, що під час цих трагічних подій у Любомльському районі з обох сторін гинули насамперед люди літнього віку, жінки і діти. Водночас маємо приклади, коли українці і поляки рятували одне одного, попереджуючи про небезпеку.

Під час польсько-українського конфлікту 30 серпня 1943 року священик села Рівне Роман Лещишин закликав місцевих жителів допомогти полякам перебратися за Буг, на Холмщину. Житель села Рівне Лесь Павло допомагав полякам переправитися на протилежний берег річки.

Здобуття Україною в 1991 році державної незалежності сприяло налагодженню так званої народної дипломатії між двома сусідніми країнами. Тисячі українців почали відвідувати рідних у Польщі, поляки — відшукували родинне коріння по цей бік Західного Бугу. Буваючи за кордоном, і ті, й інші не забували побувати на могилах загиблих родичів, вшанувати їх світлу пам’ять. Місцева влада прикордонних воєводств Польщі та Волинської області сприяла цим процесам. Так, рішенням Любомльської районної ради від 29 червня 1992 року Товариству Друзів Кременця і Волино-Подільської землі з міста Любліна, Республіка Польща (голова Леон Попек) було надано дозвіл на проведення усього комплексу робіт (у тому числі — й ексгумаційних) з увічнення пам’яті загиблих поляків на території району, зокрема, і в колишньому селі Островки. Вже в серпні того ж року польська сторона під керівництвом Леона Попека провела ексгумацію, під час якої на території колишніх сіл Воля Островецька й Островки знайдено останки відповідно 243 і 80 осіб. З ініціативи того таки Попека, родина якого проживала і загинула (окрім матері) в 1943 році в селі Островки, на місці спаленого костелу встановлено пам’ятний знак — хрест та понівечену скульптуру Божої Матері. Захоронення людських останків здійснено на розташованому між колишніми селами кладовищі, яке в 1993 році за кошти сільгосппідприємства із села Рівне обнесено металевою огорожею.

У липні, коли ми побували на цьому лісовому некрополі, побачили його у цілком пристойному вигляді. Жодних сухих гіляк на землі, зайвих дерев вздовж висипаних дрібним щебенем доріжок, а головне — щойно змонтована металева огорожа з фасадного боку вказувала на доглянутість цього святого місця.

Неквапно йдемо кладовищем, вдивляємося в написи на надгробках. Вони свідчать, що захоронень повоєнної пори тут немає. Зате є кілька меморіальних поховань. Так, у 2005 році на звернення тодішнього Генерального консула Республіки Польща в Луцьку Войцеха Галонзки обласна комісія у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій погодила, а Рівненська сільська рада Любомльського району рішенням від 25 листопада того ж року дозволила встановити на цьому кладовищі пам’ятні знаки п’яти невідомим червоноармійцям та шести невідомим воїнам Війська Польського, які загинули в 1920 році та трьом воїнам Війська Польського, які загинули в 1939 році.

Очікується, що наприкінці вересня сюди, для вшанування жертв війни, прибудуть Президент України Віктор Янукович і Президент Республіки Польща Броніслав Коморовський. Аби достойно зустріти високих гостей, на Волині багато чого робиться. Зокрема, розпочато реконструкцію шляху від села Рівне до Борового і будівництво дороги від Борового до села Запілля. За попередніми підрахунками, вартість цих робіт становитиме майже 30 мільйонів гривень. І дороги ці служитимуть людям. Бо із прокладанням сучасного путівця на Запілля майже у півтора разу скоротиться шлях з сіл Вишнівка, Гуща, Борове до райцентру Любомль.

Збираючи фактаж для цього матеріалу, ми зустрілися з головою Волинської облдержадміністрації Борисом Клімчуком. Не поцікавитися думкою цього високопосадовця ми просто не могли. Адже саме завдяки його ініціативі та менеджментським зусиллям зроблено чимало добрих справ щодо увічнення пам’яті жертв воєн та політичних репресій.

— Ця болюча тема зазвучала в площині політичній десь з 2003 року, — нагадує Борис Петрович. — До того часу вона перебувала в площині людській, загальнохристиянській. Ми щось робили на нашому боці, поляки — на своєму. Хоча, якщо покласти руку на серце, то ми зробили за ці роки набагато більше.

Я прийняв своє рішення ще торік. Воно доволі просте. Здійснюємо загальнохристиянські роботи насамперед на тих кладовищах поляків усіх часів, які є на нашій території. Зокрема, на кладовищі поблизу колишніх польських сіл Островки та Воля Островецька. Там є старі поховання до 1939 року, початку Другої світової війни, є меморіали 1920 року.

Там такі стилізовані хрести дерев’яні півтора місяця тому поставили для зйомок польські телевізійники. Напевно, щоб показати наскільки ми нецивілізовані, наскільки ми вар’яти. Я провів тут відповідні переговори з ординарієм Луцької дієцезії римо-католицької церкви єпископом Маркіяном Трофим’яком, з польськими громадськими організаціями. Сказав, що не треба глумитися над людьми, не використовувати фальшиве тло для кінозйомок і для нечесних політиків сьогоднішнього дня. Давайте, запропонував, зробимо своїм коштом римо-католицькі хрести дубові, які століттями стоятимуть. Погодилися і ми зараз там продовжуємо роботи. Фасадну частину паркана замінили. До речі, на одній секції металевої огорожі — стилізований православний хрест, на іншій — римо-католицький. Люди, які знайшли останній спочинок на кладовищах, помирилися вже давно. Мертві сорому не ймуть.

Я зустрічався з секретарем ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва Анджеєм Кунертом. Немає секрету: ми наводимо лад на цьому кладовищі для можливих навідин сюди двох президентів — Броніслава Коморовського і Віктора Януковича, який попередньо планується на кінець вересня. Але був би візит чи ні, прагнемо завершити свою роботу тут і ще на п’яти кладовищах, які є в українсько-польському протоколі. Тому що у великому Договорі між Україною і Республікою Польща 1992 року записано чітко: ми, українці, згідно з нормами міжнародного права, з національними і релігійними звичаями беремо під захист могили, цвинтарі та місця поховань, а також сприяємо виконанню робіт з увічнення пам’яті на своїй стороні, а поляки — на своїй.

Тим часом кілька наших волонтерів і будівельників працюють у гміні Ласкув — там є села Модринь, Вишнів. Це колишні українські села. Місцева влада сприяє нам у цьому. Тобто ми проводимо роботи і по той бік кордону. До речі, в село Сагринь, де є поховання українців, вже тричі виїжджали наші будівельники. Ми там навели повний порядок: переклали плитку, паркан відремонтували, браму, навіть щогли поставили, щоб можна було приспустити у жалобі державні прапори. Тобто роботи йдуть повним ходом.

Пригадую відкриття 1993 року меморіалу в колишньому селі Засмики Ковельського району. Там, на кладовищі, поховані жовніри 27-ї дивізії Армії Крайової. Ми той цвинтар впорядкували.

І якби не цей злощасний 2003 рік, коли політики взялися «допомагати» нам з одного і другого боку, все було б добре.

Тому хочемо повернути все до належного стану, до європейських цивілізованих стосунків, до християнських, загальнолюдських цінностей. Доповідав про це міністру закордонних справ і Президенту. Віктор Федорович підтримав ці наміри і додав, що це зарахується нам і на цій землі, і на небесах. Передав йому, а також маршалку Люблінському, архієпископу Польської православної церкви Авелю альбом зі світлинами впорядкованих нами польських кладовищ на Волині.

Ми не просимо для цього бюджетних коштів. Усе робимо за рахунок спонсорських грошей. Наші співвітчизники розуміють важливість цієї справи і допомагають її реалізувати.

Це потрібно не мертвим, невинно убієнним. Це потрібно нам: сучасникам, нашим дітям і внукам. Як на правому березі Західного Бугу, так і на лівому.