Так вважають рідні померлого. І через те два місяці ця родина не мала ні миті спокою. Кожному з родичів усюди ввижався померлий. Він гірко дорікав рідним, що не поховали його по-людськи, ображався, благав... На перший погляд сторонньої людини, все було в обряді його поховання, як належить, як і в інших людей. І обід справили, і поману дали тим, хто прийшов попрощатися з односельцем. Та не було на похороні священика, не проспівав він над гробом «Вічную пам’ять». Чужа людина цього й не помітила б. Мовляв, є ж атеїсти. Але в селі, як в одній ложці: всі всіх бачать, усі все про всіх знають. Селом пішла чутка, що чоловік... самогубець. Це їх, як відомо, святі отці не відспівують. І взагалі — хоронять їх поза цвинтарем. І хоч-не-хоч, на всій родині лежить тавро: от, мовляв, довели чоловіка.
Що насправді сталося?
«9 травня, — пише в листі до редакції сестра дружини померлого пані Валентина Бажура, — в нашій родині трапилося горе... Це сталося по обіді. Коли сестра мені зателефонувала, я була шокована, адже ще восьмого травня я з братом спілкувалася, він приїздив до міста, зняв у банкоматі пенсію, яку отримував по інвалідності, купив продуктів. Сім’я жила небагато, на одну його пенсію. Я почала допитуватися у сестри, як це сталося. Вона розповіла: «Коли зготувала обід, зайшла в хату, чоловік сидів за столом, у руці мав пігулки, які він постійно приймав. Йому було зовсім зле. До лікарні не довезли... У прийомному покої черговий лікар пояснив, що смерть не могла наступити від цих пігулок, адже це не ціанистий калій, який миттєво вбиває. Також нам повідомили, що буде проведено розтин тіла, й експертиза виявить остаточну причину смерті.
Дорогою додому сестра заїхала до священика, щоб домовитися про поховання. Він запитав її, що сталося, і сестра вкотре розповіла те, що бачила. На це священик заявив: ховати самовбивцю не буду. Сестра в розпачі пішла, плачучи не тільки від горя, а й від такої «підтримки» духовного пастиря. Чому він, не дочекавшись розтину, не дізнавшись про справжню причину смерті, виніс свій вердикт?! Окрім того, ввечері 10 травня, десь о 19-й годині священик зателефонував прихожанці сільського храму, яка відповідала за церковні атрибути, і суворо наказав їй нічого не видавати нашій родині для поховання, бо, начебто, він телефонував уже в морг і знає, що наш родич наклав на себе руки.
Розповім трохи про покійного. За життя він немало намучився. За останні 20 років переніс 12 операцій. А сім років перед кончиною хворів на туберкульоз легенів. У зв’язку з цією тяжкою недугою лікарі й визнали його інвалідом, відтак йому призначили пенсію по інвалідності. Хвороба давала про себе знати щомиті, він завжди тяжко дихав. Принести відро води для нього було неабияким навантаженням. Але, тим паче, він намагався бути корисним родині, допомагав і сусідам, хто що попросить. Довкола ж одні вдови живуть і всім треба тої помочі, як повітря...
Не можу передати, як ми всі були шоковані розпорядженням священика не давати церковних хоругов на похорон. Як міг він знати все наперед, коли нам у морзі повідомили, що розтин буде проводитися тільки 11 числа о 9 годині ранку при судмедексперті?! Саме цього дня ми поїхали в морг і дійсно вранці проводили розтин. Чому священик збрехав? Хіба він не покликаний іти до кожної людини з правдою, миром?
Коли експерт вийшов до нас, ми кинулися дізнатися правду. Він сказав: у чоловіка і легені, й серце начисто зношені. Серце своє відкалатало, — пояснив він.
Далися взнаки ті 12 операцій, які переніс під наркозом, хвороби. Нам видали довідку про причину смерті, що свідчить: покійний помер від зупинки серця. Окрім того, районний відділ МВС України 12 травня моїй сестрі Тетяні адресував ще одне підтвердження того, що її чоловік не є самовбивцею. «Повідомляємо вам, що СВ Кам’янець-Подільського РВ УМВС України в Хмельницькій області за фактом смерті М. (прізвище повністю не називаємо з моральних міркувань) проведено перевірку, де в порушенні кримінальної справи відмовлено на підставі ст. 6 п. 1 КПК України, за відсутністю події злочину. В. о. слідчого СВ Кам’янець-Подільського РВ УМВСУ в Хмельницькій області О. А. Лисенко».
Ми звернулися з цією довідкою та випискою моргу до священика, але він не захотів навіть розмовляти з нами. До останньої хвилини в день похорону ми чекали його, сподівалися, що він все-таки прийде і відспіває покійного. Для чого взагалі священику показувати довідки про смерть, якщо він і без цього знає, як робити?.. Наскільки мені відомо, священики ховали навіть людей, які наклали на себе руки, виявивши, що вони це зробили через тяжку психічну хворобу, — тобто несвідомо позбавили себе життя. А тут людина померла, бо серце її вже своє відкалатало.
Багато людей засуджують такий вчинок священика... У нашому селі люди поділилися на дві групи: одні йдуть до церкви, де править він (прізвище його свідомо не називаємо). Більшість їздить до храму в сусіднє село. Я сама була свідком того, як наш священик може образити людину в церкві, як може схопити руку і товкти нею по голові, бо ви якось не так перехрестилися. Я на собі особисто це відчула. І це у святій церкві...
Я написала цього листа, бо моя душа й серце не заспокоєні, бо не може дати умиротворення такий цинічний вчинок священика.
Так само, як і не заспокоєна душа померлого. Хоч люди говорять: хто до Вознесіння помирає, той проходить усі поневіряння. До сорока днів по моєму родичу ми відправили-таки панахиду, але не завдяки примиренню з нашим священиком. Наш усюди цинічно дав розголос про «самовбивцю». Дізналися про це, коли сестра приїхала в Кам’янець на дев’ять днів, і їй тут відмовили, почувши, хто вона та звідки. Що називається суддя в рясі виніс вирок. Замість того, щоб підтримати в горі і пригорнути до церкви... Валентина Бажура».
Від редакції. Нам не вдалося поспілкуватися з цим священиком — застати його ні в церкві, ні вдома не змогли. Хотілося б почути оцінку такого вчинку від керуючого єпархією, куди родичі покійного теж зверталася. Але і там чомусь взяли гору амбіції «судді в рясі», як назвала його авторка листа до редакції. Там порадили не братися за цю тему, сказали, що «владика вірить священику, а той чоловік — самогубець, тільки родичі вже потім переінакшили причину смерті». Звернувшись до головного лікаря району, почули таке: ніхто б не взявся переписати довідку про причину смерті, бо то — кримінальна відповідальність.
До слова, схожі ситуації непоодинокі. Люди з обуренням нерідко розповідають: то одних виставили із церкви й не дозволяють бути хрещеними батьками, бо вони «не тої конфесії», то іншим відмовляють у здійсненні обряду, бо хтось там десь бачив, як вони спілкувалися з «неканонічними»... Згадаймо Ісуса Христа: киньте в мене каменем усі, хто не грішний.
А ось як прокоментував цю історію священик одного із храмів Кам’янця-Подільського отець Юрій: «Наклеп на спочилого — то є дуже тяжкий гріх, який треба відмолювати на його могилі. Померла людина не може оборонитися, відповісти на наклеп. Виправдання гріха є ще більшим гріхом. Дуже прикро, що таке сталося, і я хочу попросити пробачення за цю поведінку колеги, а також прошу не судити про церкву по одному священику. У своєму служінні мені доводилося стикатися з убитими горем родичами, які хотіли б відспівати й самогубця. Ми, священики, не можемо цього робити. Але помолитися разом із родиною за те, щоб у їх сім’ї не траплялося більше горя, ми просто зобов’язані. Живі люди потребують ласки церкви, і священик має дати її їм».
Мал. Миколи КАПУСТИ.
