І піввіку це робив
Його однолітки мріяли літати, грати в кіно, ходити морями, відкривати незвідане...
А Вадим палко хотів продавати книжки.
«Це не чоловіча справа», — сказали йому батьки й відправили випускника школи на завод. Але долю на повороті не об’їдеш. Відслуживши три роки в авіації, Вадим Верещак попросився в книгарню.
Запис у трудовій книжці, зроблений 1963-го, «Зарахований на посаду продавця відділу «Нова книга», виявився другим і останнім. Вадим Вікторович у продавцях не затримався, про що свідчать позначки в документі: «призначений товарознавцем ... заступником директора ... директором».
Майже піввіку відслужити на одному місці — це, погодьтеся, не книжку прочитати. І навіть не тисячі, як це зробив бібліофіл Верещак, у квартирі якого більш як дві тисячі видань.
Сьогодні він разом із дружиною Аллою Сергіївною (на знімку) «читає» на слух — нині романи в аудіозаписах не дефіцит.
Познайомившись в інституті культури в 1964-му, вони всі ці роки зберігають одне до одного ніжні почуття. У них багато спільних точок єднання, але головна складова відносин — книжка. Вадим Вікторович, образно кажучи, доносив її людям через магазин, а Алла Сергіївна — через бібліотеку, в якій пропрацювала два десятки років.
...Захоплення Вадима літературою спровокувала сусідка по комунальній квартирі. Вона працювала в престижній книгарні Укрлітфонду на Володимирській. Це був один із чотирьох письменницьких магазинів Союзу. Туди Вадим школярем бігав допомагати сусідці, дедалі більше стаючи книгоманом. Заклик Мао Цзедуна «Не треба читати багато книжок» він вважав абсурдним. І читав їх, як радив англієць Бекон: «Деякі потрібно пробувати, інші — ковтати, далеко не всі — прожовувати і переварювати».
...У 1961-му з Володимирської в будинок для літераторів на Великій Васильківській, 6 (нині Червоноармійська) магазин переселився під назвою «Сяйво».
До слова, багатоповерхівку зводили полонені німці. Через багато років Вадим Вікторович якось вранці біля входу до магазину побачив чоловіка пристойного вигляду. З’ясувалося, він будував цей будинок. Чотирнадцятирічний юнак здався наприкінці війни в полон, що й урятувало його життя. У літньому віці німця потягнуло до Києва, на Хрещатик, який піднімав з руїн. Хто знає, може його бачив Верещак, бігаючи хлопчиськом дивитися на «німчуру»...
В «Сяйво» часто приходили майстри пера.
— А якось зайшов Олесь Терентійович Гончар і, знаючи мої тісні зв’язки з видавництвами, попросив посприяти у придбанні дефіцитних тоді підручників для онука, — згадує ветеран. — Потім на подяку подарував мені свою книжку з автографом.
Сьогодні немає проблем з літературою. Її друкують багато й різної.
«От тільки реалізовувати її, крім базару, по суті, ніде, — з болем зазначає книголюб. — Дрібні магазини приватизовані, там найменше дбають про потреби читача, особливо дітей — головне виторг. А «Сяйво» ...
«Сяйво» з лютого 2010-го перебуває в руках агресивних власників. Книголюб Верещак добре пам’ятає той зимовий день.
— Зайшли молодики, оголосили, що у магазину новий хазяїн і зажадали очистити приміщення, — згадує бібліофіл. — А потім грубо почали виштовхувати працівників геть. Вони навіть особисті речі не встигли забрати, у сейфі залишилися більш як двадцять трудових книжок, фінансові та інші матеріали.
Тоді й довідалися, що «Сяйво» продали на аукціоні ще у вересні 2009-го. Згодом приміщення знову ж без відома співробітників здали в оренду, а потім перепродали.
За півтора року боротьби колективу вдалося довести, що загарбники не мали жодного відношення до магазину, його суд повернув у комунальну власність. Але потрапити всередину не дозволяють «нові українці», які там забарикадувалися.
— Колеги стверджують, що наші книжки продавали на ринку за півціни, — з болем каже книголюб. — У нас їх було на п’ять з половиною мільйона гривень. Про те, як розпорядилися документацією, меблями, нашими речами можна здогадатися...
Щоб відволікти співрозмовника від похмурих думок, запитую про найдорожчі видання «Сяйва», про крадіжки товару.
— Нерідко намагалися виносити книжки, — усміхається Вадим Вікторович. — Як жартував сатирик Еміль Кроткий: «Книга так захопила його, що він захопив книгу». Деяким це вдавалося, через що підприємство зазнавало збитків у тисячі гривень на рік. Але коли встановили «міношукачі» у вигляді рамок, крадіжок поменшало. Із цінних видань пам’ятаю альбоми вартістю 500—800 гривень, книжки — до 500 гривень. Їх берегли як зіницю ока.
...Вадим Вікторович останні місяці живе надією в якнайшвидше поновлення роботи підприємства. Як і його колеги. Як і тисячі киян і гостей столиці, котрі вірять у торжество справедливості й перемогу київської громади над тими, хто чинить свавілля.
І тоді книголюб Верещак зможе до кінця реалізувати мрію свого дитинства — продавати книжки.
Київ.
Фото із сімейного архіву В. ВЕРЕЩАКА.
