Наприкінці липня в Україні, як і в багатьох інших державах, відзначали Всесвітній день боротьби з вірусними гепатитами. Хворобою, яка, за даними медиків, у наступні тридцять років буде тотальнішою, ніж ВІЛ/СНІД, загрозою для здоров’я людства. Відзначали, як і належить для такої тривожної дати, відповідними заходами: інформаційно-профілактичними акціями з підвищення рівня обізназнаності населення про ризики інфікування гепатитами В і С, а також черговими обіцянками долати підступні віруси «під патронатом» держави, а не лише зусиллями медиків за кошти самих хворих.
На початку березня 2011 року Кабінет Міністрів схвалив Концепцію Державної цільової програми з профілактики, діагностики та лікування вірусних гепатитів на період до 2016 року і доручив МОЗ України створити робочу групу, котра у тримісячний термін мала напрацювати і подати на затвердження уряду проект програми з економічними розрахунками, потребами, планом реалізації конкретних заходів. Минуло, як неважко підрахувати, вже п’ять місяців. Однак в обнадійливому рапорті міністерства, опублікованому на урядовому порталі, лише «передбачається, що найближчим часом проект програми буде передано на обговорення і затвердження, а в держбюджеті на наступний рік буде виділено 330 мільйонів гривень на реалізацію першочергових заходів програми». Кажуть, обіцяного три роки чекають. Звісно, хворі могли б і погодитися на такий розпливчастий термін, але, на жаль, терплячістю не запаслися віруси, які «роз’їдають» тканини печінки швидше за ККД МОЗУ.
За детальніших підрахунків не вражає і щедрість потенційної суми у держбюджеті. Якщо вірити тільки наведеним у концепції цифрам: кількість хворих в Україні на гепатити В і С — приблизно три мільйони осіб (а їм не вірять і в самому Кабміні, бо зазначають, що фактична кількість захворювань у 5—6 разів перевищує дані офіційної статистики), — то всіх цих мільйонів не вистачить на курс противірусної терапії навіть лінійними препаратами, а між тим до першочергових заходів належить і застосування сучасних засобів діагностики, й удосконалення системи вакцинопрофілактики, й інші не менш важливі дії для подолання прихованої епідемії.
Отже, все залишається на висхідних позиціях: програма колись, можливо, буде, обсяги її фінансування, як записано в Концепції, здійснюватимуться «в межах видатків, передбачених у державному бюджеті» (ще одне туманне визначення), хвороба в мільйонів є тепер, прогресує і її печальна статистика. Про вірусні гепатити в день боротьби з ними поговорили, можна тему відкласти до наступної дати...
На тлі цих глобальних проблем непоміченим залишилося ще одне питання. Рік тому вибухнув скандал довкола державного Інституту епідеміології та інфекційних захворювань АМН імені Громашевського: столичний міліцейський главк повідомив, що в цьому медичному закладі «свідомо гробили людей» розкрадачі дорогих антивірусних препаратів, виділених для стаціонарних хворих. Сенсацію підхопили ЗМІ: «справа лікарів» майже тиждень не сходила зі сторінок газет та телеефіру. ГУ МВС у Києві запевнило, що за фактом незаконної торгівлі ліками у відділенні вірусних гепатитів порушено кримінальну справу, слідство буде доведено до кінця, і закликало всіх постраждалих від «торгівців клятвою Гіппократа» зголоситися для свідчень. Для більшого стимулювання відвертості жертв «гешефту» правоохоронці навіть пообіцяли повернення коштів, затрачених хворими під час перебування в стаціонарі (нагадаю, правді і домислам «справи лікарів» «Голос України» присвятив журналістське розслідування (див. «Голос України» від 6 серпня 2010 р).
Минув рік. Ні повернення грошей, ні суду, ні слідства — наче вірус амнезії про гучно задеклароване викриття уразив столичний УБЕЗ. Ніхто нічого не крав? Тоді чому не вибачилися перед колективом Інституту, якого «оптом» зашельмували в очах суспільства? А може, «інвестиції» в окремих міліцейських начальників «закрили питання» і справу закопали під архівний пил? Тоді де боротьба з корупцією і чисткою службових мундирів, де моніторинг діяльності підлеглих, котрими так пишається міністр Анатолій Могильов? На жаль, зберігає затяту мовчанку Академія медичних наук: чи то не бажає виносити «сміття» зі свого структурного підрозділу, чи то на тлі подорожчання презервативів підмочена міліцією репутація співробітників Інституту бентежить її не більше, ніж вірус Епштейна-Барра у мешканців африканських хащів? Де продовження теми, де результат розслідування, хто, зрештою, продавав «безплатні ліки за шалені гроші»? Адже без чіткої відповіді на ці запитання немає гарантії, що навіть «у межах видатків держбюджету» чиясь загребуща рука не спокуситься «облагодіяти» довірливих пацієнтів дорогими для них у прямому значенні слова препаратами, насправді подарованими їм на лікування цільовою програмою.
Редакція «Голосу України» просить вважати ці рядки офіційним запитом до ГУ МВС у Києві й сподівається почути роз’яснення про долю слідства у справі торгівлі противірусними препаратами в ДІ ЕІЗ АМН імені Громашевського.
Колаж Анни СЕРДЕЧНОЇ.
