Із досьє «Голосу України»
ПРАВДЕНКО Сергій Макарович, народний депутат України І, ІІІ і ІV скликань, перший головний редактор газети Верховної Ради «Голос України» (1990—2002 рр.). Народився 29 квітня 1949 року в м. Ігрень (нині житловий масив Дніпропетровська). Там закінчив середню школу робітничої молоді із золотою медаллю, паралельно освоїв професію слюсаря-інструментальника (1965—1967 рр.). З відзнакою закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка (1972 р.). Працював кореспондентом «Робітничої газети», редактором багатотиражної газети на океанському лайнері «Максим Горький», кореспондентом газети «Радянська Україна», власкором «Экономической газеты» (Москва) в Україні. У Верховній Раді першого скликання очолював Комісію з питань гласності та ЗМІ, у четвертому скликанні керував цим же профільним комітетом. Під час депутатської діяльності переймався проблемами розвитку вітчизняних мас-медіа та свободи слова. Автор численних статей, циклу історичних передач, публіцистичних праць, художніх творів.
Найвищою для себе відзнакою вважає звання лауреата премії «Незалежність» Київської Спілки журналістів та звання почесного члена Святошинської (Київ) Спілки інвалідів-ліквідаторів аварії на ЧАЕС. На урядові нагороди не зважає.
Нині працює ректором Укртелерадіопресінституту.
Для життя країни двадцять років — термін невеликий. Проте 20 років Незалежності — слушний привід замислитися: звідки ми, власне, вийшли і куди прийшли. Що з тверджень, намірів, мрій та планів, якими жило українське суспільство влітку 1991-го, реалізовано, а що лишилося благими намірами або виявилося міфом? Про події 20-річної давнини у Верховній Раді України і не лише — розмова з Сергієм ПРАВДЕНКОМ, першим головним редактором парламентської газети «Голос України», народним депутатом України першого, третього і четвертого скликань.
— Зі здобуттям незалежності України було дуже багато і сподівань, і побоювань щодо історичного вибору. Пригадайте тогочасні події та настрої у сесійній залі парламенту — чи відчували незворотність процесів, які відбувалися?
— Ось у мене список народних депутатів 12-го, ще радянського, скликання, коли ми ще були народними депутатами Української РСР, а з кінця серпня 1991-го стали народними депутатами першого скликання Верховної Ради незалежної України. Гортаєш список, захоплюєшся: які імена, які особистості! Якими лідерами були В’ячеслав Чорновіл, Станіслав Гуренко! Геть різні, але обидва — совісні, не пристосуванці. Київ представляли: Лариса Скорик, Юрій Збітнєв, Вітольд Фокін, Юрій Гнаткевич... Вінницькі: Борис Мокін, Арсен Зінченко, Василь Рябоконь... Дніпропетровські: Валентин Протасов, Володимир Павлов, Василь Євтухов, Володимир Слободенюк, Василь Сухий, Костянтин Продан. Донецькі: Анатолій Толстоухов, Олег Панасовський, Валентин Тризна, Олексій Шеховцов, Олександр Булянда... А вже покійні Ярослав Кондратьєв, Володимир Сметанін, Олександр Ємець.... Серйозні, грамотні люди. Вони знали свою справу. Несли персональну відповідальність перед виборцями. Уміли переконувати, аргументувати, обстоювати свої позиції. Усі ми тоді були мажоритарники, а в моєму розумінні мажоритарник — і є та людина, яка має право на звання народного депутата України. «Списочник» такого права не має — бо люди йшли голосувати за лідерів партій, а хто у списку — ніхто не вникав. І не буде особливо вникати. А тоді — ніхто нікого не купував. Ніхто й не продався б.
Коли згадую 19 серпня, перед очима постає спокійне обличчя Левка Лук’яненка: всі нервують, зокрема рухівці, хтось кричить ледь не істерично — треба було швидше вийти з-під Москви, щоб нас цей путч не стосувався. А Левко Григорович стоїть собі спокійно в кулуарах... Мене, як головреда «Голосу України», та Миколу Охмакевича, керівника Держтелерадіо, запросили до Голови ВР Леоніда Кравчука. Розмова була така: у нас немає жодного надзвичайного стану, тож, будь ласка, на радіо, телебаченні, у газеті «Голос України» не давайте приводів для провокацій, не збуджуйте населення.
Після голосування за Акт Незалежності і до Біловезької Пущі Союз ще номінально існував, союзні сили діяли, ще був витягнутий Єльциним із Криму Горбачов, ще він щось теревенив про якийсь новий союзний договір. Але імператор владу вже втратив. У Росії завжди були імператори, тільки звалися по-різному: царі, генеральні секретарі, президенти... Інакше, ніж авторитарними методами, таку величезну країну не втримати. Це розуміти треба, а не осуджувати. Допустіть там розгул лібералізму а-ля Каспаров чи Нємцов — і регіональні так звані «еліти» розтягнуть велику державу на шматки.
— За незалежність України голосував кожен депутат особисто? Чи також були випадки «кнопкодавства»?
— Кожен голосував особисто. Як совість велить. Депутати були присутні під час розгляду всіх принципових питань, а не як зараз — що скомандує олігарх чи його довірений клерк, так і натиснуть. Голосування за незалежність було особливо принциповим.
— До якої фракції парламенту ви входили у 1991-му — Народної Ради чи «Групи 239»?
— Улітку 1990-го мене було обрано головою Комісії ВР з питань гласності та ЗМІ, а в жовтні цього ж року — головним редактором «Голосу України». Я сказав, що не можу примикати до жодної групи, бо свобода слова не має партійності. Ми задумали максимально об’єктивну газету, яка надає слово і тим, і іншим, і, будь ласка, колеги-депутати, не агітуйте мене ані туди, ані сюди. «Голос України» надавав сторінки усім депутатам — і комуністам, і від опозиції, всі групи, комісії мали право на квоту. Це було для редактора правильним — мати формальний нейтралітет.
— Чи виступали ви під час обговорення Акта про проголошення Незалежності?
— Виступав багато до того. Пропонував і незалежне міністерство оборони України, і на вибори йшов з програмою економічної незалежності, щоб країна годувала себе сама і відрахування Москві робила лише на ті цілі, які підтримувала. А всі інші стосунки щоб були на умовах госпрозрахунку: що виробили, продали, те й наш прибуток. Із правом виходу на світовий ринок, а не лише на терени тодішнього Союзу.
— А як вдалося переконати «Групу 239» — тодішню номенклатуру, комуністів, директорів заводів, голів колгоспів — проголосувати за незалежність? Адже без голосів більшості рішення ухвалити не вдалося б.
— Дуже велика роль психологічного фактора. По-перше, майже всім не сподобався путч у Москві. Що це — знову кров, танки? Тодішні українські комуністи були вже не більшовиками, а, по суті, соціал-демократами. Подивіться програму сьогоднішньої Компартії України — це соціал-демократична програма. Ким був тодішній перший секретар обкому КПУ, який засідав у Верховній Раді? Не інструктор, не чиновник, який торував собі шлях в обкомі, а великий господарник. Першими секретарями обкомів партії ставали керівники підприємств, відомі промисловики або аграрники, які керували величезними колективами. Це — школа. І тим, хто лишався на господарській роботі, теж не дуже подобалося, що будь-кого з них міг викликати на «килим», на бюро районний партійний чиновник і наказати: партквиток на стіл.
Вони розуміли, що проголошення незалежності — це й кінець влади Компартії. І хотіли бути самостійними господарниками. Навіщо, скажімо, тому ж Кучмі була влада якогось райкому чи міськкому над ним? Хоча тоді ми не уявляли, як буде далі. Ще одним із стимулів, безперечно, був Чорнобиль — ми вже не хотіли, щоб Москва вказувала, де нам будувати атомну станцію. Стало відомо: Академія наук України на чолі з Борисом Патоном свого часу була проти побудови АЕС під Києвом і наводила вагомі аргументи. Але її ніхто не слухав, керували з Москви. Всіх українців це «дістало».
— Проголошення незалежності було підтверджено на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. Чи після голосування за Акт Незалежності була впевненість, що український народ підтримає це рішення на референдумі?
— Кажу ж — усіх «дістало». Не можу згадати жодного колегу у Верховній Раді, який би говорив, що народ нас не підтримає. Україна була промислово розвиненою державою, за багатьма економічними показниками — серед передових держав світу: виплавка металу, прокат, машинобудування, видобуток руди, виробництво електроенергії чудово розвинуті. Додайте потужне аграрне господарство. Але все почало занепадати з 1992—1993 років, коли Леонід Кравчук, як перший Президент, продемонстрував абсолютне невміння керувати економікою перехідного періоду. Тепер він обожнює повчати наступників. Та якби я зараз опинився з ним у прямому ефірі, запитав би: а скажіть мені, хоча б, куди за роки вашого президентства поділося Чорноморське морське пароплавство — тисяча одиниць флоту, з них триста — океанського? Чиїм рукам ви дозволили його поцупити? А решта? Наша помилка в тому, що ми одразу ввели інститут президентства в Україні. Нехай би певний час Голова Верховної Ради був главою держави. Це — прозоріша посада.
Бо свого Вацлава Гавела у нас не знайшлося.
— Як реагував на тодішні події у Верховній Раді «Голос України»?
— Зранку 19 серпня — путч у Москві, у всіх тривога. Горбачов у Форосі, в Москві — танки. Чим закінчиться? Почалася безглузда, але небезпечна московська гра. Я тоді в редакції десь в обід сказав, що вони, мабуть, два—три тижні «будуть буянити». Помилився — жаба дала цицьки за три дні. Ми довго думали, що давати в номер на 20 серпня. Оскільки читачів треба інформувати, то подали майже всі матеріали «ГКЧП», але не на почесних місцях. На 21 — коментарі, різні точки зору на події, далі — глибше. А 24 серпня — загальне свято і радість. Ми усвідомлювали, чим могло закінчитись, якби система сама не луснула. Старенькі члени Політбюро ще на зорі 80-х над тим добре «попрацювали».
Зник більшовизм. Йому й дорога — в яму. Та шкода, що разом з ним загинули й соціалістичні цінності, соціальна справедливість.
— На зорі незалежності, на хвилі перебудови, гласності й демократичних перетворень ефективність преси була досить високою. Зараз начебто все дозволено, писати можна про що завгодно, але влада, здається, діє за принципом «собака бреше, а караван іде». У чому, на ваш погляд, має полягати дієвість преси та свобода слова?
— Свободу, в тому числі й свободу слова, забезпечує середній клас, коли він численний. А його у нас — кіт наплакав.
Ось зараз декого з «мажорів» покарають, бо хтось щось зняв на відео. З’явилися інші інструменти свободи слова: не тільки преса, радіо чи телебачення, а й інтернет. І суспільство починає реагувати. Тож і влада мусить реагувати.
Згадайте, як у 1991—1992 рр. зростав наклад «Голосу України». Майже до мільйона. Бо листівки, наскільки б вони не були переконливі, зокрема, Народного руху, це були — листівки. А «Голос» — державна газета, яка подавала різні точки зору. Це було незвично. І приваблювало. Сьогодні одна газета обстоює одних, інша — інших. Нині свобода слова існує настільки, наскільки хазяїн відпустив повідок і дозволив гавкнути. Комерційні теле- і радіоканали — під хазяями...
Найбільше свободи слова поки що в інтернеті. Хоча й національні канали телебачення та радіо подають різні точки зору. І це вже добре. Тримає марку і «Голос України». А це означає, що свобода слова в державі таки виживе, дочекається появи в суспільстві середнього класу. Особистість, яка належить до середнього класу, отримує гідні доходи, на виборах її не купиш і не змусиш проголосувати так, як вона не хоче, за 50 чи 100 гривень. Але якщо люди на виборах продаватимуть свої голоси і раз, і другий, і третій, то нехай не плачуть, що Україна не така.
— Чи за 20 років незалежності Україна стала реально вільною? Чому за нашу державність постійно доводиться боротися?
— А нам хліба не давай — дай повоювати. Лексика ж яка: фронт змін, перемін, ополчення — ну просто хвацькі вояцюги. Пороху, правда, слава Богу, й не нюхали...
Ми надто часто програвали. Ще Богдан Хмельницький мав усі можливості утвердити незалежність. Патріарх Єрусалимський назвав його «князем Руси», він міг стати самостійним володарем України, сил було достатньо, та сам Богдан чекав милості від польського короля, сам ще був рабом. А за часів Центральної Ради ще влітку 1917 року хіба генерал Скоропадський не пропонував Грушевському і його прісним: у мене українізований корпус, 60 тисяч багнетів, люди готові захищати державу. Але не про Україну думали пани соціалісти, а про те, хто ж керуватиме тоді, Скоропадський чи вони? І не дали згоди. Корпус від безхліб’я і безгрошів’я розпався. Потім Київ годував Муравйова. Грушевський закінчив тим, що у 20-ті роки звернувся за милостинею до більшовиків. Це ж треба було додуматися втнути помпезного пам’ятника цьому банкруту.
Умови старту, повторюю, були блискучі, народ сподівався, що поліпшиться добробут. Народ був згоден рік-два-три потерпіти, бо є промисловість, заводи, а ми почали все здавати. За ядерну зброю ніхто й спасибі не сказав. Хіба що якусь куртку-аляску президентові подарували, коли їздив у гості за океан.
Степан Хмара мав рацію: не треба було здавати ядерну зброю. На твердому паливі ракети могли б залишити і бути ядерною державою, з якою рахувалися б. Але влада допустила, щоб усе українське пропадало і занепадало. Економіка зубожіє, на жаль, і донині. Майже сім мільйонів чудових людей виїхали працювати за кордон...
— Чи є нам зараз що святкувати? Чи потрібно проводити військовий парад на День Незалежності?
— Президент правильно вирішив: військовий парад нам ні до чого. Генерали б такого кошториса втнули... Але День Незалежності — свято, велике свято. Треба влаштовувати концерти, танці, гуляння. Все ж таки 20 років тримаємося. І навіть є надія, що триматимемося й далі.
— Чи бачите оптимістичний сценарій для України? Що вселяє оптимізм?
— Оптимізм з’явиться тоді, коли в Україні народжуваність перевищить смертність. Це для мене показник із показників. А також, коли будуть значні права у місцевої влади — обласної, районної, селищної, сільської. У них має бути нормальний бюджет, відкритий, прозорий, і місцева громада має знати, куди він витрачається. Треба також повернути мажоритарну систему виборів (від партій і громадян) та запровадити чіткий механізм відкликання депутатів.
Пильно придивляюся до політиків. Дедалі більше симпатизую Віталію Кличку, як особистості, людині. Українські богатирі перемогли не лише на ринзі, вони подолали світову боксерську мафію. Це — колосальний досвід, мужність, розум, уміння добирати команду, знання мов, нарешті. Якби Віталій Кличко став одним із чільників України, то багатьом довелося б непереливки. Така людина ніколи не бруднитиме своє ім’я корупцією. У таких людей — відповідальність перед історією.
Подобається мені й рішуча, енергійна робота глави адміністрації Києва Олександра Попова та його заступників. Важко їм давати лад в обкраденій столиці, але вони працюють, оновлюють місто. Це Ющенко благостно дивився згори на витівки Черновецького, а нова владна команда, не порушуючи закону, просто відсторонила витівника.
Додає оптимізму відродження літакобудування, сільського господарства.
Нові люди вкрай потрібні Україні.
І мій оптимізм у тому, що такі люди вже є.
А ті, що без кінця зазіхають на чиїсь пенсії, спекулюють на більшовицькому «відібрати й поділити», — то баласт учорашнього дня.
Україні потрібні ті, хто дбатиме про відродження економіки, про зростання добробуту усіх верств населення. Починати треба з учителів, лікарів, усіх, хто має великий стаж роботи...
Розпитувала Юліана ШЕВЧУК.
