Закон збереження вченого в ринкових умовах

Через п’ять років Микола вперше приїхав додому в Луганськ. На ньому була та само турецька шкіряна куртка — потерта, але з новою застібкою. За п’ять років життя в Америці Микола так і не побудував кар’єру, хоча в конструкторському бюро Луганського НДІ вважався найрозумнішим фахівцем. Усі ці п’ять років, за його словами, він готував фундамент для майбутнього: учився в декількох навчальних закладах, брав участь у різних професійних конкурсах, щоб його помітили, оцінили, й водночас ще багато працював. Гроші йшли на навчання, оренду квартири. Фінансові труднощі не давали змоги за ці п’ять років вирватися додому. Микола не приховував, що в Америці жити важко, але на пропозицію друзів повернутися відповідав запитаннями: а що мені тут робити, ким я тут буду, яка в мене тут перспектива? І друзі промовисто мовчали.

Мабуть, десь у глибині душі кожен чиновник розумів: економіка країни в такому жалюгідному стані, що не може подужати креативні ідеї й відкрити дорогу для самореалізації особливо талановитих людей. Тому, як кажуть у народі: порятунок потопаючого — справа рук самого потопаючого.

Сьогодні, коли українській промисловості потрібні нові технології, коли наукові ідеї вже втомилися й відстали від тривалого лежання, в умах нарешті намітився рух. Принаймні в Луганській області це відбувається. До того ж увага зосереджується саме на прикладній науці, що має вихід безпосередньо на практичне вирішення та реальну економіку. За останні десять років, наприклад, університети Луганщини дали десятки кандидатів і докторів наук. Але якщо проаналізувати число розробок, застосованих на практиці, то їхня кількість не радує. Виходить, що наука живе заради науки? Галузеві науково-дослідні інститути теж не можуть особливо похвалитися своїми успіхами. Як правило, більшість колективів учених живуть багатством минулих років, точніше сказати, минулого століття й за два десятки років нічого проривного не винайшли. Незалежно від форми власності наукового закладу, вчені передусім виправдуються фінансовими труднощами. І з цим не можна не погодитися. Наука в нашій країні справді фінансується за залишковим принципом. Тут би вижити... Луганщина не є якимсь винятком. Тут усе так, як і загалом у країні, але підхід до розв’язання проблеми змінився, і це дає шанс у недалекому майбутньому нарешті закріпити союз науки і виробництва.

Перший заступник голови облдержадміністрації Едуард Лозовський зізнався, що з подивом для себе виявив таке: вітчизняні приватні інноваційні компанії, побудовані у «форматі жорсткого капіталізму», мають наукові ідеї й розробки, які застосовуються на рівні світових досягнень. Наприклад, Сєверодонецький інститут водних технологій сьогодні займається розробкою технології з очищення води та труб для промислових підприємств. Сєверодончани не тільки успішно конкурують зі світовими брендами, а й укріплюються на ринках третіх країн. У своєму сегменті це найперспективніша компанія не лише України, а й Європи. Її технологію впроваджують у Донецькій, інших областях, а також продають у Європі. На Луганщині її використовують такі кити хімічної промисловості, як «Азот», Лисичанський нафтопереробний завод тощо. Є й маса інших розробок, наприклад, в галузі збагачення корисних копалин, охорони здоров’я, комп’ютерних технологій. Водночас є  чимало молодих учених — носіїв проривних ідей, які не затребувані. На жаль, немає такої структури, котра могла б ці ідеї акумулювати й довести їх до практичного застосування з тим, щоб на ринку з’явився новий продукт.

— Коли ми розмовляємо із представниками традиційної науки — університетів або галузевих НДІ, — часто чуємо таке зауваження: держава повинна виділяти нам гроші на розвиток науки, — розповідає Едуард Лозовський. — Люди не можуть зрозуміти, що держава вже багато років не є власником підприємств, де впроваджуються нові розробки, не є щодо цього учасником ринкових відносин. Держава зобов’язана фінансувати академічну науку, де формуються фундаментальні основи знань. А та наука, що народжує відкриття, винаходи, застосовувані в промисловості, в реальних секторах економіки, найімовірніше, повинна фінансуватися споживачами цього продукту. І тут постає запитання: а як поєднати вченого носія ідеї і промислове підприємство, якому потрібна ця ідея? Поки що бізнес воліє купувати технології й устаткування за рубежем. Але ситуацію потрібно змінювати. Повинна бути інфраструктура, що візьме на себе функції об’єднання вчених і бізнесу. Цю потребу сьогодні диктує ринок, який вимагає інноваційного продукту.

Про те, що в Україні така структура незабаром з’явитися, чути не доводилося, а ось у Луганську організаційна робота з її створення вже триває. Завдання нової структури полягатиме в тому, щоб визначити вчених—носіїв прогресивних ідей, допомогти їм знайти ринкове фінансування з різних спеціальних (не державних) фондів і довести ці ідеї до втілення в конкретний продукт. Зрозуміло, що науковий пошук може бути і зі знаком «плюс», і зі знаком «мінус». Із цієї причини бізнес не налаштований вкладати гроші в розробки, а воліє купувати конкретний продукт. Нова структура саме й допоможе у створенні такого продукту, який пройшов усі випробування й отримав сертифікацію. Нічого нового в цьому немає. Так працюють усі країни світу, і луганчани тільки користуються кращим досвідом інших. Сьогодні, наприклад, триває співробітництво з місцевими університетами, де зосереджено колективи носіїв ідей, а також із ф’ючерсними фондами різних рівнів, що фінансують етапи розробок — від самої ідеї до кінцевого продукту.

Є один дуже важливий момент. На території області більше десятка великих підприємств, що входять до складу транснаціональних компаній. Це «Луганськтепловоз», Алчевський металургійний комбінат, Сєверодонецький «Азот», Стахановський вагонобудівний завод та ін. До компетенції цих підприємств не входять науково-технічна політика, розвиток бізнесу. Це функція управлінської компанії, що найчастіше перебуває поза територією України. Тому в регіоні, на жаль, дуже мало співрозмовників, яких керівництво області повинно переконувати або якось психологічно впливати на рішення взяти участь у розробці, скажімо, нової технології, достатньо її профінансувавши. Рішення, зрозуміло, приймається за межами області й України і здебільшого не на користь луганських розроблювачів. У цій ситуації є два виходи. Або образитися на весь білий світ, скласти руки й розписатися у власному безсиллі. Мовляв, нехай ми будемо бідні, зате розумні. Або, засукавши рукави, створити систему, яка через пару років докорінно змінить ситуацію. Логіка на боці другого варіанта.

Лозовський обіцяє, що в жовтні поточного року область уже презентує нову структуру. З луганчанами працюють консультанти солідних американських та європейських компаній, які зацікавлені у виділенні інвестицій. В області вже створено коло людей, що творчо мислять і не мають минулого, пов’язаного з бюрократичним освоєнням коштів бюджету. А це важливо.

Чим пояснити те, що багато талановитих людей залишають область і їдуть працювати за межі країни? Погано вчили, погано виховували або погано живемо? На ці запитання Едуард Лозовський відповідає так:

— Я знаю декількох розумних хлопців, які отримали пропозиції працювати в Індії, Китаї та інших країнах, що не входять до першої десятки країн світу за рівнем життя, якістю сервісу тощо, але люди їдуть туди заробляти гроші й жити. Тому що за промисловою інфраструктурою там є інфраструктура життя — гарні дороги, чисті під’їзди, культура обслуговування... Компанії зазвичай оплачують медичну страховку. Є й інші блага, що входять до соціального пакета. На жаль, ми не можемо сьогодні надати такі переваги. Але прагнемо створити таку мотивацію для найактивніших, життєстійких людей, щоб вони залишилися вдома і працювали на благо своєї області та країни.

...Чи повернеться в цьому разі Микола додому з Америки? Це питання поки що залишається відкритим.

 

Луганськ.