Останній воїн

Олена ЧОРНОБАЙ.

4 серпня 2011 90

Коли рік тому я стояла над свіжою могилою одного із останніх воїнів УПА, думала не про визнання чи невизнання цього трагічного війська — над могилою про це думати несила — я думала про пронизливі вітри на обійсті старого вівчаря. І — про дитинство воїна.

...Наприкінці 20-х років ХХ сторіччя під невеличкою церквою у маленькому карпатському селі двоє хлопчаків граютьcя у війну. Іванко і Михайлик. А в 1932 році заграють трембіти татові Михайловому — четареві Прокуравської чети Косівського коша Січових стрільців. Хлопці вже звикли до трембіт — трембіти під церквою завжди сповіщали тільки про смерть. Іванів тато, добрий ґазда, встигне віддати сина у Коломийську гімназію, де вчились Стефаник та Черемшина, а після Іванка вчитимуть Павличко та Іваничук. Та ще до того, як два останні будуть відомими письменниками, Іван Павлюк стане сотенним УПА на псевдо Скала. І загине 1945 року від рук радянських енкаведистів, з якими йому і Михайлові випало воювати, як перед тим з німецькими фашистами. Але тепер все виглядало інакше, бо в радянській армії були й українці та представники інших народів, які не вважали нас нижчою расою і загарбницьких цілей не мали, але сталінська машина працювала бездоганно. Після воїнів, які визволяли світ від гітлерівської орди, приходили для «зачистки території» вже зовсім інші — не солдати, а виконавці, і там теж були українці. І це вже називалося братовбивством. Застрелили і сотенного Святослава, у чиїй сотні воював Михайло Гарасим’юк, на псевдо Горобець.

Після смерті батька Михайло пішов пасти вівці на полонину, але не забув друга-гімназиста. Через кілька років у війну почнуть «гратися» країни й континенти, і то буде найстрашніша в історії бойня. Із двох друзів пережив її лише Михайло. Сотенного Скалу Горобець пережив більш як на піввіку і помер у середині серпня наприкінці першого десятиліття нового століття. Останній воїн села Прокурави, один із найостанніших вояків УПА. Нині на Покрову форму УПА у більшості одягають ті, хто — за віком — носив бійцям їсти. А таких, як Горобець, залишились одиниці. Але вони ще є. І вони по одному відходять. Михайло Гарасим’юк завше пам’ятав трембіту — не ту, яка в дитинстві оповіщала смерть, а ту, яка ще в полонинській юності стала для нього вісником неподоланних протиріч цього незбагненного світу.

Трембіта багато чого розповіла Михайлові Гарасим’юку — на полонині в неї інші мотиви, ніж під церквою: про демонські ігрища на цьому і тому світі, про те, що треба стояти не згинаючись. Ніде і ніколи. Не здаватись, коли й немає вибору — це юний вівчар добре запам’ятав.

Помагало пізніше в боях, а ще більше — витримати облави і катівні. А труп сотенного Святослава замінували і завезли в рідне село Соколівку, поклали в центрі біля дороги. Підійшли його мати з його дітьми, мати впала на труп сина...

Михайла взяли зі зброєю — навів зрадник. Згодом зрадника застрелили з порога, навіть не заходячи в хату. Бо не переступають поріг, коли знищують зрадника. Михайлові також пропонували багато чого. І — відомо якою ціною. Він не забув трембіту. Горобця відправили в тюрму, а брата і матір вислали в Караганду.

Коли він повернувся в Карпати, то спершу згадав сопілку і співанки. Вже не боявся підземного мотиву трембіти — після того, як сталінським в’язнем більше 10 років підряд без жодного вихідного спускався під землю — в шахти у Воркуті. Який вже після цього страх? А любов до сопілки і пісні лишилася. А ще — вівці. І знову — полонини.

В античній Спарті молодий воїн одружувався у 35 років. Так випало й Михайлові Гарасим’юку. У середині минулого віку підлога на весіллі була особливо лунка, ніби настелена не на землю, а над прірвою. І на тих дошках танцювали підпилі гуцули, які щойно ту прірву переступили. На світлині — Михайло з молодою Ганною. На їхніх обличчях — щастя, але якесь нещасливе щастя. Щасливими будуть їхні діти, принаймні Михайло так хотів. Дочки Марія і Наталка народили внуків.

Останні два десятиліття старий вояк прожив у незалежній Україні, але його думки з цього приводу не наводитимемо. Бо не записали. Бо ще надто важка печаль втрати. Бо похорон останнього воїна в середині серпня 2010 року — подія значущіша за державні свята. Принаймні, для мене.

87-річного вояка підвело серце. 12 серпня 2010 року. Вночі. Не сповістили трембіти про його смерть. Тепер вже не грають під церквою. Їхня мелодія відійшла у пам’ять, як відійшли Іван Павлюк, і Михайло Гарасим’юк, і ще багато воїнів. Достойних чоловіків. Із країни України.