Державний чиновник: скоротити чи наростити?

Цікава річ: як тільки владі необхідно швидко продемонструвати свої реформаторські настрої і піклування про добробут народу, чи не найпершою виникає тема боротьби з бюрократами, чиновниками-хабарниками, неробами-держслужбовцями, що, начебто, з’їдають левову частку бюджету і не дають жити простому люду. І тут же, як правило, проголошується «хрестовий» похід проти них. Не стала винятком і нинішня влада. Серед започаткованих реформ не забули про адміністративно-територіальну. І хоча до її цілісної концепції, а тим більше — механізмів впровадження, судячи з усього, ще дуже далеко, проте старт було дано. Зокрема, президентським указом про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади.

За окремими міністерськими та прем’єрськими головами електорат особливо не сумував, а ідея скоротити центральні органи виконавчої влади на третину, а Кабмін — на половину багатьом припала до душі. Однак назвати це реформуванням було б зарано, тому, за логікою, тема скорочень та оптимізації мала б пройтися по всій вертикалі влади до самого низу. Та з’ясувалося, що далі від столиці, то важче боротись із зайвим чиновником, бо подекуди його ще й просто... не вистачає. Мало того, серед знавців кадрової політики ходить інформація, що не так уже й перенасичена наша країна представниками держслужби, мовляв, на тисячу населення в багатьох державах припадає значно більше чиновників, ніж в Україні.

Однак почин щодо скорочення, розпочатий у верхах, не заведено залишати без уваги на місцях. Багатьом місцевим управлінням, службам та відділам усе-таки довелося надати свої пропозиції, в яких, здебільшого, скорочувалися не конкретні люди, а лише ставки. Голова Хмельницької ОДА делікатно рекомендував утриматись від заповнення вакантних посад. Спеціальні групи вивчали, де все-таки можна урізати чиновницькі штати. На Хмельниччині було запропоновано із сорока структур, що представляють центральні, місцеві та інші органи влади, півтора десятка ліквідувати і передати в підпорядкування інших структур. Скажімо, у Хмельницькій міськраді ліквідували два управління, а точніше — приєднали їх до двох інших. Комусь довелось-таки позбутися посад. Проте вийти на показник скорочення у намічених тридцять відсотків навряд чи вдасться. Порахували, що за максимальної усушки-утруски більш як 14,2 відсотка не витягнути.

Якщо порахувати геть усі чиновницькі крісла, то в області вийде їх 8109. Умисне називаю таку точну цифру, бо навіть за останньою одиницею стоїть конкретна людина. І коли починають розбиратися, де, яка, дуже часто виявляється, що звичайнісінька, багатьом знайома, а головне — зовсім не така, з якою хочеться боротися до смерті, тобто до звільнення.

Хоча це ніхто особливо не афішує, але інколи, щоб зберегти таку структуру як сектор, у нього, окрім начальника, включають ще... водія. На такі хитрощі йдуть заради того, щоб хоч трохи збільшити зарплату, бо вона в переважної більшості до смішного мала.

Так, ставка головних, провідних і просто спеціалістів становить лише 780 гривень, і щоб не порушувати законодавство, їм змушені доплачувати до мінімальної зарплати. Ось уже більше трьох років вона не піднімалася ні на гривню. Якщо врахувати, що держслужбовців саме цих, найнижчих, з п’ятої по сьому категорій, в області налічується майже дві з половиною тисячі, стає зрозумілим, що це зовсім не вони з’їдають якісь фантастичні мільярдні суми із державного бюджету.

Щасливчики чиновницької долі перебувають на вищих щаблях табелю про ранги. Таких у краї набереться аж півтори сотні. Але й серед них немає рівності. Офіційна ставка голови РДА становить близько трьох тисяч гривень. Хоча при цьому існує ціла система доплат, однак у скрутні фінансові часи розраховувати на них доводиться не всім і не завжди. Тож, якщо підходити з формальної точки зору, чиновницько-керівний апарат на місцях — не такий це вже страшний фінансово-бюджетний молох, котрий тягне всю країну в кризову безодню.

У цьому місці передбачаю, як чимало опонентів одразу вигукне: «Нічого їх жаліти! Жоден із місцевих очільників не потерпає від бідності. Та їх статкам можуть позаздрити і найуспішніші бізнесмени». І як заперечити цим аргументам?

У тому, що управлінська система потребує реформування, можна не сумніватися. Держава давно чекає на ефективних менеджерів. Але скорочення, на які з острахом очікують чиновники, котрі стоять на найнижчій кар’єрній сходинці, їх не народять. Особливо тоді, коли в суспільній свідомості спотворена сама суть державної служби.

Навіть серед самого чиновного люду немає єдності. Скажімо, свого часу керівники областей та їх заступники отримали від держави чималі привілеї у вигляді зарплати, котра напряму залежить від рівня мінімальної. Як тільки піднімається остання, а це відбувається кілька разів на рік, одразу зростає і зарплатня цих чиновників. При цьому лік іде не на червінці, а на тисячі гривень.

Зате тих чиновників, які стоять на нижчих щаблях, це правило вже не стосується. І для того, щоб держслужбовцеві сьомої категорії дотягнути бодай до мінімальної зарплати, потрібно дочекатися відповідної постанови Кабміну. А на таку уряд не відважувався вже більше трьох років. От і спробуйте відшукати мотивацію на користь ударної праці заради держави. Колись за радянських часів існувало неписане правило: зарплатня у працівників закладів громадського харчування та торгівлі була чи не найменша, оскільки само собою передбачалося, що вони завжди зуміють самостійно «прохарчуватись».

Тож чого дивуватися, що й нинішній чиновник, окрім зарплати, намагається здобувати свій хліб насущний ще й іншими шляхами. Якими? Спробуйте знайти відповідь із особистого спілкування з держслубовцями при вирішенні приватних чи службових проблем.

Та й з якого дива отой чиновник сьомої категорії з дев’ятсот сорока гривнями на місяць, без будь-якої перспективи кар’єрного росту, надії на житло чи збільшення доходів, повинен з усмішкою на вустах і теплом у серці зустріти сотого за день відвідувача, виписати двохсоту довідку чи оформити канцелярську справу, якій уже і лік загубився?

Що має переконати талановитого випускника вузу розпочати роботу спеціалістом у будь-якій районній установі, якщо через п’ять—десять років відбувається політична зміна влади. І це означає, що всі «команди» зміняться ледь не до прибиральниці. Це за законом адміністративні та політичні посади (особливо коли йдеться про перших осіб) мають бути розмежовані. А що насправді? Як правило, нова мітла не тільки по-новому мете, а ще й вимітає всіх попередніх мешканців зі своєї хати.

«Це правильно», — переконують ті, хто приходить до влади, адже тільки в такому випадку можна покластися на своїх вірних людей. «Це неправильно», — говорить життя, бо саме так нищиться весь кадровий резерв, ламається вся система підготовки фахівця високого класу.

А в результаті відділи, служби, управління і міністерства, врешті-решт, сама держава стає некомпетентною, неспроможною вирішувати навіть найменші поточні справи, не те що якісь стратегічні завдання.

То кого ж і як переконувати в тому, що держслужбовець — це той, хто служить державі, а вона щиро і щедро дякує йому за це.

За п’ять минулих років кількість держслужбовців в області зросла на три з половиною сотні осіб. Сталося це переважно через збільшення працівників судових органів. А тепер, якщо йти за принципом пропорційного скорочення, яке відбулося в найвищих органах влади, область має позбутися восьмисот чиновників. Такого наказу чекають з острахом, бо за максимального ущільнення обов’язків поки що видається можливим скоротити лише півтисячі.

Звичайно, немає жодного сенсу плодити армію бездіяльних бюрократів і незаслужено годувати їх із бюджету. Але тут виникає дуже проста задачка. Якщо щезне, скажімо, лише один дуже скромний спеціаліст, котрий виписував дуже потрібні довідки, то на скільки довше доведеться стояти в черзі за нею? До кого доведеться звертатися, щоб пришвидшити справу? І скільки це коштуватиме людині з черги? Адже в кінцевому підсумку саме ця ціна стане ціною формального скорочення.

Хмельницький.