Минули перші сто днів відтоді, як до столичної міськдержадміністрації прийшла нова команда на чолі з Віталієм Кличком. Один з її представників — Михайло Радуцький (на знімку). І хоча в управлінні містом у цей непростий для України час навряд чи є легка ділянка, напрямок, яким опікується згаданий заступник голови КМДА, все-таки чи не найскладніший. Це соціальна сфера і охорона здоров’я. Тобто те, що насамперед, до того ж щодня, стосується і турбує кожного мешканця, яких у Києві сьогодні понад три мільйони. Тема розмови кореспондента «Голосу України» з Михайлом Радуцьким — столична медицина.
— Михайле Борисовичу, з якими проблемами ваша команда зіштовхнулась у соціальній сфері загалом і у системі охорони здоров’я, зокрема?
— По суті, столична система охорони здоров’я перебуває в комі. Її стан можна ще охарактеризувати відомим висловом «пацієнт швидше ще живий, ніж мертвий, але»... І це сьогодні для нас найбільша проблема. Бо, приміром, без гарячої води хай і не комфортно, але прожити можна. А от коли медицина не здатна допомогти людям, це вже крах.
— Чи вдалося вже розібратися з тим, що отримали кияни внаслідок майже чотирьох років реформування столичної медицини?
— Навіть для пілотного проекту має бути законодавча база. Певною мірою, звичайно, вона є, але не повна. Тому дуже часто виникають проблеми, які не пов’язані ні з містом Києвом, ні з Україною, і навіть не з фінансуванням, а із законодавчим забезпеченням. Те, що реформи треба здійснювати, — жодних сумнівів. Якщо не змінювати систему охорони здоров’я, вона зупиниться взагалі. Так жити, як країна робила це останні десятиліття, вже не можна.
Біда і в тому, що за 23 роки незалежності ми так і не визначились, яку систему охорони здоров’я будуємо.
Переконаний, що будь-яке реформування треба розпочинати із визначення кінцевої мети. І вже тоді всі кроки мають бути спрямовані на її досягнення. У нас же системний підхід відсутній — там шматок відрізали, туди щось додали. От і виходить: щось маємо вигадувати, не маючи точної політики, балансуємо між проблемами.
— Реформи у сфері охорони здоров’я пов’язують передусім із запровадженням сімейної медицини. Проте постійно чуємо нарікання на брак підготовлених для цього кадрів...
— Це спекуляція. В Європі сімейні лікарі виконують функції менеджменту. Якщо мова йде про певні загальні захворювання — підвищення тиску чи температури, то сімейний лікар може без проблем надати допомогу. Адже під час навчання у медичних вишах перші чотири роки всі студенти вивчають загальну практику.
Надавши першу допомогу і розібравшись, що з хворим відбувається, сімейний лікар визначається з подальшим лікуванням — направити його до лабораторії, діагностичного центру чи госпіталізувати. Тобто основне завдання сімейного лікаря — розібратися, куди за потреби спрямувати хворого. І не принципово, яка спеціалізація у медика — терапевт він чи педіатр. Ознаки гіпертонії виявить лікар будь-якого фаху. Ніхто не вимагає від сімейного лікаря, щоб він знав усе. Та такого у світі немає. Отож ідея запровадження сімейної медицини — правильна. Інша річ, як ми до цього ставимося.
— Тобто проблема у ставленні?
— Так. У нас немає господарчого підходу до медицини як до економічної галузі. Не за законами економічної галузі медицина функціонувати не може. Без різниці — платна вона чи безоплатна. Тим паче що безкоштовною вона все одно не є: безплатна для людини, а для міста, держави — ні. І тут маємо ще одну гостру системну проблему. Потрібно щиро і чесно заявити, що держава здатна нині забезпечити у лікуванні певний мінімум. Іншу частину — за рахунок або страховки, або власних коштів хворих.
Ми говоримо, приміром, що в АТО загинуло 3000 наших громадян. Це горе. А чи задумуємось, скільки лише у Києві помирає людей через проблеми з медициною. І винна у цьому не держава, а всі ми разом.
— А коли Києву нинішнього року недодали необхідних ліків на 130 мільйонів гривень, винні також ми?
— Так, ми. Бо є ще питання, а чому недодали? Адже скільки податків не заплачено, зокрема, через зарплати у конвертах. До всього, в інших містах вся сума податків фізичних осіб залишається у місцевому бюджеті, а у Києва 80 відсотків держава забирає. І це при тому, що столичні функції потребують чималих коштів. Наведу показовий приклад. До столиці приїхало 40 тисяч біженців зі сходу і Криму. Вони, природно, потребують медичної допомоги. Приміром, з Луганської області серед них виявилися 18 громадян, які не можуть обійтись без постійного гемодіалізу. Щоденно він обходиться у 30 тисяч гривень. Києву ці гроші ніхто не дав. Однак ми не можемо допустити, щоб ці люди загинули. Тому забираємо кошти з бюджету киян. Звернення до МОЗ дати нам субвенцію за рахунок Луганської області вже два місяці залишається без відповіді. Таке саме ставлення і Луганської ОДА.
А візьмемо тендери. МОЗ не може їх провести — так віддайте це право органам місцевого самоврядування. Адже йдеться не про ліки від грипу — від тяжких інфекційних та інших захворювань.
— А що міська державна адміністрація?
— Ми не мовчимо, і це стає стилем нашої роботи, який іде від міського голови. Віталій Кличко — переможець, як мовиться, по життю. І ці свої риси і вдачу він передає усій команді. Приміром, я поцікавився, чи був хоча б один випадок, щоб КМДА робила подання до прокуратури на дії якогось міністерства, а тим паче Кабміну. До останнього часу — жодного. А ми вже звернулися з трьома такими поданнями.
— Яким ви бачите шлях виправлення ситуації у сфері охорони здоров’я — робити це окремими мазками, чи вдаватися до кардинальних дій?
— Від усього застарілого треба відмовитися — перебудувати його неможливо. Це як у будинку: якщо мова про заміну вікон, це можна зробити, якщо ж про істотні зміни конструкції, раціональніше розвалити і звести новий.
Сьогодні у нашій державі на стаціонарне лікування одного хворого виділяють 1,6 гривні. Якщо людина у реанімації — 50 гривень. Хтось може посміятися. А я кажу, що цього достатньо. Знаєте чому?
Фінансове забезпечення лікування в Україні залежить від кількості ліжок у лікарні, і головні лікарі — треба ці ліжка чи ні, — роблять усе, аби їхню кількість не зменшили.
Якщо ми почнемо фінансувати лікарняний заклад залежно від кількості наданих послуг, то 1,6 гривні без збільшення бюджету перетвориться десь на 70 гривень, а 50 — на 700 гривень. Це не казки і не додаткове бюджетування, а просто господарське ставлення до медицини. Бо сьогодні тільки Україна може собі дозволити 21 день тримати хворого у відділенні гастроентерології без операції. Такого немає у жодній країні: якщо вам не потрібні хірургічне втручання або інтенсивна терапія, там вас ніхто не госпіталізує. Виявляється, ми дуже багата країна, бо дозволяємо те, чого не дозволяють собі навіть США чи Арабські Емірати. Хіба не парадокс?!
— То які першочергові зміни у столичній охороні здоров’я плануються?
— До кінця року плануємо створити в Києві сім лікарень інтенсивної терапії замість нинішніх двох. Виходимо з того, що стаціонарне лікування в столиці щороку проходять майже 550 тисяч хворих, понад 60 відсотків з них госпіталізують в екстреному порядку. Місту нині потрібні п’ять дорослих та дві дитячі лікарні, які забезпечуватимуть надання медичної допомоги в умовах цілодобового невідкладного чергування. Людина, скажімо, потрапила до лікарні інтенсивної терапії для видалення апендиксу. Її прооперували, ще день вона перебуває під наглядом хірургів і реаніматологів, а потім може їхати у дешевшу для муніципального бюджету медичну установу і там отримувати реабілітаційну допомогу. На четвертий день прооперований виписується додому — так робиться всюди за кордоном — 20 днів у хірургічному відділенні хворого ніхто не тримає.
Інші лікарні займатимуться реабілітацією або хоспісом. Бо, наприклад, хіба є нормальним, що на три мільйони населення у Києві лише один хоспіс на 20 ліжок... Зате є багато лікарень, які 21 день лікують гастрит, даючи хворому тричі на день пігулки і стежачи, щоб його харчування було дієтичним.
— Чи вистачить київській міськдержадміністрації повноважень, щоб змінити організацію системи охорони здоров’я?
— З одного боку, ми їх маємо. Але щоб запровадити зміни, необхідно погодити тарифи на медичні послуги. Це не означає, що хворі мають платити за медичну допомогу. Але місту все одно потрібен прайс, який ми намагаємось погодити з МОЗ з 2008 року. Скільки міністрів уже змінилося, а тарифів все немає. Тож як сформувати стандарт якості? Лікарня, приміром, вважає, що комп’ютерну томографію пацієнту треба зробити 10 разів. І законні підстави заперечити це — відсутні. Бо немає стандарту — переліку того мінімуму, що повинна зробити лікарня. Він має бути складеним за тарифами і оплачуватися з бюджету міста. Знаєте, чому цьому чиниться опір? Адже тоді виявиться, що половина лікарень не потрібна. Люди самі вирішать, куди звертатись по допомогу. І буде видно, який лікар зароблятиме багато, а який — практично нічого. Якщо лікар вміє оперувати апендицит, і ми йому будемо саме за це платити, то до нього стоятиме черга, і отримувати він буде дуже високу зарплатню. А до того, хто нічого не вміє, ніхто на прийом не піде, і йому доведеться вчитися або звільнятись. Тобто, у киян буде право вибору, а у лікарів — мотивація вчитися та ставати професійнішими спеціалістами.
Друге. Коли у нас будуть тарифи, оголошуватимемо тендер для лікарень на надання медичних послуг. Робитиметься це просто. Знаємо, скажімо, що протягом року в середньому треба здійснити 10000 операцій. Та чи інша лікарня заявляє, що це вона може зробити на такому-то обладнанні, з такими-то ліками за тисячу гривень. А інша — за 800. Отож питання, зайва лікарня чи ні, потрібна вона місту чи без неї легко обійтись, можна буде вирішити дуже швидко. І людям цього не варто боятися — платити їм не доведеться.
— Але ж кошти все одно потрібні.
— Міська влада має намір запровадити у столиці муніципальне медичне страхування. Цю послугу ми інтегруємо в Картку киянина і, умовно, за 50 гривень на місяць страхова муніципальна компанія гарантуватиме кожному, хто має такий страховий поліс, страхове покриття у разі захворювання до 30 тисяч гривень. Цієї суми вистачить на якісне лікування у комунальному медзакладі. Страхова компанія виплачуватиме гонорар і лікарю за якісну роботу — 25 відсотків від страхової суми.
Крім того, зацікавленість медиків полягатиме також в їхньому професійному страхуванні: пропонуємо запровадити страхування відповідальності лікаря від помилки. Така практика вже давно діє у багатьох країнах. Звичайно, медичне страхування для киян буде добровільним, оскільки в Україні за 20 років закон про загальнообов’язкове медичне страхування не прийняли. Здійснювати його передбачається з дотацією з міського бюджету.
Мені можуть дорікнути: а що робити з малозахищеними людьми? Їм за страховку заплатить місто. І у такий спосіб поділить відповідальність за здоров’я людини зі страховою компанією. Із запровадженням у лікувальну практику притаманного приватній медицині господарського підходу до лікарень прийдуть і гарний сервіс, і якісне харчування, і хороші ліки. Виграють і лікарі. Бо хіба справедливо, що і той, хто щодня лікує, скажімо, десятьох, і той, хто одного, отримують однаково — по 2,5 тисячі гривень на місяць. Економічні підходи все поставлять на місце, зроблять сферу охорони здоров’я дієвою і надійною.
— До того, як стати заступником столичного міського голови, ви очолювали доволі відому і авторитетну приватну клініку «Борис». Що з попереднього досвіду є сенс застосувати у масштабах міста?
— Муніципальні медичні заклади мають діяти як підприємства, а не як лікувальні заклади. Звичайно, йдеться не про прибутковий бізнес, але здійснювати свою діяльність вони мають за економічними законами. А не так — дали подачку в 1,6 гривні на день, і виживай, як можеш. Підприємство має заробляти, але не з людей, а з бюджету. Повторюсь: економіка — це господарство, і медицина має також залежати від вміння господарювати.
Бесіду вів Віктор ЧАМАРА.
