Анатолій КІНАХ: «Без довіри суспільства жодна реформа не матиме успіху»

— Той історичний період початку 90-х залишився у моїй пам’яті як складний, але дуже світлий, романтичний і щирий. У парламенті йшла відверта дискусія — часом жорстка, гостра, іноді навіть наївна, бо не всі розуміли, які потрібно вирішувати завдання.

Було деяке, я б сказав, ідеалістичне уявлення: якщо вийдемо з тої великої держави, то одразу заживемо за кращими світовими стандартами. Водночас я бачив, наскільки велика загроза була для країни на тому етапі, бо йшлося про серйозні завдання — не лише формування структури незалежної держави, а, безумовно, про сталий економічний розвиток.

А тоді близько 80, щонайменше, відсотків підприємств в усіх галузях економіки були по вертикалі підпорядковані уряду Радянського Союзу. Наш український уряд впливав на роботу максимум 15—20 відсотків підприємств, які були на території нашої держави. Ми розуміли: якщо й надалі не буде сформована ефективна сучасна система управління ними, то в нас можуть виникнути серйозні проблеми.

Народна Рада —це народ

І те, що формувалось у складі Народної Ради, відповідало сучасним вимогам і нашим думкам про розвиток України як незалежної сучасної демократичної держави на базі ринкової економіки та її законів.

Зверну увагу на людські стосунки. Тоді ж не було фракцій. Делегації областей розміщувалися за алфавітом. Я, будучи обранцем з Миколаївської області, сидів поруч з обранцями із Львівської — І. Драчем, В. Чорноволом, Я. Кендзьором та іншими. Попри те, що Миколаївщину називали «червоним поясом», а Львівщину — «українським п’ємонтом», джерелом демократії, у нас були дуже хороші відносини.

Думка людей для мене, як народного обранця, була і є надзвичайно важливою. І коли я приїжджав на мій рідний суднобудівний завод «Океан», а ми ж тоді не працювали на постійній основі — тиждень трудилися в парламенті, а наступний — працювали на робочих місцях, я бачив, що моя позиція наближена до очікувань моїх виборців і жителів Миколаївщини. І це додавало мені впевненості в тому, що я приймаю правильні рішення.

Оце була така передумова. Але було дуже цікаво, прозоріше, ніж зараз, без примітивної торгівлі, без спроб прямого тиску. І найважливіше — тоді депутати більш чітко розуміли відповідальність перед виборцями. Пригадую один епізод. У магазинчик при Верховній Раді завезли якісь сорочки, панчохи. І ми вели дискусію: йти чи не йти купувати, бо такий товар, навіть у Києві, у той час знайти було важко. Чи ми не будемо зраджувати своїх виборців, якщо підемо туди купляти ту сорочку?! Нині ситуація трохи інша. І це, звичайно, наша втрата.

На старт...

— У ті часи люди звертали більше уваги на політичні баталії. Назовні менше виходили питання, зокрема економічні, про які ви згадали. Хоча тоді була прийнята Декларація про державний і економічний суверенітет, а згодом і закон про підпорядкування уряду України підприємств союзного значення. А чи велися дискусії про стратегію розвитку України, зокрема економіки, розвитку галузей, яка буде структура валового внутрішнього продукту?

— Я саме тоді працював у Комісії Верховної Ради (комітети з’являться у наступному скликанні) з управління народним господарством і реформами. І ми працювали саме над цими питаннями, готували проекти перших законів про роздержавлення, програми та стратегії розвитку. А тому, звичайно, дискусії велися.

За висновками не лише вітчизняних експертів, а й міжнародних, за своїми стартовими позиціями Україна мала тоді набагато кращий вигляд, ніж інші радянські республіки і навіть держави Східної Європи. На початку 90-х вона випереджала свого західного сусіда — Польщу за всіма економічними показниками...

— ...Тоді навіть газета «Комерсант» надрукувала можливий сценарій розвитку економік країн колишнього СРСР, зокрема якщо розпочнуться реформи, і що буде, якщо їх не проводити. Виходить, без реформ Україна опинялася у хвості?

— ...Потенційні можливості України були дуже високі. Починаючи з потужного промислового потенціалу. На той час ми виробляли продукцію по суті на весь радянський простір, та й не тільки. Я вже не кажу про природний потенціал, ми мали до 50 млн. тонн зерна на рік, виробляли цукру під 4,5—5 млн. тонн. Ця цифра для нас видається фантастичною — сьогодні обсяг утричі менший. Я вже не кажу про наш освітній, кадровий та інтелектуальний потенціал... За всіма цими стартовими показниками ми мали дуже потужний вигляд.

Водночас, і це питання актуальності нинішніх реформ, і про це, до речі, на тому етапі казали українські та міжнародні експерти, Україна мала вельми недосконалу структуру економіки. Так звана група «А» — базові галузі — становила близько 70—72 відсотків. А так звана група «Б» — товари народного споживання — фактично те, що формує внутрішній ринок, — 25—28 відсотків.

— ...Практично в Україні кінцевий продукт становив близько 22 відсотків...

— ...Точно. Саме тому, щоб ситуацію змінити, і необхідні були реформи. Але тоді, на жаль, не було серйозних програм, стратегії системного характеру. Хоча й було багато дискусій. Однак не була забезпечена позитивна спадкоємність в управлінні, не було затребувано багато фахівців, які могли ефективно працювати у сфері народного господарства, не була проведена дуже серйозна й глибока інвентаризація того, що знаходилося на території України, і на цій основі не були вибудувані програми. Це й призвело до дуже серйозних наслідків. Хоча були й об’єктивні питання, починаючи із цінової ситуації на енергоносії, високих темпів інфляції. Але це знову ж таки наслідок недосконалої структури економіки, її високої енергоємності, морального і фізичного зношення основних фондів.

— Напевне, саме тому Президент Віктор Янукович заявив нещодавно, що потрібні реформи, з якими ми запізнилися на двадцять років.

— Однозначно. Нині реформи набагато актуальніші, ніж на початку 90-х. Бо, як сказала одна мудра людина, я її часто цитую: в Україні вичерпався радянський запас міцності — в основних фондах, обладнанні, підготовці кадрів, наукових, технічних розробках тощо. Тому й потрібні дуже серйозні структурні зміни, структурні реформи. Без перебільшення, від цього залежатиме наше майбутнє: чи ми будемо сировинним придатком розвиненого світу, експортером дешевої кваліфікованої робочої сили і споживачем імпортної продукції, яку спроможні виробляти самі, чи ми будемо сучасною державою з високим рівнем якості життя громадян, яка, попри серйозні втрати, має потужні можливості й багатий потенціал.

— З другого боку, харчова промисловість України випереджає за темпами розвитку і розвинені країни світу.

— Тут я вніс би деякі уточнення. Наприклад, ми практично втратили дві третини тих обсягів, які були у нас у тваринництві. Триває різке падіння поголів’я великої рогатої худоби. Її у 3—4 рази менше, ніж на початку дев’яностих — було під 25 млн., а залишилося 5—6 млн. голів. Сьогодні ми споживаємо білоруське молоко й молочні продукти, польське та аргентинське м’ясо. І це також є підтвердженням актуальності реформ.

Наближається двадцята річниця незалежності — фактично життя одного покоління. За цей період у світі відбулися дуже серйозні зміни. На європейські й світові ринки виходить близько чотирьох десятків держав, які, як і ми, двадцять-двадцять п’ять років тому розпочали дуже серйозні докорінні економічні та політичні зміни. Це — держави Східної Європи, Балтії, Південно-Східної Азії та деякі інші. І ті, хто був на близьких до нас стартових позиціях, ідуть уперед. А це не просто наші партнери, це, передусім, наші конкуренти. Тому Україні потрібно робити дуже серйозні висновки і не гаяти часу.

— Водночас ми не можемо не визнати, що наш східний сусід дуже нам заздрить. І сьогодні чомусь мовчить, що вони дотують Україну, бо насправді Україна завжди їх дотувала. Пригадуєте, як вони восени 1992 року схитрили і відмовилися брати борги своїх підприємств перед українськими на плечі держави?

— Так, було таке. Останню спробу я, будучи прем’єром, відбивав восени 2001 року. Росія хотіла зафіксувати як зовнішній борг України заборгованість за природний газ, що була сформована на початку 90-х, близько 1,7 млрд. дол. Але ми тоді жорстко відстояли державні позиції. Було дуже багато непростих переговорів. Борг було зафіксовано як корпоративну заборгованість, а український уряд мав тільки надавати сприятливу допомогу для того, щоб ця корпоративна заборгованість була погашена, але статусу державного боргу вона не отримала.

— Я до чого веду? Скажімо, Митний союз вводить обмеження, підкреслю вчергове, на продукцію українських харчовиків, паралельно — на виробників автомобілів, метал, труби. Дехто висловлює переконання, що у такий спосіб Росія здійснює тиск на Україну, щоб ми не підписували договір з ЄС про зону вільної торгівлі.

— Я й тоді, й зараз виходжу з двох, важливих, на мою думку, принципів. По-перше, справжня незалежність, яка надає можливість державі займати гідне місце у світі, полягає у вмінні сучасними методами захищати і просувати свої національні економічні та політичні інтереси. Це було актуально двадцять років тому, а нині ще актуальніше.

Друге, що дуже важливо, на мою думку. Чітко треба розуміти, і це підтверджує досвід усіх розвинених держав світу, що такі поняття, як демократія і сучасна конкурентоспроможна економіка, — нерозривно взаємопов’язані речі. Без демократії, а це — верховенство права, рівноправна конкуренція, захист прав людини, власника, інвестора, рівність усіх перед законом, не буде конкурентоспроможної економіки. Це та основа, яка надає можливість формувати сучасну економіку і сучасного громадянина, платоспроможний внутрішній ринок та громадянське суспільство. І — навпаки — без конкурентоспроможної економіки немає демократії. Бо, коли немає високої якості життя, коли люди борються за виживання, вони не думають про високі демократичні цілі. Це взаємопов’язані речі, і розуміти це повинна як держава, так і громадяни.

І ще одне. Я завжди був категоричним противником того, щоб шукати «зовнішню руку» і на неї списувати усі наші негаразди, як часто це полюбляють деякі наші політики. Не варто цього робити, необхідно розуміти: кожна держава, та ж Росія, виконує свою функцію — захищає свої національні інтереси. І не треба на них ображатися, треба бути не менш розумними, не менш принциповими, не менш сконсолідованими, ніж росіяни.

Інтеграція чи капітуляція?

Спілкуючись з російськими колегами, я постійно наголошую: Україна — незалежна держава. І це — безповоротно, як у політичному, так і в історичному сенсі. В нашій державі є розуміння стратегії розвитку, яка полягає у формуванні на українських теренах сучасних європейських стандартів демократії, економіки, якості життя громадян. І наша держава незворотно йтиме цим шляхом. Подобається це комусь чи ні. Впевнений, Росія також мріє про такі стандарти.

Варто сказати, що питома частка Росії у зовнішньоторговельному обороті України становить 32 відсотки, питома вага Європейського Союзу — близько 28 відсотків. Водночас ЄС за двадцять років незалежності вклав в Україну майже 35 млрд. дол., а це близько 70 відсотків усіх прямих іноземних інвестицій. Росія при цьому інвестувала 7—8% відсотків.

І тому Європейський Союз для нас — не просто ринок збуту українських товарів, а передусім — можливість модернізації економіки. Бо Євросоюз — це інвестиції, передові технології, сучасне обладнання, інфраструктура і, повторюся, високі стандарти життя. І ми будемо йти цим шляхом.

Росіяни мають розуміти: іншого сценарію у нас немає. Водночас, базуючись на реаліях, на прагматизмі, на рівноправних умовах співпраці, ми готові поглиблювати співпрацю з країнами СНД. І формула, що інтеграція в Європу суперечить розвитку партнерства зі Сходом, абсолютно хибна.

— Можливо, треба подумати над формуванням у Федеральних Зборах Росії і у Верховній Раді України депутатської групи, подібної до міжфракційного депутатського об’єднання «Європейський вибір»...

— Це було б дуже правильно, бо необхідно виходити на менш заполітизовані оцінки та дії. Адже є закони економіки, які діють незалежно від назви країни, і їх треба виконувати. А тому Україна, попри усі складнощі, повинна завершити цього року переговори щодо підписання угоди про асоційоване членство у ЄС з умовами вільної торгівлі. І така можливість у нас є. Фактично це другий шанс після 2005 року, і ми не можемо його втратити. І коли наші колеги в Росії зрозуміють незворотність української інтеграції у європейські структури, наші відносини будуть більш прагматичними.

Президент поставив завдання закінчити переговорний євроінтеграційний процес цього року. Тому й було створено міжфракційне депутатське об’єднання «Європейський вибір». І я радий, що на початку липня у Європарламенті за моєї участі, за участі мого колеги — співголови цієї групи Івана Плюща та за активної підтримки нашого колеги з ЄП Павла Залевського була створена група євродепутатів на підтримку євроінтеграції України. У вересні-жовтні проведемо спільне засідання у Києві, щоб скоординувати наші дії. Адже треба виконати значну роботу щодо адаптації вітчизняного законодавства, норм життя людей до європейських стандартів.

А паралельно ми відкриті до співпраці з Митним союзом. Росія фактично завершила переговори про вступ до СОТ. Ми вітаємо такий крок наших сусідів і готові формувати на всьому Євро-Азійському просторі умови співпраці, які відповідатимуть міжнародним стандартам, принципам вільної торгівлі, де не буде штучних бар’єрів. Україна в цьому випадку є серйозним чинником прискорення цих процесів. До речі, на останньому засіданні глав урядів СНД було розглянуто нову редакцію угоди про зону вільної торгівлі, де чітко зафіксовані стандарти СОТ, особливо щодо суперечливих моментів. Нині вона доопрацьовується, і восени має бути готова.

На жаль, деяким попередникам бракувало такого підходу. Тому в третьому кварталі ціна газу на кордоні, з урахуванням харківської знижки, становить 354 долари за тисячу кубів. А на підприємствах — уже 507 доларів. З нашою енергоємністю — це дуже висока ціна. У четвертому кварталі 2011 року ціна російського газу на кордоні може бути близько 400 доларів. Тобто життя уже поставило перед нами дуже складні завдання. І їх треба вирішувати, пам’ятаючи про загальнонаціональні інтереси, якими ніколи не можна торгувати. Якби Україна виходила на переговори зі своїми партнерами з питань коректив угод, підписаних попереднім урядом, маючи конкретні програми і — найважливіше — перші результати зниження споживання природного газу, ефективне використання власних енергоносіїв, активніше розробляла Чорноморський шельф, то російські колеги були б конструктивнішими. А коли вони бачать, що Україна веде переговори із серйозних для себе питань і немає практичних результатів, вони по максимуму використовують ситуацію, захищаючи свої національні інтереси. І ображатися на них означає визнати свою слабкість.

— Анатолію Кириловичу, свій двадцятирічний ювілей невдовзі відзначить і Український союз промисловців і підприємців...

— Я вдячний долі, що маю можливість очолювати найпотужнішу в Україні громадську бізнес-організацію. П’ять урядів, п’ять складів парламенту... Я завжди відчував підтримку промисловців і підприємців. Сьогодні УСПП об’єднує більш як 80 відсотків суб’єктів економіки. Ми робимо все, щоб забезпечити між владою і бізнесом рівноправний, з високою взаємною відповідальністю діалог. І нам це вдається. Нині в країні побудована дієва комунікаційна інфраструктура, яка дає владі розуміння, що не можна приймати рішення у кабінетах, особливо ті, які впливають на розвиток підприємництва та інвестиційний клімат.

— Наостанок нашої розмови хочу попросити вас, як досвідченого політика, спрогнозувати розвиток подій на майбутній політичний сезон.

— Хоч би як розвивалися події, немає сумніву — реформи мають тривати. І це повинна бути та мета, яка нас об’єднує. А в центрі реформ мають бути загальнонаціональні, загальнодержавні інтереси, конкретна людина. Задля цього в суспільстві має йти відверта дискусія, пошук оптимальних варіантів розвитку. Необхідно працювати так, щоб у громадськості формувалася довіра до реформ, бо без довіри суспільства жодна реформа в будь-якій країні світу не матиме успіху.

— Дякую.

Редакція газети «Голос України» щиро вітає свого відданого читача, щирого друга, лідера промислово-підприємницької спільноти з днем народження! З роси і води, як то кажуть! Щоб збувалися мрії, задуми та плани! Добра вам, здоров’я та щастя!