«Я народився в гостях...»

— У мене є добрий знайомець у Канаді Юрій Ємець, він разом із покійним Петром Яциком засновував Лігу українських меценатів. Чоловік абсолютно унікальний. Він і поет (англомовний), і бізнесмен, і культурний діяч (очолює цілу низку товариств, починаючи з Шекспірівського й закінчуючи Жокейним...). Коли я його запитав про творчість, маючи на увазі, звичайно, поезію, він відповів: «Для мене все творчість; бізнес — не менше творчість, аніж література...» Ми помиляємося, коли уявляємо, що творять лише письменники, художники чи музиканти. Про це я писав у книжці «Українець, який відмовився бути бідним». Я надто допитлива людина, бо не можу зосереджуватися й замикатися на чомусь одному. Звичайно ж, маю немало амбітних літературних планів. А воднораз хочу й надалі говорити в своїх радіопередачах про важливі українські книжки — в цьому є велика потреба, бо наша книжка не має ні належної промоції, ні якоїсь підтримки громадськості. А в постколоніальній ситуації, в умовах неповноцінного функціонування української мови вижити їй неймовірно важко. Наклади наших книжок — майже гомеопатичні.

Конкурс імені Яцика також — хай і непрямо — пов’язаний із боротьбою за українську книжку. Буде мова, буде читач, буде наша книжка. І ніхто мені не заперечить у тому, що все на світі можна робити творчо й нетворчо. Я намагаюся проводити цей мовний марафон творчо. Не в стилі традиційних і трафаретних олімпіад. Ми з Яциком задумували такий патріотичний турнір, у якому справді домінуватиме креатив.

— Дійсно, Табачник ініціював альтернативний конкурс, взявши для нього ім’я Тараса Шевченка (щоправда, це вже третій конкурс імені Шевченка, який проводить освітянське міністерство). Той самий сценарій, той самий часовий коридор, що й у конкурсу імені Яцика, та ще й патронат самого Президента. А громадськість інформує: «У нас немає грошей на два конкурси», хоча на конкурс імені Яцика ніколи за всі одинадцять турнірів міністерство не давало жодної «живої» гривні — все це кошти меценатів. Конкурс ім. Шевченка буцімто підміняє конкурс ім. Яцика, хоча насправді в Табачниковому конкурсі — і мови національних меншин (головно російська), і літератури... Наша мета — піднесення соціального престижу державної мови в Україні — це не мета конкурсу Табачника.

Я думаю, що ініційований Табачником конкурс умре в той же день, коли Табачника буде звільнено (а його таки буде найближчим часом звільнено), а ми вже готуємося до відкриття дванадцятого конкурсу ім. Яцика, який цього разу розпочнеться 9 листопада із Закарпаття.

— Заманливо розумникувати заднім числом... Очевидно, все мало бути саме так, як склалося. Щось у житті залежало від мене, а багато — не залежало. Яцик казав: «Так, у житті все визначено наперед. Ми народжуємося й опиняємося в човні життя, який бурхлива течія ріки несе до нашого кінця, до смерті. Цього не уникнути нікому. Але Бог дає нам у руки весла й стерно. Це для того, щоб нас дочасно не викинуло на берег чи не розбило наш човен об якийсь риф. Щоб катастрофа не спостигла нас дочасно. Отож і мусимо давати собі раду, доки наш човен летить у майбутнє (відоме і нам, і всім наперед) крізь жорстоку розбурхану стихію».

А загалом кожна людина має визнати: вона скоїла в житті чимало дурниць та не найрозумніших вчинків і мусить визнати: на жаль, і все це — теж моє життя. Все це було. І від нього ні відмовитися, ні відкупитися.

— Дуже дивно, що за умов духовної кризи нашого суспільства, в час торжества всепродажності й брехні, посеред економічної руїни ми маємо таку літературу! Очевидно, це якась метафізична захисна сила суспільства в цьому виявляє себе. Літпроцесові все заважає і водночас ніщо не заважає. Як і з якої позиції на те подивитися. Думаю, це зрозуміло, без докладного розшифрування.

— Гадаю, колись буде написано таку книгу: «Алкоголь та українська література». Щось на взір «Алхімії слова» Яна Парандовського, «Письменники й самогубства» Григорія Чхартішвілі.

Алкоголь був у часи моєї літературної молодості активним учасником літературного процесу. Названі вами імена — «класики жанру». До них можна додати чимало колоритних постатей, справді талановитих письменників (Костянтин Кудієвський, Петро Скунць, Євген Гуцало, Микола Вінграновський, Ігор Римарук, та і з нині сущих тут можна згадати ще недавнє мистецтво не чайної церемонії, а козацького чаркування Романа Іваничука, Василя Герасим’юка чи Костя Москальця). Алкоголь був не тільки способом заглушувати в собі всякі комплекси, породжені існуванням у страшному суспільстві, анестетиком для численних психічних травм, способом своєрідної духовної еміграції з осоружної дійсності, а й радістю спілкування, дорогоцінним чинником цементування здруженого («спитого») товариства. Стільки прекрасних сюжетів народилося під час «великого сидіння» в «Енеї»! Стільки сьогоднішніх «пошарпаних ветеранів» із великою вдячністю згадують сповнені поезії «водіння кози» тих літ! Сьогодні п’ють уже геть по-іншому. Без того натхнення і без того розмаху. Тоді було якесь епікурейство. Були турніри в жанрі тосту. Змагання в дотепності, в оригінальності всяких містифікацій, що неодмінно супроводжували «енейні» чаркування.

Щодо найцікавіших представників у наших компаніях. Звичайно ж, це Григір Тютюнник, який артистично «виконував» свої новели. Саме не читав, не розповідав, а таки виконував, граючи кожного персонажа. І Василь Земляк із його шедевральною демонічною зовнішністю. Він був створений для екрана. Він в усьому був видатним актором. Але йому довелося грати лиш одну роль у житті. Він грав себе, і грав геніально. Ми й по сьогодні з насолодою копіюємо його жести, його ходу, цитуємо його сентенції. Він зіграв у тому пісному й прісному життєвому контексті чоловіка, що заблукав туди з інших — значно кращих і веселіших — часів; зіграв образ доброго приятеля Сократа і Платона, Сковороди і Хокусая, марсіанського прибульця й індіянського вождя.

— Я вже пишу (щоправда, прихапцями) спогади. Маю справді цікавий матеріал. Коли був завідувачем відділу критики «Літературної України» (1976—1983), не мав квартири й жив в Ірпінському будинку творчості письменників. Отож довелося бачити їх і при краватках, і без краваток, і майже без трусів, і на двох, і на чотирьох...

Узагалі, мені пощастило знати багатьох видатних людей. Хочу про все те розповісти. Без іконописності, без ідеалізації, без демонізації (це так часто є в спогадах); розповісти про час і людей так, щоб не губилися характери й подробиці. Щоб автор не випирався на перший план і не вигадував себе минулого прекрасним, величним, благородним та безпомильним.

— Заноситися в планах аж на таку гігантоманію — я ще до цього не дійшов. Бог милував. Є план: стати справді потужним і престижним видавництвом, яке оприлюднить цілу бібліотеку яскравих творів нашої літератури. Ми не хочемо (ні за які гроші!) видавати пересічні книжки. Маємо амбіції відстоювати своє право тільки на твори-події. А це рано чи пізно дасть позитивні результати.

— Поїздки забирають багато часу, але й дають вони надзвичайно багато. Це живий контакт із людьми, це ефективний спосіб промоції книжок. А взагалі, подорожі — моє захоплення. Мама народила мене в гостях — і це вплинуло на мій спосіб життя. Я часто мандрую. 12 разів був у США, 19 — у Канаді.

Щодо роману про Коцюбинського. Я вже написав два його варіанти. Понад тисячу сторінок загалом. Однак працюю нині над третім варіантом твору про Коцюбинського, в ньому вже буде менше. Більше буде його сучасників та епохи. А ще — роздумів про українську долю і недолю. Про український вибір. Одне слово, за першим задумом то мав бути звичайний біографічний твір. Роман-портрет. Але в процесі роботи задум еволюціював до роману про час Михайла Коцюбинського. У твір-панораму, де є сучасники Коцюбинського: Чикаленко, Винниченко, Леонтович, Єфремов...

— І Шурочка Аплаксіна, й адюльтер. І його відлуння в біографії та в родині Коцюбинських через десятиліття.

— По-своєму вплинув кожен із родини, і не тільки з родини. Батько був надзвичайно артистичним та оптимістичним. Його оптимізм передався мені. Баба Настя, його мати, що пішла заміж за вдівця, мого діда Михайла (мене назвали на його честь), на п’ятеро дітей, була не тільки співуча й очитана в Святому Письмі. Вона любила легенди, перекази, всякі придибенції — і все це перейшло до мене, відлунилося в мені. Маю дякувати долі: мені щастило на добрих і цікавих людей. Наша духовна конституція — синтез впливів багатьох людей, які, може, про те навіть і не підозрюють.

— Донька Іванна — журналістка. Святослав, який нещодавно закінчив Інститут міжнародних відносин, — бізнесмен. На його вибір життєвої ролі відчутно вплинув Петро Яцик. Бо ж заповідалося у Святослава попервах на якусь богему. Він ще школярем знімався в кіно. Однак кількарічне спілкування з Петром Яциком зумовило те, що хлопець обрав зовсім інший шлях.

— Маю задуми кількох романів (уже не біографічних). Якщо Бог уділить мені років і здоров’я, то напишу їх. А ще — казки для внуків. Інакше вони не визнають мене за повноцінного письменника...