Студентів Інституту журналістики Київського національного університету, які протягом місяця випускали в Погребищі районну газету «Колос», хамство у приймальні голови районної ради вразило більше, ніж погані дороги.
За двадцять років в районну газету не прийшов жоден випускник з Інституту журналістики.
— Як тільки в’їхали в Погребище, не могли не звернути увагу на дуже погані дороги, — кажуть студенти. Але про це не стали писати. Мабуть, тому, що дороги можна відремонтувати, а ось неувагу до людей... Щоправда, про хамство зауважили дуже коректно. Цитую фрагмент статті редактора Ірини Булакевич: «У приймальній голови ради нас зустріли дві жіночки. «Ой, ви — журналісти? А-а, ви випускники?» — «Так, — сказала наш керівник практики Юлія Нестеряк. — Випускники першого курсу...» — «То ви тільки студенти...»
Більше пояснень не знадобилося — тітоньки востаннє мило усміхнулися й, немов змовившись, байдуже розвернулися спинами до посаджених рядочком «випускників». Кількома реченнями автор влучила в «яблучко». Одразу після виходу газети один з чиновників зателефонував редактору: «Ти ж дивись там за студентами, бо вони ще не таке напишуть...»
Експеримент повторили через 24 роки
Микола Маценко, редактор «Колоса», будучи третьокурсником журфаку Шевченківського університету, брав участь у такому ж експерименті. «Тоді це було справді вперше, — каже Микола Іванович. — Дві групи студентів повністю замінили два журналістські колективи — районної газети у Рокитному на Київщині та обласної в Донецьку. Я був у групі, яка працювала у «районці», а Юлія Нестеряк — в обласній. Нині Юлія Миколаївна — заступник директора Інституту журналістики Київського національного університету імені Шевченка. На початку року зателефонував до колишньої однокурсниці, запитав, чи пам’ятає літо 1977-го? А тоді запропонував повторити експеримент на базі нашого «Колоса». Вона з радістю підтримала пропозицію. Те саме зробив директор Інституту журналістики професор Володимир Різун.
Повернули на шпальти чорно-білий колір
Практиканти, а їх дев’ятеро (вісім дівчат і хлопець), випустили вісім номерів — по два в тиждень на шести полосах. «Живішим» зробили стиль написання текстів. Підібрали шрифти, легкі для сприйняття. У заголовку літеру «К» замінили малюнком великого пшеничного колоса.
— Не можу тільки зрозуміти, чому юних колег дратує колір, — каже Микола Маценко. — Спочатку з усієї палітри залишили тільки синій, а потім і його прибрали. Газета, як у старі часи, стала чорно-білою. Текстовий шрифт, підібраний практикантами, збережемо й надалі. А ось колір повернемо. Бо це елемент, який привертає увагу до газети. Редактор каже, що штатні працівники газети, коли поступалися місцем студентам, не проминули зауважити, мовляв, а якщо молоді втруть нам носа, що тоді?
— Я тільки радітиму з цього, — казав колегам редактор. — Це ж добре, коли газета збагатиться чимось новим.
На коняці проїхатися не вдалося
Два редактори працювали в цей час у колективі. «Я практично не втручався в процес випуску газети, — уточнює Микола Маценко. — Підстраховував молодих. Газету вони робили самостійно. Матеріали не правив. Інколи висловлював зауваження. Але це були тільки поради. Вирішальне слово належало студентському редактору».
Ірина Булакевич каже, що на посаду редактора її обрав колектив. На кожен номер планували хоча б один цікавий резонансний матеріал. Жалкує, що інколи доводилося змінювати їх на офіціоз — матеріали районної ради чи адміністрації, адже газета є виданням названих органів влади. Зате тішиться з того, що вдалося спростувати, як каже Ірина, міфи Інтернету. «Перед поїздкою ми заглянули в Інтернет, щоб дізнатися, що цікавого є в районі, — продовжує Ірина Булакевич. — Із здивуванням прочитали, що в Погребищі нема нічого цікавого. Але ж це не так. Тому вже з другого номера запровадили рубрику «Скарби Надросся». Розповіли про декілька пам’яток архітектури. Співрозмовниця нагадує, що саме в Погребищенському районі бере свій початок річка Рось. Цікаво написали студенти про не дуже цікавий факт — нараду з підготовки до жнив. Не стали переповідати, що бачили і чули. Зробили це у формі коментарів і думок фахівців та господарників. Додали ще й нотки патріотизму. Улюбленим висловом одного з керівників є відомий «Слава Україні!». У статті й про це йдеться. Нарешті ще про одного «коника», якого запрягли практиканти — розповіді про цікавих людей. Киянка Ганна Марікуца, щоправда, мріяла проїхатися на справжній коняці, саме так вона висловилася. На жаль, не вдалося. Схоже, доведеться ще раз приїздити у Погребище. А ось живе телятко й корівку побачила. Вперше!
— Чи повернеться хтось з практикантів після навчання на роботу у Погребище? «Людина може працювати будь-де, коли є улюблена робота і житло, — каже з цього приводу студент Мар’ян Кушнір. — Газета у Погребищі є, якби ще житло, то чому б не працювати...»
Вінницька область.
Навички комп’ютерної верстки газети має тільки Катя Сорокопуд.
Дев’ятеро студентів протягом місяця випустили вісім номерів районки
(у центрі — ініціатор проекту — редактор Микола Маценко).
Фото Олександри Векленко та автора.
