Чернігівські селяни стали жертвами аферистів
Апеляційний суд Чернігівської області підтвердив вирок Городнянського районного суду у кримінальній справі по обвинуваченню двох громадян Республіки Молдова за ч. 2, 3 ст. 149 Кримінального кодексу України (торгівля людьми). Євгенію Братуцел та Віталя Боцул засуджено до восьми та дев’яти років позбавлення волі. Такий підсумок довготривалого розслідування, у якому брали участь правоохоронці, прикордонники.
— У поле зору оперативників Чернігівського прикордонного загону злочинці потрапили на початку 2009 року, — говорить підполковник Олександр Дудко. — Спільно з співробітниками оперативних підрозділів Управління МВС України у Чернігівській області почалося копітке відпрацювання схем та шляхів переправлення наших громадян за кордон. Встановлювалися всі члени злочинної групи, її організатор, кур’єри та рядові виконавці. Інформація збиралася протягом року, і наприкінці 2009 року фігурантів затримали. Ще майже рік тривало слідство. І ось нарешті апеляційний суд Чернігівської області поставив крапку в цій справі. Крім винесення зловмисникам заслуженого покарання у вигляді позбавлення волі, суд присудив ще й відшкодувати моральну шкоду найбільш постраждалим українцям.
...Із сіл Чернігівщини багато людей виїжджають на заробітки у Київ, Москву, Гомель. Як правило, формуються бригади, які вже знають, куди їхати, де їх прийматимуть. Тож коли у Щорському районі Євгенія Братуцел та Віталій Боцул почали збирати команду заробітчан, їхня агітація нікого не насторожила.
— Робота у Бєлгородській області Росії, — розповідали вони. — Треба буде обрізати фруктові дерева. Зарплата невелика — 100 доларів. Але триразове харчування, душ, безплатний гуртожиток. І довозимо до місця роботи безкоштовно.
Через безробіття люди погоджувалися і на такі умови. Адже взимку це хоч яка-не-яка копійка! Як з’ясувалося, усе це було блефом, аби лише заманити людей у далечінь.
На суді жителька Хотуничів Оксана Бурлуцька розповіла, що вона стала членом однієї з таких груп, у складі якої було 11 чоловік.
— Нічним поїздом ми поїхали із Щорса до Харкова, — свідчила потерпіла. — А тоді вранці сіли на електричку до Бєлгорода. У цьому місті нам найняли мікроавтобус, яким поїхали у господарство поряд із селом Попівкою. Євгенія привела нас до двоповерхового приміщення і сказала, що це гуртожиток. Вона завела нас у одну велику кімнату, де жили цигани. Ми відмовилися з ними ночувати. Я ще з одною чернігівкою поселилася у невеличкій побутовці, де вкрилися своїм одягом. Було дуже холодно. Другого дня Братуцел сказала, що необхідно їй передати паспорти для реєстрації та укладення з ними договорів.
Далі жінка розповіла, як важко працювали на обрізанні дерев по 16—17 годин. Харчували дуже погано. Згодом чернігівці дізналися, що «бригадир» забрав собі усе цінне із їхніх продпайків: масло, цукор, чай, макарони.
Мешканка Хотуничів невдовзі була перевезена у село Второе Сторожевоє Лискинського району Воронезької області. Коли вона пожалілася «бригадиру» за нестерпні умови праці (18 годин роботи!), той ударив її по обличчю і «сказав, що вони його раби, і що він купив її у Братуцел за 30 доларів, і що по закінченні відробітку в цьому радгоспі він повезе їх в інше місце, де також заставить робити на себе».
У такий же спосіб були вивезені на роботу ще кілька груп селян з Городнянського, Корюківського, Щорського районів. Після переїзду кордону у них відбирали паспорти ніби для реєстрації. Без грошей, документів люди змушені були за хліб тяжко працювати, аби відробити за їх перевезення.
На гачок торгівців людьми потрапила й молода жителька села Полісся Городнянського району Ірина Тумаш.
— Більше року я без зарплати пропрацювала на прориванні буряків, інших роботах у різних селах, — розповіла вона нам. — Як рабів, нас возили туди, де їм було треба. Дали подзвонити лише раз додому. Ночували у майстернях, серед металобрухту, у жахливих умовах. Коли відпустили, то виданих грошей навіть не вистачило, щоб доїхати додому. Родичі виручали...
Єдина втіха в Ірини — із «заробітків» привезла у село чоловіка Семена, який теж був невільником у російських аграрних латифундистів, а тепер став батьком її діток.
Жоден із заробітчан із вищезгаданих районів не отримав обіцяного заробітку. Шахраї ж, узявши «на розрахунок» у керівників сільгосподарств значні кошти, спрямували їх на власні потреби. При цьому адміністрація господарств вочевидь діяла у спілці з аферистами, оскільки на всі нарікання заробітчан мала одну і ту ж відповідь: «Ми ваші гроші віддали вашим привізникам». Лише завдяки протестам, скаргам у міліцію, частина заробітчан отримала у господарствах мізер на повернення додому. Чимало селян, зрозумівши, у яку халепу вони потрапили, добиралися додому самотужки автостопом, товарняками, навіть пішки.
Чернігівська область.
