— Це ви школу ведете? Тоді я до вас.
Жінка манірно посміхнулася, та з усього було видно, що їй не до правил пристойності.
— Пишете, пишете про побори, а користі? Мені от сказала директорша, що журналісти її орієнтують на суми хабарів. Сама вона, мовляв, губиться, скільки вимагати, а ЗМІ підказують.
Наталя Андріївна цьогоріч старшенького відправляє до школи, а дочку — в садок.
Місць не було, але дитину прийняли
В одинадцятирічці, що під балконом квартири, після співбесіди з дитиною комісія відмовила в її прийомі. Запитання були ще ті, хлопчик їх попросту не розумів. Та й присутня мати не відразу відповідь знаходила.
«Хоча в кмітливості синові не відмовиш», — уже тепліше усміхнулася Наталя Андріївна. — Його запитали: чим відрізняється дерево від куща? Відповів, не замислюючись: «На дереві білка живе». А чим трактор —від машини? «Машиною їздять, а трактором орють».
Очевидно, ця тямущість і сподобалася директрисі. Залишившись із засмученою матір’ю наодинці, вона сказала, що Сергійка можуть узяти в перший клас, якщо батьки зроблять свій внесок у розвиток одинадцятирічки у вигляді євродверей у 1-Б, де й навчатиметься хлопчик.
...Я пішов у названу школу в Солом’янському районі, поговорив з керівницею.
Вона нічого не заперечувала. Вона нічим не обурювалася. Її щирий монолог про те, що з колективу вимагають дедалі більше, а допомагають дедалі менше, викликав симпатію до директора та її колег. Тому не називаю імена й адреси. Бо побори — не виняток, а ганебна система, породжена державою. А вже в каламутній воді рибу тільки дурні не ловлять.
...Наталя Андріївна розповіла й про те, як хотіли її розщедрити під час оформлення Настусі в дитсадок. Місць, звісно, не було, хоча записувалися в чергу півтора року тому.
— Але якщо ви надасте благодійну допомогу ... ми потіснимося, — запевнила завідувачка.
Шокована мама пішла з кабінету з тремтячими руками — таких грошей у родині, де чоловік заробляє три з половиною тисячі на чотирьох, їй за рік не зібрати.
Пішла в «Голос України», бо «читала, ви багатьом допомагаєте».
Допомогли і їй. Без скандалів, без винесення сміття з освітянської хати.
Але ж проблема залишилася!
Не бійтеся сказати «ні»!
Розумники однієї з російських газет в Україні підрахували, що побори в наших школах сягають 3,25 млрд. грн. на рік. Взяли середню цифру по Києву, розділили навпіл, помножили на п’ять мільйонів школярів і одержали абсурдну суму.
Не сперечаюсь, апетити директорів і чиновників, котрі потурають їм, зростають непомірно. Одна знайома директриса з Подільського району прагне вислужитися перед начальством і вимагає від підлеглих не тільки косметичний, а й євроремонт приміщень, шафи-купе, музичні центри.
Деякі голови батьківських комітетів постійно закладають у бюджет класу гроші на подарунки вчителям, «класусі» і тому ж таки директорові — від 100 гривень до золотих виробів за кілька тисяч.
Є ініціатори догоджати приймальним комісіям, купувати оцінки чаду, обладнання в кабінети.
У Києві, на жаль, це звична справа. Ну, хочуть благодійники дати дітям урок про подвійні стандарти, коли ментор уранці вчить їх жити по совісті, а ввечері приймає підношення на замовлення на честь свята або дня народження — нехай дають.
Але ви поїдьте в сільську глибинку. Де вчителі не розбещені батьками. Де слово наставника не розходиться з його ділами. Там про кожного здирника гудітиме округа!
Максимум, що приймуть працівники тамтешньої школи, — фарбу і робочі руки в підмогу.
Кожному інвесторові в селі безмежно раді, його ім’я на слуху. Дорогі подарунки з приводу й без приводу — виняток із правил.
Більшість киян не спустяться до ремонтів. Вони наймуть для цього робочу силу, як наймають прибиральника класів, платять за охорону, скидаються на потреби педколективу. І не дай Бог комусь піти проти течії.
Потрібен контроль
...Одна багатодітна мама мені зізналась, як відмовилася «добровільно» оплачувати турпоїздку (як подарунок до ювілею) класної керівниці. Знали б ви, що вона вислухала від щедрих пожертвувачів.
— Але ви подумайте, де взяти гроші на це? — зі сльозами запитувала Ганна Семенівна. — До школи ходять четверо дітлахів, внески потрібні на ремонти, культурну програму, у фонди, на подарунки. Я підрахувала: за старшого сина торік внесла 940 гривень. А в мене п’ятеро дітей...
Не пощастило Ганні Семенівні — зазвичай такі родини звільняють від поборів самі батьки. Але тут наскочила коса на камінь, не сподобалася їм порушниця спокою. «Нехай платить!» До того ж вона вечорами працює не за спасибі. А чоловік — охоронець у банку...
...Учень приватного ліцею Коля обходиться «предкам» у 2700 гривень на місяць. Але, даруйте, там дисципліна, там культура спілкування, там, нарешті, знання!
— Я будь-коли можу зайти на сайт школи і подивитися, коли й на що пішли мої гроші, — каже підприємець середньої руки Олексій, батько ліцеїста зі столичного Виноградаря. — Як щось не сподобається — вимагатиму у дирекції звіту.
А в звичайних ЗОШ хто звітує за дебет-кредит? Загалом, можливо, класна керівниця. Добре, якщо чеки покаже, хоча вони зовсім не доказ...
— У нас укомплектований клас (група в садку), ми можемо ущільнитись, якщо ви внесете тисячу гривень благодійної допомоги...
Таке, на жаль, чула не тільки Наталя Андріївна. На периферії від подібного «компромісу» матусю підкине від обурення. Звідки в неї тисячі й чому так зухвало вимагають гроші?
Що зробили б з «кровожерливою» директрисою в глибинці — зрозуміло. Чому київським керівникам шкіл усе сходить з рук?
По-перше, мало хто наважується виносити скандали далі стін школи — наслідки позначаться на дитині.
По-друге, важко викрити ЗОШ у поборах, адже внески «добровільні».
Третє. До фондів учителі не мають стосунку. Формально. Про те, як батьківські комітети розпоряджаються коштами під чуйним керівництвом директора, — особлива розмова.
Вихід у контролі. З боку управлінь освіти, правоохоронців і, головне, батьків.
У згаданому ліцеї вся інформація про роботу педколективу і рух фінансових потоків — на моніторі....
Оленко, а мене взяли в дитсадок.
Фотоетюд автора.
