Парафіяни церкви разом із священиком стрибали з літака на парашутах

Коли два роки тому настоятель храму протоієрей Віктор Хоменко створював при церкві парашутно-десантну школу, він і гадки не мав, що до неї потягнуться навіть ті, хто раніше ніколи не переступав поріг храму. Школі дали ім’я цесаревича Олексія. Священик колись служив десантником, для нього це діло звичне. Однак дехто заперечував йому, мовляв, не гоже в церкві брязкати зброєю (крім парашутної справи, слухачі вивчають ази поводження із зброєю, прийоми рукопашного бою).

— Божим ділом є все, що сприяє вихованню сили волі й духу, почуття любові до батьківщини і ближнього, — каже настоятель храму. — Головна умова для кожного, хто прийшов до нас, — жити за православними канонами. Тому й благословив нас на створення школи архієпископ Тульчинський і Брацлавський Іонафан.

Наймолодшому слухачеві школи — шість років. Декому — вже за п’ятдесят. Загалом у школі — майже 50 прихожан. На заняття приходять після служби в храмі. Кожен має мрію: піднятися в небо. Щоправда, стрибати з парашутом дозволяється з 14-річного віку. Літак для цього спершу орендували у Вінницькому обласному авіаційно-спортивному клубі. Тепер мають власний. Дізнавшись про школу, два депутати подарували храму Ан-2. Минулої п’ятниці на аеродромі Вінницького обласного авіаційно-спортивного клубу в селищі Сутиски Тиврівського району прихожани вперше піднялися на ньому в небо.

Одинадцять прихожан церкви (дванадцятим був священик), поділившись на три групи, по черзі піднімалися в небо. Наймолодшому парашутисту Владиславу Швецю (хлопець перейшов у восьмий клас Погребищенської школи №2) — неповні 15 років. Найстаршому — Сергію Хамрилу — уже 50.

Семеро стрибали вперше. Серед них діти священика — 16-річна донька Марина і син Андрій, він на рік молодший від сестри. Обоє навчаються в Погребищенській школі №1: Марина перейшла в 11-й клас, Андрій — у дев’ятий. У церкву ходять змалку, у парашутно-десантній школі займаються один рік. «Де тато, там і ми», — кажуть співрозмовники. Поради перед польотом їм дає інструктор обласного авіаспортивного клубу кандидат у майстри спорту Тетяна Сандул: «Маринко, ти дуже легенька, — каже пані Тетяна, — тебе може вітром віднести трохи далі від передбаченого місця. Це не страшно. Головне — в іншому: під час приземлення ніжки тримай разом, напруж їх, тоді все буде гаразд».

Після приземлення Марина захоплено розповіла, що виходити з літака не боялася. Спочатку летіла дуже швидко. Як відкрився купол парашута, швидкість сповільнилася. «А потім я зовсім зупинилася, — каже дівчинка. — Може, це мені так здалося, не знаю. Коли пролітала через хмарку, ніби зависла на ній. Тоді знов полетіла. З висоти так все гарно. Навіть угледіла в лісі галявинку — вона така гарна, вся у квіточках...».

В Андрія — свої враження. Каже, що на висоті в повітрі дуже тихо. «Тиша така — аж дзвенить, люди внизу — ніби німі. Але те, що кричав з літака інструктор, дуже добре було чути. Що він кричав? Усім повторював, щоб не забували про шнур запасного парашута. Думаю, якби ми говорили між собою в небі, то так само добре чули б одне одного».

Один з парашутистів про шнур таки забув. Його забудькуватість побачили всі, хто був на землі. «Відкриття запасних парашутів запрограмовано автоматично, — пояснює Тетяна Сандул. — Щоб цього не сталося, треба виконати одну просту операцію. Коли побачиш над головою купол основного парашута, витягни шнур на запасному. Один з хлопців цього не зробив, тому приземлявся одразу на двох». Крім згаданих дітей священика, перші стрибки зробили Владислав Швець, Андрій Затоковенко, Роман Скрицький, Максим Паламарчук, Віта Хамрило. До речі, Віта приїхала з батьком і братом. Обох їх звати Сергіями. Батько служив в Афганістані у спецназі, нагороджений орденом Червоної Зірки. У школі на громадських засадах викладає бойову підготовку. Ще одним інструктором є його армійський побратим, з яким воювали на афганській землі, Леонід Скрицький.

Усі парашутисти покидали салон літака на висоті 900 метрів. Крім батюшки Віктора Хоменка й інструктора, першорозрядника Володимира Сироти. Вони піднялися на висоту 2000 метрів. Стрибали на спортивних парашутах. Першу тисячу метрів, як пояснив батюшка, пройшли на закритому парашуті. «Спортивні парашути — керовані, на них можна приземлятися в конкретно задане місце, навіть точку», — каже інструктор Володимир Сирота. Це він продемонстрував, коли відчув землю під ногами поруч з прапорцем, встановленим на аеродромі. Швидкість приземлення на спортивному парашуті набагато вища порівняно із десантним.

Батюшка приземлився слідом за інструктором. Каже, що перед тим, як піднятися в небо, молився, як і всі. Святий отець благословляв кожного перед польотом. Потім по-батьківськи торкався рукою голови. Весь час повторював: «Молітеся, і тоді Господь носитиме вас на руках».

— Благе діло завжди знаходить підтримку, — продовжує отець Віктор. — Ще недавно ми навіть в думках не припускали, що будемо мати власного літака. А бачите, як воно сталося. Ще й кошти на добудову храму знайшлися... Під час паломництва до Єрусалима настоятель храму в Погребищі познайомився на святій землі з чуйною людиною — Олегом Набієвим з Донеччини. Він — депутат Донецької облради. На його долю випало сирітське дитинство. Дізнавшись про добру справу, яку робить наш священик, донеччанин вирішив подати руку допомоги. Залучив до цього декого з підприємців, зокрема, народного депутата України Олександра Касанюка, і придбали для школи літак Ан-2. Батюшка каже, що підприємці допомагають ще й коштами на добудову храму.

Вінницька область.